Вітер. Чи завжди ти був таким колючим, та чому груди так стискає від твого подиху, чи може ти так шепчеш мені щось, таким дивним примарним голосом, як шелест опалого листя, чи то може тряскіт сухого бамбука? То може ти мені хочеш щось сказати, та я глухий до твоїх слів. Ти краще покажи, покажи те що в серці несеш, так, то ти вмієш. Ти наче строгий господар, котрий ткне мене у те що я накоїв. То я тоді побачу, зрозумію. То я згадаю.
Згадаю поле, то поле колосків. Таке безкрає, таке...живе. Я побачу будівлю, з таким собі парканчиком, там на подвір'ї на кривому дереві була гойдалка, так дійсно то була вона. А ще, а ще місто, я любив там бути, мені завжди морозиво купували, гладкий дядько з пишними вусиськами продавав його в парку, він завжди посміхався, від чого вуса здавалися більшими.
Та серце здавлює все дужче.
Я знову хочу туди, цю книгу я хочу читати з найпершої сторінки й не гортати її. Не хочу бачити кульмінації сюжету, не хочу, бо болить усе від тих друкованих слів.
Ти мене відпустив, але показуєш далі, я не хочу дивитись, проте ти непереконливий. Ти мене свариш, ти розчарований в мені, хай то робив не я, але тобі чхати, ти глухий до мене так само як і я до тебе.
Ти показуєш скелі, то скелі в яких є отвори між якими ти, неначе змія, ковзаєш. Між тими скелями прямі розщілини, вони темні й там ніби постійно хтось тихо-тихо розмовляє, в нього один і водночас тисячу голосів, і дитячі й старі, чоловічі та жіночі.
А за скелями нічого, просто нічого. Нічого не залишилося.
А там, там десь на небосхилі, самотня домовина. А на подвір'ї самотня гойдалка, з деревом кривим.
І ні де, і ні де, нема тут місця - живим.