Геть у маленькому і забутому куточку світу знаходиться крихітне село, яке ніколи не виділялося за всю свою історію. В ньому рідко йшли дощі і грози, зазвичай погода в ньому була сонячною, а жителі в цьому селі були добрими і веселими. Село було оточене лісом та горами, на яких де-не-де  виднілися галявини, надаючи їм плямистого вигляду. Деколи в лісі виднілися сліди людей або тварин, інколи утворювались стежини, якщо по них часто ходили. Через грубі гілки  просвітлювались яскраві промені, плавно падаючи на суху землю. Також, в лісі була стежина, яка вела до криниці прямісінько із села. Кочуючі часто приходили туди, щоб втамувати спрагу холодною водою. Вони часто називали це село загубленим, адже кого і коли не питай ніхто не скаже тобі його точне місце знаходження. Навіть на карті його не позначали. Тому королівським воїнам тяжко було знайти його серед густого лісу щоб зібрати податки. І за газетою потрібно було йти до поштової скриньки, яка була аж поза лісом. Із села вела стежина до тої самої поштової скриньки. Стежина пролягалась прямо, деколи повертаючи в бік. Вночі цю стежину освітлювали світлячки, а в день – метелики, що робило її прекраснішою, ніж завжди.🍀

                           * * *
— Ану йди стайню вимітувати і коням дати їсти не забудь! – вигукувала стара, виходячи на поріг.
— Йду йду… – хлопець з веселковим волоссям почав повільно вставати із зеленої поляни, позіхаючи.
  —А точно! В вечері проводиш Роба до поштової скриньки. Він ще занадто юний щоб ходити через густий ліс самому. Ти знаєш, як вона далеко за лісом. І в ньому повно страшних тварюк. – наголошувала стара, придержуючись за спину, адже була вже не молодих літ.
  — Та-та… – говорив він стомленим голосом.
Парубок попрямував до конюшні, яка знаходилась позаду їхньої скромної хатини по стежині. На дворі панувало літо, де-не-де можна було почути співи лісових птахів. Стежина була сухою від такої ж сухої та жаркої погоди. По обох боках від неї була вискублена курьми трава, яку ледве зачіпав вітер, адже та була надто низькою. Збоку знаходилась велика копиця сіна, яку давали худобі. Лор трохи зняв його з відти і попрямував до конюшні.
— Хех... Дасть Бог я колись виберусь з цього села. – говорив нібито з конем хлопець, даючи йому сіна, за межі лісу він ніколи не виходив, що ж там говорити про велике королівство, в якому в мить можна заблудитись, не напрягаючись.
Йому надоїло працювати якимось конюхом, чи пастухом в цьому селі. Він хотів чогось більшого.
Лор почав годувати коней з долоні овесом після чого гладивши їх по морді.
  —Напевно, ти хочеш погуляти…– говорив Він до коня. Кінь схвально заіржав.
  — От і добре – задоволено мовив Лор. Він почав помалу розв'язувати мотузку, до якої був прив'язаний кінь подекуди озираючись, щоб мачуха не побачила. Кінь був найкращим в їхньому селі, він міг тягати дуже важкі речі, але їздити на ньому верхи ніхто не наважувався, тому що ходили чутки, що, все ж, знайшовся сміливець, щоб це зробити, але добром це не закінчилось: кінь скинув його зразу ж після першої спроби його осідлати.
Після того як Лор розв'язав мотузку він взяв його за поводок, ведячи подалі на галявину (на якій давно ніхто не пас худобу, адже трави там було замало) через задній хід щоб ніхто не помітив. Перейдячи через не густий ліс, вони нарешті добрались до місця призначення. На коні було красиве сідло коричневого кольору з чорними візерунками, яке він викупив подешевше у коваля з яким він добре був знайомий. Лор
часто переховувався в нього в дитинстві від мачухи якщо щось натворив, адже був ще тим розбешакою. Він замінював йому батька, якого в нього не було. Він не знав своїх справжніх батьків тому що як говорила мачуха вона знайшла його в річці коло села і оскільки внуків в неї не було вона вирішила взяти його до себе, але її дуже сильно здивувала зовнішнісь немовляти. Волосся виблискувало яскравими кольорами веселки а очі кольору морської глибини були глибокими і життєрадісними. Здавалось, що він з іншої планети. Він "приплив" до неї на невеличкому човнику вкритий простинею на якій лежала карточка з надписом: "Лореан Лінгрейд" це було іменнем хлопчика. Коли вона вперше принесла його до села всі жахалися, думаючи, що це якийсь дефект або захворювання. Вона принесла його до лікаря єдиного в їхньому селі, але він не виявив в нього нічого подібного. З часом всі привикли до його зовнішності і він став меленькою частинкою їхньої великої компанії. Парубок завжди намагався дізнатись своє походження, але нічого не приносило результатів.


                                 * * *

Кінь стояв, вифиркуючи і поскубуючи залишки трави. Лор турботливо доглядав  коня. Тому він
слухався його, але осідлатися кінь не давав нікому.
— Пфф… Коли, ж ти даси мені себе осідлати га? – Ставив юнак питання на, яке кінь точно не відповість.
— Пфф… – Вифиркнув кінь.
— Не пародіюй мене – насуплено бубнів собі під ніс хлопець.
Аж раптом із глибини лісу почулись дивні шорохи та звуки відлітавших із дерев птахів. Це виглядало дуже моторошно, що і насторожило Лора.
"Хто там? – думав Лор – невже це якась тварюка про яку говорила стара? – розгубився голубоокий".
Чулись ходи якогось створіння,  Звуки якого ставали все чіткішими і чіткішими, та були вони не надто голосними. Воно наближалсь до Лора досить стабільно. Серце юнака почало битись сильніше через нависаючу напругу і страх того, що може вийти з глибини лісу.
Звідти вийшло якесь дивне чучало.
(Так-так саме чучало а не якийсь монстр). Лор здригнувся від несподіванки. Не розуміючи даної ситуації йому здалось, що це якийсь дурнуватий сон і він зараз проснеться. "Як воно ходить взагалі?! – це не вміщалось в голові Лора – він почав озиратись по сторонам, думаючи, що це якась витівка. На галявині ні душі. Лише кінь, лежачи, поскубував коротку траву. Брови Лора "скривились" від нерозуміння. Він вдруге озирнувся на то дивакувате чучало.
— да шо ти таке?! – викрикнув хазяїн різнокольорового волосся.
– Це я…– Роб вийшов із заді створіння трохи побоюючись. Зіниці Лора сильно розширились від шоку. Він відкрив рот наче хотів щось сказати, але йому не вдалось видати ні звука. Хлопчик чиї очі були щирими і світлими, шкіра злегка засмаглою, а волосся коричневим і трохи закучерявленим, подивився на Лора,  кліпаючи очима. Лор вщипнув себе, щоб ще раз переконатися, що це не сон.
— Я… я приніс ту грушу для биття, що ти просив… – Промовляв Роб стихаючи тон.
— Ааа…зро…зрозуміло, а ти міг би так більше не робити? В мене душа чуть через рот не вилетіла — Бубнів хлопець, нервно хіхікаючи.
— Ага постараюся – За мить Роб уже усміхався. Лору від цього теж стало краще.
— Знаєш я і забув, що попросив тебе принести це чучало. – Винувато
промовляв юнак. То чучало було з соломи, під низом були якісь палки, та й взагалі воно було перев'язано якоюсь розтянутою мотузкою.
— Давай поставимо його поки що тут? Адже скоро обід і мачуха побачить, що коня довго немає і думаю вона здогадається хто в цьому винен – сказав Лор усміхаючись — Тому давай поспішим добре?
— Ага! – викрикнув малий, ще більше усміхаючись. Лор підійшов до коня і взяв його за мотузок. Кінь не хотячи встав, а юнак подивившись на небо прикрив очі рукою, щоб стихаюче світло не разило в них. Насувались виликі темні хмари.
— Чую я Роб, що ми сьогодні в будь якому випадку не підемо до тої поштової скриньки. Мало того, що буде дощ і стежка буде слизькою, так ще і газета промокне.
— І справді – погоджуючись кивнув малий. Лор потягнув за мотузку, наче наказуючи коню йти за ним. І вони разом з Робом попспішили назад, через той самий задній хід шляхом через не густий ліс, а вслід за ними і дощ. Коли вони добрались до конюшні Лор швидко прив'язав коня і закрив ворота у конюшню. Тим часом як дощ встиг зрости до зливи. Та на щастя Лор встиг провести Роба додому, адже той був неподалік. Потім Лор тихо зайшов зайшов в двері свого дому тяжко видихаючи і тріпаючись від дощу. Почувши кроки з кухні до коридору хлопець хвацько і як найтихіше "залетів" до кімнати збоку. Це була як раз та кімната в якій він найчастіше бував (після кухні). Ліжко стояло з лівого боку від дверей, а на кріслі, що стояло поряд з столом припертим до стіни, висів якийсь кусок тканини, схожий на рушник. Він схопив і почав, поспішаючи, витирати ним волосся. Тим часом як стара повільно йшла до його кімнати. Лор швидко заліз під ковдру від безвиході. Не передбачаючи подальших подій, скрутившись і запхаваши ніс в ковдру. Двері відкрились і мачуха зайшла кинувши свій погляд на ліжко. Вона втомлено зітхнула вже знаючи, що сталося. Стара щиро посміхнулась.
— Тебе не поміняти, їсти ходи – Мовила вона досі посміхаючись.
— Ага зараз прийду – Бубнів Лор трохи червоніючи.
" Людоньки! я ж тою шматою свиню витирала". – подумала стара– ". Ех краще не буду йому казати а то зараз буде тих криків на пів села"– махнула рукою стара.
І вони разом попрямували на  кухню.