На дворі стояв жаркий початок дня.
Селяни метушились у пошуках роботи, перекликуючись і щось кричачи одні одним. Одні гнали пастись худобу, а інші "крутились" на кухні, готуючи щось їсти. Роб вів стадо овець на пасовище, яке поза лісом, в горах. Лор споглядав за всім цим дійством, лежачи на траві. Він все ще лінився встати з зеленої трави, вже трохи втоптаної в землю. Лор часто любив лягати відпочивати саме там, адже це місце було вигідно непомітним. Згодом голубоокий встав, потріпався і попрямував у напрямку тої самої поляни (щоб потім його це не змушувала робити стара), що вела через ліс, на якій Роб пас овець. Вид з тої поляни був прекрасним. Густий зелений ліс вкривав землю своїм вбранням, надаючи їй свіжості і природного спокою, свіже повітря легко вдихалось, звуки птахів, які дочувались до тих самих гір, було приємно слухати, а серце від такої краси завмирало. Роб вже встиг сходити на місце їхніх минулих пригод і принести туди те вчорашнє чучало, поставивши його на землю. Лор підійшов до найближчого дерева і зламав звідти досить міцну гілку. Він підійшов до того чучала і почав вдавати з себе якогось лицаря, нібито, б'ючи його, щось там вигукуючи і кричачи. Хтось говорив йому заткнутись, та він не слухав. Лору було все одно, адже він все ще хотів потрапити в жадане королівство Різфорд. Він хотів потрапити туди хочаб в ролі якогось торговця, чи, якщо пощастить то воїна, але про нього Лору можна було тільки мріяти. Йому було цікаво, які люди живуть в столиці? Як сильно вони відрізняються від тутешніх мешканців? Які пигоди траплятся з ним, якщо він туди попаде? І це ще далеко не всі питання, на які Лор хотів знати відповідь. Від все ще бив то саме чучало, думаючи про щось своє. Роб дивився на нього, як на героя, широко відкривши рота. Його очі встигали споглядати за кожним рухом парубка, не відриваючись. Очі малого аж іскрились від запалу і зацікавлення. Коли Лор перестав "мучити" то саме чучало, Роб почав вихваляти його. Лор не розумів навіть толком за що, але все одно сором'язливо захі-хікав, адже він навіть не думав здаватись якимось крутим, він просто уявляв себе в ролі воїна і подекуди випускав злість на те, що можливо йому навіть не вдасться добратись до того самого королівства. Після цього Лор із Робом розстелили на зеленій траві свої куртки і сіли на них, про щось розмовляючи. Деколи вони могли вставати, щоб завернути худобу. Так і пройшов той час, який вони провели на поляні в горах. Потім вони порозганяли худобу по стайнях.
— То ми йдемо за тою поштою, чи ні? А то погода вчора не дала нам цього зробити.. — із зацікавленістю питав Лор.
— Так, дійсно! Ти мені нагадав, а то я чуть не забув! —викрикнув Роб, широко відкривши очі.
— Ну, тоді не будемо гаяти часу. — нібито, наказав хлопець і вони попрямували по стежині через густий ліс в, якому було досить темно, тільки де-не-де промені світла відборювали частинки землі, на яку вони рідко потрапляли. Метелики різних видів заворушились від неочікуваних кроків хлопців. Лор і Роб намагались робити кроки якнайтихішими, а то ніхто, все ж, точно не знає, які там тварюки водяться і чи водяться вони взагалі? Але краще не ризикувати. Через 10-15 хвилин такої ходьби, вони побачили світло, ніби, ліс уже закінчується, та це не так, вони вийшли лише на ще одну невеличку поляну, після якої знову простягався густий ліс. До старого дуба був прикріплений дерев'яний ящик в якого скидували листи і газети. Було видно, що він вже тут дуже давно, адже короїди встигли повигризати в ньому свої ходи, а мох врісся в нього своїм зеленим корінням. Цвяхи, якими була прибита поштова скринька, були заіржавівшими, що ще раз підкреслювало її давнину. Лор обережно витяг звідти потрібні газети і склав їх у сумку малому, що була в нього через плече.
— Ну все! Думаю, тепер можемо йти назад. — говорив, тяжко видихаючи, Лор, і витираючи об себе руки від мокрого моху.
— Ага! — знову викрикнув з усмішкою на устах Роб.
— Т-сс!..— юнак швидко закрив йому рота рукою. Почулись якісь гучні кроки і цинькання броні. Хлопці хвацько заховалися за той старий дуб, ледве дихаючи і стараючись не видати ні звуку.
— Ей, ти чув щось? — запитав один з чоловіків.
— Щось кричало звідти! — закричав другий. Лор з Робом все ще сиділи за тим старим дубом і їх зіниці розширились від страху. Один із чоловіків у броні повільно наближався до їхньої схованки. Їхні серця застигли, нібито, чогось чекаючи. Лор уже збирався хапати Роба і гнати на зірви голову через той ліс, куди очі бачать і йому вже не було важливо, які там тварюки в тому чортовому лісі. Але тут почулося:
— Ей, стій — окликнув той, що був дальше від них. — Не напрягайся ти так! Там напевно якась тварина здохла, можливо, якийсь мисливець тут полював. Сам знаєш, що завтра принцеса заміж виходить, чув, що там буде великий бенкет на честь цього. Ми там наїмося! Так що не напрягайся, бо завтра свято. — пояснював він.
— І справді, давай краще виберемося уже нарешті з цього проклятого лісу! А то ходимо тут тільки байдикуємо! — пропонував другий.
— Цілком з тобою згідний. — погодився інший. Йому, очевидно, сподобалось ця ідея. Вони попрямували в іншому напрямку, почулося тільки іржання коней і стукіт їх копит. Юнак із малим ще деякий час так і не зрушувались із місця. Пізніше вони, вже якось отямившись, встали і мовчки пішли по стежині до села.
— Навіщо ми взагалі ховались..? Що з того, як би вони побачили нас? — повільно задавав питання Роб.
— Н-незнаю… Просто дуже настрашився в той момент і інстинкти самі спрацювали… Та все ж, що вони тут хотіли? А ще про якесь весілля говорили… — думки Лора перемішались в голові. Роб не зміг відповісти на ці питання і іншу частину шляху вони просто мовчали.
— Дай газету, будь ласка. — Лор розірвав цю мертву тишу між ними, сказавши цю фразу. Роб мовчки витягнув одну із сумки і дав у руки парубку. В їхньому селі мало хто вмів читати, але Лор навчився трохи від того самого коваля, який заміняв йому батька. Лор почав бубніти собі щось під ніс.
— Все ж, вони говорили правду! — настрій голубоокого замітно покращився і він посміхнувся. Робу від цього теж стало краще і він вже не був таким мовчазним і задуманим.
— Найстарша принцеса королівства Різфорд – Кронабель Кірàліз  одружується на принці Вільямі Кейсі із ворожого королівства Гібреан, щоб, нібито, укласти маленький мир між ними. Завтра відбудеться їхнє одруження. Я дійсно ще так багато не знаю про наше королівство і його спадкоємців.
— Та й і я не краще тебе знаю. — відповів малий, легко посміхаючись. Незабаром, після їхньої невеликої ходьби, вони опинилися в селі. Попрощавшись, порозходились по домівках. Після обіду Роб порозносив всі вісті по селі, і всі дізнались про чудову новину, що трапиться завтра. В газеті писало, що це потрібно відсвяткувати у маленьких селах, тому що вони переважно не мають змоги приїхати в саме королівство. Отож, мешканці не гаяли часу і почали метушились по селі, перекликуючись між собою. Вони запікали найкращих курей, накладали на столи найкращі вареники та борщі, різали найсвіжіші овочі та фрукти. Через кілька годин метушні по селі все було готове. Лор вже встиг ходити з повним животом, адже вже наївся всякого, коли той бенкет готували. Тому він просто сидів і слухав, але йому не були цікаві балачки і всякі чутки старих людей. Тому він мовчки пішов в свою кімнату, ніхто навіть не помітив цього, тому що всі говорили на цікаві собі теми, жартували і сміялись. Юнак, тяжко видихаючи, "повалився" на ліжко. Як вже говорилося раніше, Лор в дитинстві був розбишакою, тому що йому не сиділось на одно місці. Ця звичка лишилася в нього і по цей день. Він намагався хвацько встати, та із набитим животом цього йому нажаль зробити не вдалось.
— Людоньки…Ну і вгараздило мене так наїстися… — бубнів собі під ніс хлопець. Через декілька хвилин, лежачи на тому самому ліжку, йому стало легше і він зразу ж постарався встати. Це в нього вийшло набагато легше ніж минулого разу. Він подався до  стільця і сів на нього взявши в руки якусь карточку і перо. Він почав там щось вимальовувати чи писати. Він часто "тікав із дому", у пошуках пригод. Лор думав, що, можливо, він знайде хочаб якийсь шлях, щоб потрапити в королівство. Тому, він кожен раз, коли тікав із дому, залишав записку, на якій писав, що їде в королівство і тд. Мачуха не дуже придавала цьому значення, адже він завжди повертався додому. Тож, він написав ту саму записку і подався в ліс. Парубок думав, що в нього є всі шанси потрапити до Різфорда. Тому що ті воїни були там і, можливо, щось хотіли. Напевно, то була просто якась розвідка перед святом. Лор йшов у напрямку старого дуба, помалу пришвидшував свій темп. Таким чином він швидко дібрався до місця призначення. Стоячи коло старого дуба, Лор озирався по сторонах, щоб не повторити свою минулу помилку. Нікого не було. Через деякий час Лор заснув від нудьги. Аж раптом, він прокинувся від лайки якогось старого чоловіка. Зорі в той день світили яскраво, наче дірочки в підлозі раю. Темний ліс прикрашали світлячки. Подекуди вони були зеленими, а подекуди синіми, чи блакитними. Цвірчання цвіркунів не припинялося, воно було не надто голосним, тому в такій, майже ідеальній тиші було прекрасно засинати, чи просто відпочивати. Все це перебило оте лаяння старого чоловіка.
— Чорт! Рухайся давай, стара ти кобило! — викрикував він, напевно, до коня.
— Та чого він там так кричить? — роздратовано, але тихо виговорював слова Лор, за те, що той, посмів порушити цю чудову тишу. Він постарався тихо встати і подивитись, що трапилось. Якийсь старий дід косив тут траву. Неподалік від того старого була підвода, яка мала невеличкий, трохи дирявий дах, що був прикритий зверху брезентом від дощу. Коло тої підводи лежали куски трави, які, напевно, з неї повипадали.
"Траву косив!? Серйозно?! Я ще такого не бачив, щоб хтось ходив задля того щоб покости траву в глухий ліс!" — Дивувався без перестанку Лор, чи то тупості, чи дивакуватості старого.
"Стоп…а це шанс…" — хлопець явно вже щось задумав. Старий відійшов, щоб забрати ще більше свіжоскошеної трави. Лор, не гаючи часу, підійшов і заскочив в середину тої підводи.
— Ай! Чорт би тебе побрав! В задницю жалива шпетить! — скрикнув Лор, тому що, коли він "залітав" в цю підводу, то зовсім забув, що трава була свіжоскошеною і в ній повно будяків і жаливи.
— Зараза… — тихо намагався лаяятись парубок. Старий обернувся на той крик в бік підводи.
— Господи… Ну й причувається всяке…— старий махнув рукою в сторону Лора і продовжив косити.  Хлопцю аж гора з плеч спала. Потім  пожилий чоловік взяв скошену траву і підійшов до підводи. Він відкрив її і побачив, що трави стало якось більше. Він спробував трохи втоптати ту траву, та не вийшло. Тільки Лор, що був під нею, всередині, дуже тихо зашкірився і зашипів.
— Ого! Я багато сьогодні накосив тепер можна і в королівство їхати помалу…— було видно, що старий був чомусь трохи п'яний, тому не запідозрив змін. Лора тішило хоч те, що він буде рухатись принаймні у правильному напрямку, а то той будяк в спині точно не хотів, щоб юнак думав про щось хороше. Через кілька хвилин підвода замітно зрушилась з місця і Лор помалу витягнув голову із трави, щоб нормально дихати. Він дивився на дірочки в брезенті і проглядував з-поміж них маленькі, але яскраві зірки. Нічне небо заворожувало до сну і підвода трохи тряслась, наче колиска. Ідеальні умови для сну. Ну... Майже ідеальні. Лор намагався не заснути, тому що хто знає, можливо, той чоловік захоче перевірити підводу і знайде його? Або ще гірше: щось вкраде, чи залишить посеред лісу. Хоча, красти у Лора було нічого. Він взяв з собою лише якийсь футляр із компотом і пів буханки хліба, бо не розраховував на те що він справді попаде в королівство. Він і досі не міг в це повірити. Парубок думав про свій колишній дім, про мачуху, про Роба і про свою долю він відчував, що Всесвіт відповів йому, повідомивши тим самим, що в нього інша доля. Лор лежав підклавши руки під голову і споглядаючи в нічне небо, що виднілось через порваний брезент возу. Він спостерігав за Всесвітом, таким яскравим, з його далекими і недосяжними зорями. Лор був щасливим. Це були перші в його житті мандри. Хоча, він і не був до кінця впевнений, що поїде до королівства, адже старець був п'яним, але хоч якась подорож за межами села робила його щасливим. Цей день видався виснажливим для нього, тому, скільки б він не боровся за те, щоб не закрити очі, сон все одно його повалив. Коли він відкрив очі, був уже ранок, і світло заповнило підводу. Лор збагнув, що задрімав.
Хлопець сів і оглянув все довкола, картаючи себе за сон. Він мав бути значно обачнішим, але йому пощастило, його не помітили. Підвода продовжувала рухатись, але його не трясло. Це могло означати тільки одне — дорога була ліпшою. Напевно, вони наближались до міста. Лор поглянув униз і побачив гладку дорогу без каменів, викладену дрібними білими мушлями. Його серце забилось сильніше — вони наближались до королівського двору. Лор визирнув через шпарини старого возу і був приголомшений. Чисті вулиці були переповнені. Десятки возів, різних форм та розмірів, що перевозили найрізноманітніші речі, заполонили дороги. Одна була нав'ючена хутром, інша — килимами, третя — птицею. Між ними ходили сотні торговців: деякі з них вели худобу, інші на своїх головах несли кошики з різними фруктами про яких Лор навіть не чув. Чотири чоловіка несли згорток шовку, балансуючи на стовпцях. Це була ціла армія людей, які рухалися в одному напрямку. Лор почувався щасливим. Ніколи до цього часу він не бачив таку велику кількість людей, краму, так багато подій. Все своє життя він провів у крихітному селі, тепер же він знаходився у вирі подій, поглинутий людом. Він почув гучний шум, брязкіт ланцюгів, удар великого шматка дерева, настільки сильний, що земля здригнулась. Через кілька секунд роздався інший звук — стукіт кіньских копит по дереву. Лор поглянув вниз та зрозумів, що вони перетинали міст, під яким був рів з водою та гострими списами. Це був розвідний міст. По шкірі у хлопця пробіг мороз. Лор виглянув через ті шпарини вдруге і побачив величезні кам'яні стовпи та зубчасті, залізні ворота. Вони проїздили кріз Королівські Ворота. То були найбільші ворота, які він коли-небудь бачив. Він поглянув вгору на шипи і злякався, що, якщо брама упаде, то розріже його навпіл. Він помітив чотирьох воїнів, що охороняли вхід і його серце забилось швидше. Вони проїхали через довгий кам'яний тунель, після чого перед ними знову відкрилось небо. Тепер він знаходився в королівському дворі. Лор не міг повірити власним очам. Тут було ще жвавіше, здавалось, тут одночасно хаотично рухались тисячі людей. Скрізь були великі ділянки з ідеально підстриженою травою і квітники. Уздовж широкої дороги розташувалися кіоски та кам'яні споруди. І посеред всього цього люди короля — солдати, вбрані в лати. Від хвилювання Лор мимоволі піднявся, і саме в цей момент підвода зупинилась, відкинувши його назад. Він не встиг піднятись, як почув звук відкривання дверей…