...Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

В. Сосюра

Я розплющив очі, що вмить були засліплені небом. Біле, наче молоко, воно заливало мою свідомість і заплутувалося у оберемках моїх думок, які я щоразу намагався зібрати докупи як той букет, що стояв у білій вазі на її кухні. Це були ромашки. Пригадую, як сонце стікало з мереживних тюлей прямо на стіл, гладячи по дорозі її пухкенькі рум’яні щічки. Вона сміялася. Сміялася чи то з мене, чи то зі своєї скромності. Настільки їй було ніяково отримати від мене букет, що вона, заповнюючи кімнату щирим вдячним світлом, опустила очі, а потім, набравшись сміливості і закусивши нижню губу алізаринового кольору, різко глянула мені у очі, ніби кажучи: «Ага, я таки знала, що ти обереш мене». Та і дивного у тому нічого не було - ми виросли разом.

Укупі з нею я бачив як зорі кожного ранку розчиняються у небі, не забувши забрати із собою місяць; укупі з нею я слухав, як пахне сіно на горищі, будучи нагрітим сонцем і як у ньому тонуть пісні солов’їв. Я не пам’ятаю, коли віддав їй своє серце. Можливо, це сталося тієї весни, коли дощ обцілував її волосся і плечі, як вона, було, бігла серед нив, зачерпуючи руками жовте колосся; можливо, це сталося тоді, коли вона вкотре посміхнулася мені у затінку соняшників, закидаючи на спину товсту русяву косу, а може, моє серце впало їй до ніг у той момент, коли вона сиділа під калиною, набираючись її червоної жаги, щоб потім у ній потонути? Цього вже я не знаю точно, але у тому, що серце моє було для неї, був упевнений безперечно.

Я любив її.

І ще я любив наші безглузді прогулянки степами, коли вона, сміючись до мене своїми карими очима, що під сонцем здавалися кольору чи то золота, чи то меду, говорила мені про те ж саме сонце, яке розливалося по нивах.

- То є одне ціле, – посміхалася вона, - ниви і сонце. Коли ниви дивляться у небо, сонце, батько наш найперший, падає на них, наче дощем, заплутуючись у траві і нагріваючи землю, а ниви, напившись ним достатньо, дарують нам пшеницю і квіти, які ти потім приносиш мені, щоб вони стояли у вазі чи коло ікон і милувалися, знову ж, своїм батьком. Як ти будеш далеко, шукай мене на нивах і тоді, можливо, я знайду тебе серед сонця, щоб ти зміг знову розповідати мені про що співають зорі у твоїх грудях.

Я ще тоді не знав, де я буду і чому, але небо шепотіло мені, що то була важлива вказівка.

Мені довелося зрозуміти це, коли на степи прийшли кривдники. Вони стріляли. Моя кохана саме бігла через той степ, куди вранці приходило сонце, коли чужий схопив її за косу і почав щось від неї вимагати. До них підійшли й інші, такі ж як він, зі сплюндрованими очима. Вони били її. Вони вбивали її, щось говорячи про захист, плюючи висловами про землю і братів. Я бачив це здалеку і нічим не міг зарадити, оскільки мої руки і ноги застрягли у тернах, що сусідські діти його були насадили перед степом. Яскравий кармін стікав їй по щоках і устах, її очі кольору меду щоразу здіймалися до неба, благаючи батька про захист, її руки хапалися за жито у спробі вирватися з лап тих, хто ніколи не бачив сонця. І тоді, коли вона, нарешті, була ними покинута, вона почала ховати нас у льохи.

Я бачив її, коли її коса була не заплетена. Вона накинула на плечі червону мамину хустку, що була прикрашена трояндами і, мимохіть поглянувши на поле, що відбилося у її очах синім небом і жовтою пшеницею, повела людей до льохів, що мали стати захистом. Обличчя, умите землею, руки, збиті та понівечені як її душа, розтерзані і замучені. Вона стояла, схилившись над дітьми, яких, було, раніше бавила, щоб ті росли щасливими, а вони раз за разом смикали її за спідницю, вимагаючи від неї якихось забавок, у той час як за її спиною розривалися гармати. І коли вона, обіймаючи їх, говорила, що зараз не час, вони штурхали її у груди, без того побиті і спустошені. З розпачу, вона подивилася мені у очі і я побачив, що вона плаче.

- Я кохаю тебе. - Сказав їй я, зірвавши для неї єдину квітку, що зміг знайти коло власних ніг, - шовкову косицю.

Усі жінки, разом з нею та дітьми, були сховані чоловіками у хлівах, по закутках хат і, звісно, льохів, а ми, облиті їх сльозами, вирушили у ліс, щоб чатувати ворога. Я сидів на землі, притулившись до старого дуба, і думав про те, що вона зараз не сама. Мабуть, за звичкою, взяла чиюсь малу дитину на руки і співає їй колискову, щоб вибухи знадвору так не лякали. Ох, як вона співала! Буває, гладить моє парубоцьке чоло, що я клав їй на ноги серед нив, і співає, співає мені про віночки, які ото на кожне Івана-Купала плела та пускала у річку, чатуючи мене на березі, чи про мальви, яким посміхалася кожного ранку, виходячи у двір до сонця. І так завше було на душі спокійно, коли, співавши пісень, вона замішувала тісто на хліб і посміхалася мені у вікно, до якого я завжди приходив із надією побачити її посмішку, вільну і щиру.

Отак і зараз її посмішка стояла мені у очах, коли довелося стріляти. Спершу було страшно. Мій автомат відбивав мені у плече а я, будучи ще не досвідченим, боявся і сам не знаю чого: чи то не влучити, чи то, навпаки, потрапити у ціль. Ворог почав відступати і ми посунулися вперед, до степів, де вона колись хапалась за жито. Я саме націлився у одного, у зеленій формі, з вишкіреною посмішкою і блідими очима, коли раптом все стихло.

Я нічого не чув. Лише знав, що моє обличчя покропила земля, родюча, як її степи, і кров, червона, як її уста. У мене під спиною двиготіла земля, мати її рідна. Вибух був зліва. Справа хтось впав головою мені на живіт, але я не чув нічого: ані гуркоту, ані криків, ані команд – лише її пісні. І зараз чую, лежучи із широко розплющеними очима. У небі кольору молока, яке залило мою свідомість, я бачу просторий степ. Посміхаюся: розумію, що, нарешті, відшукав її серед нив, а вона знайшла мене серед сонця.