.
Четверта ранку. Світає. Шкірою відчуваються сильні холодні пориви вітру. Здалека чується рев землі під солдатськими берцями. Молода жінка в звичайному домашньому одязі дивиться вдаль, де по будинкам з'являється світло, а потім різко знову зникає, лунають постріли. Вона затремтіла від страху, від холоду ще хвилини три тому.
Різко заскрипіли вхідні двері, прочинилися і двері в дитячу кімнату, де спить маленький хлопчик. Дівчина швидко підходить до дитя з важким диханням:
- Синку, прокидайся.
- Мамо, чому так рано, сьогодні ж вихідний?- тихо запитав малий ще сонно, ні про що не підозрюючи.
- Сонце, ми маємо збиратися.- мати заметушилась бігаючи по кімнаті, стукаючи то дверцями шафи, то комодів, то тумб.
- Мамо, щось трапилося?- злякано підвівся хлопчик.
- Ні, любий, але нам треба дуже поквапитися.
Вона поклала вже зібрану сумку біля хлопчика та речі, які він мав вдягнути. Накинувши на себе звичну стару куртку, матір ще метушилась декілька хвилин по будинку, забігла знову до дитини, що вже вдягнено і ніби зовсім не злякано сиділа на ліжку. Тоді вона закинула на одне плече сумку, а на іншу руку взяла дитину.
Все більше світає. Жінка вибігає з двору і швидким кроком рушає. З домівок так само тікають і інші, але земля реве вже занадто близько.
Люди пришвидшують кроки, дехто вже біжить. Чутно гудіння машин, що їдуть ніби ледь не позаду них, і сміх солдат.
Всі починають бігти. Позаду стався вибух. Жінка намагається тримати все дужче дитину в руках, але її вже долає втома. У думках матері тільки одне - не дивитись назад, неважливо наскільки сильним буде вибух чи гул моторів.
Їй стискає у грудях, і вже ніби сенсу бігти нема. Автомобіль повен солдатів з гвинтівками направленими на людей перегнав її і більшість втікачів у полі зору. З рук жінки випадає сумка з речами - вона більше не має ніякого значення. Навколо лунають вибухи і постріли, злякане дитя зачепилось за жінку руками. Ззаду лунає вибух, жінка падає на коліна та обіймає дитину, намагаючись заховати її під собою.
Знову вибух. Молода матір падає на дитя і щуриться в землю від болю. Уламок влучив в її плече. Пробіг з десяток солдат через скрегочущих та стонучих поранених, що вже не мали змоги йти.
Жінка збирається силами і підіймається та, тільки її зір яснішає від стікаючих сліз, вона не знаходить дитини. У її очах знову з'являються сльози і тепер, не маючи сенсу терпіти вона кричить так сильно, як тільки може. Вона підводиться і розглядає все навкруги:"Де мій хлопчик?.."
Стискаючи губи від болю в плечі та страху втратити дитину вона шукає. Настільки материнська любов сильна, що навіть купи мертвих тіл своїми руками їй не жаль розкидати, не соромно, не бридко. У кожного ледве живого тіла жінка запитує:"Ви бачили моє дитя? Де моє дитя?!" Та відповіді нема, а як є то незрозумілі хрипи.
Матір зупиняється навпроти палаючого будинку, дивлячись на полум'я та стираючи з обличчя сльози. Воно не заспокоює її, але дає зібратись духом і почути те що відбувається навкруги.
- Доню,- тихий хрип позаду неї.- Доню, допоможи мені.
Це старий чоловік, судячи з поранень, якому вже не судилось життя.
- Як я можу допомогти?
- Відведи мене туди - до засихаючого кущику калини. То ще я її садив за молодості, але чомусь цього року не квітла, чомусь зсихатись почала.
Старий сивий чоловік через біль усміхнувся, з його ран швидко лилася кров, жінка мала поспішати. Вона намагалась підняти чоловіка та не змогла, за що їй стало більш ніж соромно.
- Не хвилюйся, доню, відтягни мене до неї, перед смертю гордості немає.
Жінці було жаль так вчиняти, але іншого вона не могла. Вже біля куща калини чоловік зовсім втратив себе.
У натовпі з солдатами попереду вона помітила дитя, ніби її дитя. Точно - її! Енергія знову наповнила її жили. Жінка біжить прямо назустріч смерті, але тут перечіпається через мертве тіло. Падає на коліна і дитя зникає з видимості. Це все. Тотальний розпач. Остання надія і та втрачена. Хто вона тут...ні сили, ні зброї. Без віри.
Лунає гучний постріл, який вбиває чоловіка поруч. Свіжа кров омиває обличчя жінки, вона повністю припадає до ґрунту.
Згодом мати встає, стираючи кров з обличчя. Вогонь - вся вулиця палає. На узбіччі лежить мертвий солдат, до якого та підходить й дивиться у відполіровану таку дзеркальну пряжку на ремені. Там бачить себе - вся в крові:"Чия та вся кров? Обличчя, руки, груди - кров вже мертвих й поранених, й моя. Що за кров на моїх колінах засохла...що за кров?"
Тут її розум розтуманився, пригадалося все - як вона відкриває очі після того вибуху і лежить поруч з своїм мертвим дитям.
Вже не відчувається ні біль у плечі, ні розпач, тільки тупе нав'язливе бажання помсти. Дівчина знаходить у мертвого солдата на поясі гранату.
Через двадцять метрів від неї стоїть пуста автівка солдат на поваленому дерев'яному паркані що все ще тліє від вогню, доки вони розкрадають та руйнують будинки.
"Я підводжусь та йду до неї. Мене помічає солдат з кабіни та виходить. Його слів не чути, але я знаю що вони бридкі. З цікавості збігаються і інші солдати з награбованим. Це мій шанс."
Матір робить ще декілька кроків тримаючи за спиною свою зброю. Солдати дістають пістолети, сміючись, але жінка не розгубилась та вийняла чеку з гранати. Перший постріл пройшов їй десь між ребер, та падаючи вона все ж кинула гранату ближче до їх ніг. Потужний вибух.
Калина росте,
Калина цвіте,
Калина стигне.
Різко заскрипіли вхідні двері, прочинилися і двері в дитячу кімнату, де спить маленький хлопчик. Дівчина швидко підходить до дитя з важким диханням:
- Синку, прокидайся.
- Мамо, чому так рано, сьогодні ж вихідний?- тихо запитав малий ще сонно, ні про що не підозрюючи.
- Сонце, ми маємо збиратися.- мати заметушилась бігаючи по кімнаті, стукаючи то дверцями шафи, то комодів, то тумб.
- Мамо, щось трапилося?- злякано підвівся хлопчик.
- Ні, любий, але нам треба дуже поквапитися.
Вона поклала вже зібрану сумку біля хлопчика та речі, які він мав вдягнути. Накинувши на себе звичну стару куртку, матір ще метушилась декілька хвилин по будинку, забігла знову до дитини, що вже вдягнено і ніби зовсім не злякано сиділа на ліжку. Тоді вона закинула на одне плече сумку, а на іншу руку взяла дитину.
Все більше світає. Жінка вибігає з двору і швидким кроком рушає. З домівок так само тікають і інші, але земля реве вже занадто близько.
Люди пришвидшують кроки, дехто вже біжить. Чутно гудіння машин, що їдуть ніби ледь не позаду них, і сміх солдат.
Всі починають бігти. Позаду стався вибух. Жінка намагається тримати все дужче дитину в руках, але її вже долає втома. У думках матері тільки одне - не дивитись назад, неважливо наскільки сильним буде вибух чи гул моторів.
Їй стискає у грудях, і вже ніби сенсу бігти нема. Автомобіль повен солдатів з гвинтівками направленими на людей перегнав її і більшість втікачів у полі зору. З рук жінки випадає сумка з речами - вона більше не має ніякого значення. Навколо лунають вибухи і постріли, злякане дитя зачепилось за жінку руками. Ззаду лунає вибух, жінка падає на коліна та обіймає дитину, намагаючись заховати її під собою.
Знову вибух. Молода матір падає на дитя і щуриться в землю від болю. Уламок влучив в її плече. Пробіг з десяток солдат через скрегочущих та стонучих поранених, що вже не мали змоги йти.
Жінка збирається силами і підіймається та, тільки її зір яснішає від стікаючих сліз, вона не знаходить дитини. У її очах знову з'являються сльози і тепер, не маючи сенсу терпіти вона кричить так сильно, як тільки може. Вона підводиться і розглядає все навкруги:"Де мій хлопчик?.."
Стискаючи губи від болю в плечі та страху втратити дитину вона шукає. Настільки материнська любов сильна, що навіть купи мертвих тіл своїми руками їй не жаль розкидати, не соромно, не бридко. У кожного ледве живого тіла жінка запитує:"Ви бачили моє дитя? Де моє дитя?!" Та відповіді нема, а як є то незрозумілі хрипи.
Матір зупиняється навпроти палаючого будинку, дивлячись на полум'я та стираючи з обличчя сльози. Воно не заспокоює її, але дає зібратись духом і почути те що відбувається навкруги.
- Доню,- тихий хрип позаду неї.- Доню, допоможи мені.
Це старий чоловік, судячи з поранень, якому вже не судилось життя.
- Як я можу допомогти?
- Відведи мене туди - до засихаючого кущику калини. То ще я її садив за молодості, але чомусь цього року не квітла, чомусь зсихатись почала.
Старий сивий чоловік через біль усміхнувся, з його ран швидко лилася кров, жінка мала поспішати. Вона намагалась підняти чоловіка та не змогла, за що їй стало більш ніж соромно.
- Не хвилюйся, доню, відтягни мене до неї, перед смертю гордості немає.
Жінці було жаль так вчиняти, але іншого вона не могла. Вже біля куща калини чоловік зовсім втратив себе.
У натовпі з солдатами попереду вона помітила дитя, ніби її дитя. Точно - її! Енергія знову наповнила її жили. Жінка біжить прямо назустріч смерті, але тут перечіпається через мертве тіло. Падає на коліна і дитя зникає з видимості. Це все. Тотальний розпач. Остання надія і та втрачена. Хто вона тут...ні сили, ні зброї. Без віри.
Лунає гучний постріл, який вбиває чоловіка поруч. Свіжа кров омиває обличчя жінки, вона повністю припадає до ґрунту.
Згодом мати встає, стираючи кров з обличчя. Вогонь - вся вулиця палає. На узбіччі лежить мертвий солдат, до якого та підходить й дивиться у відполіровану таку дзеркальну пряжку на ремені. Там бачить себе - вся в крові:"Чия та вся кров? Обличчя, руки, груди - кров вже мертвих й поранених, й моя. Що за кров на моїх колінах засохла...що за кров?"
Тут її розум розтуманився, пригадалося все - як вона відкриває очі після того вибуху і лежить поруч з своїм мертвим дитям.
Вже не відчувається ні біль у плечі, ні розпач, тільки тупе нав'язливе бажання помсти. Дівчина знаходить у мертвого солдата на поясі гранату.
Через двадцять метрів від неї стоїть пуста автівка солдат на поваленому дерев'яному паркані що все ще тліє від вогню, доки вони розкрадають та руйнують будинки.
"Я підводжусь та йду до неї. Мене помічає солдат з кабіни та виходить. Його слів не чути, але я знаю що вони бридкі. З цікавості збігаються і інші солдати з награбованим. Це мій шанс."
Матір робить ще декілька кроків тримаючи за спиною свою зброю. Солдати дістають пістолети, сміючись, але жінка не розгубилась та вийняла чеку з гранати. Перший постріл пройшов їй десь між ребер, та падаючи вона все ж кинула гранату ближче до їх ніг. Потужний вибух.
Калина росте,
Калина цвіте,
Калина стигне.
Коментарі