I tried so hard and got so far

But in the end, it doesn't even matter.

“Ти ще б пеніс собі пришила!”

“Фу, що за бридота!”

“Заберіть від мене цю істоту!”

Цікаво, як може бути “модно” страждати: намагатися відчувати себе комфортно, шукати правильні звертання, читати статті, щоб ніхто не побачив, тихо ненавидіти себе і заперечувати це, одягатися так, щоб зменшити огиду від себе.

Хіба це круто?

Мені подобалося моє фемінне тіло. До того часу поки груди не зробилися надто великі, а стегна - круглі. Я обожнював_ла своє волосся до того як воно не стало надто довгим, до того як воно не стало символом моєї жіночності.

Мене це бісить.

Навіть більше: вічна потреба розділяти на “м” і “ж” мене вбиває. Я не входжу в ці категорії, не вписуюся ніяк. Я, курва, небінарне.

- Яр, блін, нам скоро здаватися, винирюй! - Катя штурхає в плече сусіда, котрий знову поринув у транс. Той трусить головою, відганяючи депресивні думки. Зберись, тряпка, в тебе підсумкова за перший семестр!

- Та, я тут. Дай мені три хвилини, - він тре очі, знову вчитується в завдання і, як не дивно, ледь не відразу розуміє, що треба робити, тому строчить розв’язки на першій космічній. Яр звону проспав кілька минулих уроків фізики, тому йшов на контрольну не готовий. Але вчитель з якогось дива вирішив пожаліти біологічний клас - від нього зазвичай того не доб’єшся - і дав завдання, які в збірник ЗНО потрапити можуть тільки в перший десяток тестів. Яр такі розв’язує за максимум півтори хвилини. Катя ледь рота не роззявляє (для неї фізика - справжній космос, і звикнути до того як Яр з нею справляється майже неможливо), а потім швидко береться переписувати. Яр уже вчитується в восьме - останнє - чухає потилицю і закриває очі, згадуючи чи робив щось подібне, бо, хай йому грець, цей фізик як завжди свиню підклав. До кінця уроку ще хвилин п’ятнадцять, тому Яр розслабляється і копається по пам’яті у власних конспектах. Відривається, розв’язує Катине восьме, а сам звично починає жонглювати формулами. Розв’язування задач та рівнянь завжди розслаблює та змушує любити життя, тому Рей щиро не розуміє, чому всі так жахливо не люблять точні науки.

До кінця уроку Яр так і не добиває те завдання (хай йому грець!), але настрій у нього прекрасний, тому він відразу ж після здачі дістає збірника і лузгає задачі третього рівня, аби заспокоїтися. І то чи не найкраща частина дня.

- Ейнштейн, відволічись від формулювання теорії відносності. Твоя красуня прийшла, - Катя звично витягує Яра з нірвани, і певно хтось інший на її місці вже б задовбався і кинув та все, але дівчина звикла що її друг часто випадає з реальності, і прекрасно знає причини цього. (Через них злитися на цю людинку неможливо). Крім того, якщо не зважати на це, можна отримати в друзі цікавого співрозмовника і вічну підтримку. Яр знає дуже багато і розбирається в тому достатньо круто, щоб дати розібратися іншим у тих самих складних речах. А, ну і багато цікавих шипперських розмов - куди ж без них. І це саме один із тих моментів, за які Катя обожнює дружбу з Яром. Бо коли хочеться поговорити про “дорослі” аспекти життя, все що є у замкнутих зумерів - це історії з інтерненту та про відомих людей. Вони з Катею дружно погоджуються, що всі ці речі обговорювати тільки цікавіше від того, що вони вважаються “забороненими”. Тим часом він ледь зі стільця не звалився, і дуже палєвно почав крутити головою.

- О чорт, да чого ж ти кожного разу так палишся! Чи не твоєму фікрайтерському мозку знати як правильно ховатися?! - і вона знову шепотом кричить на нього. Яр часом тупить, як останній двієчник!

- Аргх, я, блін, мєлкій девственний школьнік, чого ж іще!? - також шепотом відгиркує Яр, а потім застигає, бо ловить її погляд на собі. І ледве стримується щоб не завищати, коли вона ховає його і виглядає ніяково. Ніби це вона тут школьнік що вкрашився в незнайому дівчину.

- Оу… Так, Яр, мені здається це саме час йти і брати її номер. А то реально подохнеш цнотливим, не зраджуючи своєму першому коханню ні з ким, - Катя знову дає йому пинка під зад, бо не одній же їй через такі страждання проходити!? Яр спочатку ошелешено повертає голову - дівчина бачить як розширюються його очі від усвідомлення - а потім різко хапає телефон і на дерев’яних ногах підходить до неї. Вона говорить з президентом учнівського парламенту, який вчиться з Яром в одному класі, і він навіть готовий перестати зневажати цю особу лярвської зовнішності. У Яра мокрі долоні, і бажання роздерти всі задирки на пальцях, але не проходить і п’яти хвилин, як дурна балаканина про захід, котрий вони організовують у п’ятницю завершується. (Зневажливого погляду президента Яр не помічає. Майже)

- Ірмо, я б хотів запитати тебе про кілька речей, що стосуються нашої поїздки до того табору, - і навіть голос не підвів, молодець Яр!

- О, так добре! Що саме тебе цікавить? - вона все ще виглядає дещо ніяково, але в “робочих” питаннях, як завжди тримається добре.

- Ну, я ж правильно зрозумів, що впродовж нього ми повинні створити кавер? Мене просто не відпускає і я все шукаю пісні, на які можна було б його зробити. Тому, до речі, я б хотів якось зібратися в актовому, щоб подивитися на них разом і обрати кілька, - Яра звично несе, тому що музикою він одержимий чи не більше рівнянь.

- Так, я теж над тим думала, без проблем. Навіть сьогодні можна, після уроків… Я скажу Бокальчуку і Климчучці? - і очі горять, як зірки, а Яра вже виносити можна, бо такий погляд робить її прекраснішою за всіх на світі.

- Ага, добре. Домовились, - і кулею біжить назад за парту, щоб сховати власні червоні щоки. Катя намагається не сміятися з них обох, але показує Яру клас, бо, не дивлячись на те, що він знову сходу поміняв план, все вийшло краще ніж могло бути. Ну, це точно було краще ніж у неї з Ендером, бо вона того разу була схожа на заіку.

-...і це був далеко не найгірший варіант розвитку розмови. Що ж, вітаю вас, пане Яре з першим неофіційним побаченням.

В актову залу Яр заходить впевнено, надто захоплений власними думками. В нього сотні варіантів і тисячі бажань, вони всі перемішуються у пекельну какофонію, але це не відштовхує - навпаки створює особливу гармонію. А потім він бачить її, і все трохи… зникає. Це як завжди збиває з тями і змушує червоніти від розуміння цього феєричного виру емоцій. Вона помічає його, посміхається і йде до нього, захоплена своїми думками так само як і Яр кілька секунд тому.

- О, ти так швидко! Я й не помітила, що уроки вже закінчились. Лишилося тільки їх дочекатися, - і виглядає так, ніби спочатку дахом поїде, а вже потім дочекається інших, тому Яр надто різко з місця зривається і не стримує збуджених слів про те скільки ж він пісень хоче зіграти. Йому до найтоншої струни в душі тепло від їхньої спільної одержимості музикою, а ще він до чортиків хоче поцілувати її. Тільки палитися ні перед ким не можна, а коли припруться інші - тільки диявол знає. Яр впевнений, що Климчучка точно не сильно цікавиться музику, хоча її талант чути ритм робить з неї прекрасного ударника, та й Бокальчук надто захоплений пошуками дівчини і йому теж не сильно до музики діло є. Проте ігнорувати їх вони не можуть, тому миряться з обставинами. І пісні вони вибирають все-таки разом, зупинившись на трьох відразу. Вони всі надиво сильно подобаються їм, хоча в кожної є свій противник. Яр радий, як кошеня, що знайшло свій клубок, але розуміння, що треба взяти її телефон знову змушує руки мерзнути.

-... тепер нам точно варто створити загальний чат, тому запишіть сюди свої номери, - схоже його звільнили від всієї непотрібної ніяковості. Але тут він розуміє наскільки ж він тугодум, що раніше цього не зробив.

- Лесю, та навіщо воно тобі? Тобі ЗНО здавати через півроку, а тільки про той табір і думаєш?! Ти ж знаєш який високий прохідний бал на твою інженерію! - всоте(?) чує Яр той самий набір слів, і від них верне навіть більше ніж від гомофобії. Тому що: “в універ ваш я поступати буду тільки тому що вам це треба”. Правда він ніколи цього не скаже.

- Мам, давай не будемо знову піднімати цю тему? Не перший раз, і ми знаємо чим це закінчиться.

- Ну як-то не підіймати?! Ти знову запізнилася до репетитора, схаменися врешті-решт!

- Так, добре мамо. Я тебе почула, - і це закінчення знову віддає фантомною гіркотою на язику.

Як же дратує.

Репетиції проходять фантастично, у чаті обговорюється набагато більше тем ніж Яр міг уявити і, о боже мій, він спокійно й багато спілкується з нею! До моменту відправки в табір навіть Бокальчук спокійно реагує на їхні “лесбійські ігрища” і навіть видає не образливі жарти. Ірма ніби й розуміє контекст, але мовчить як риба, тому Яр все більше й більше нервує. Ситуація вирішується вкрай дивно.

Дзеркало. За останні місяці… ні, вже роки воно стало його найбільшим ворогом. Навіть більшим ніж консерватори та думка “нормальних”. Тому що коли у відображенні не твоє тіло, по-іншому не виходить. Коли ніби-то твоє тіло не відображає твою суть - це вбиває. Змушує гнити зсередини, роз’їдає всі позитивні емоції. І ти ніби й хочеш його любити - бо хто ж іще буде з тобою до кінця - але не можеш. Тому що це не ти.

І найгірше, коли ти не знаєш: “А хто ж я таки є?”

Тому кожен похід у ванну чи до шафи за речами - бісовий челендж. І від того не сховаєшся, бо дзеркало завжди погляд притягує як не ховайся. Це ж тільки здається, що поки в дзеркало не дивишся, то все влаштовує. Ти знаєш що не так. Тому й дивишся знову і знову. Дзеркало просто це відображає.

- Алло, Кать. Будь ласка, ти можеш підійти до нашого місця, мені треба побалакати… - голос на грані істерики і такої, що злякає навіть вже звичну до того Катю.

- Ао… Яре, ти помилився номером, - непевно й обережно, - Але якщо тобі потрібна допомога, то я не проти! Що я можу для тебе зробити?

- І… Ірмо?! - шепотом, замість крику, який мав би бути, сповненим страху. Та після кількох секунд нерозуміння, до нього доходить що все добре(?) (можливо), адже вона хоче допомогти йому.

- Ти не могла б… Підійти до парку… Так, у парку буде найкраще.

- Так без проблем. Давай десь через пігодини?

- Так-так, за півгодини на вході до парку. - і ошелешено дивиться у сусідню стіну. А після вилітає з дому, метушливо пояснивши матері шо вийде прогулятися. Добігає до визначеного місця за п’ятнадцять хвилин. Через п’ять він вже посміхається їй (їй посміхатися напевно ніколи не стане складно), показуючи німу вдячність.

- Давай-но сядемо от-там? - тикає пальцем вона і Яр швидко переміщається на вказану лавку.

- То… як я можу тобі допомогти?

- Ірмо… А ем… Ну… То все складні й напевне незрозумілі речі… - спочатку намагається він дібрати слова, щоб почати, проте необдумано змінює напрямок: - Ай… Да пішло воно, ти й так допомагаєш. Просто твоя присутність змушує мене забивати на всі проблеми. Боже, я тільки з тобою відчуваю себе повноцінною, достойною людиною! Дякую тобі за те що ти просто з’явилася у моєму житті, - на одному вдиху так швидко, що ледве слова розібрати можна і так відчайдушно, що Ірмі аж мурахи по шкірі гасають. А від розуміння про що саме говорить Яр ще й щоки червоніють незгірше раків.

- О боже… Це так… Я… - намагається щось відповісти дівчина, проте досить швидко забиває на це, просто обійнявши його. - Дідько, Яр, ти навіть не уявляєш наскільки це важливо для мене. Я ж так сильно закохана в тебе! - і закріплює зізнання цнотливим поцілунком у губи.

Тепер ціпеніють вони удвох. Бо такі емоції… Боже мій, вони навіть лякають концентрованістю.

- Я також… Я теж кохаю тебе, Ірмо, - шепоче Яр, шаленими очима вдивляючись у таке потрібне обличчя. І хапає її в свої обійми, віддаючи той самий м’який поцілунок. Її губи м’які-м’які, так що відірватися немає можливості. Плювати на перехожих, плювати на умовності - її поцілунок то найважливіше у світі.

Далі все що відбувається - вервечка не зовсім зрозумілих подій та поцілунків. Поряд із нею так тепло… Так ніби від усього гівна закриваєшся у її обіймах. Тому все що відбувається навколо - неважливе.

Ірма сміється зовсім не як принцеса - її сміх нагадує крики пришиблених чайок. Але її обличчя при тому виглядає так прекрасно, що забуваєш про все на світі. У променях осіннього західного сонця на фоні чорно-синього неба вона - ніби мавка з цим незграбним віночком на голові. Яр точно десь загубився в цій магічні красі. Тільки вона, жива фея серед людей, здатна так виглядати.

Додому йти не хочеться категорично (і це буде великим применшенням), але сонце настирно ховається за горизонтом.

- Ну ти, канєшно, даєш, Яр. Прямо на нашій лавці у парку? Там же по обіді повно людей! - Катя все намагається не сміятися з ніякового виразу обличчя друга. Але вона рада, дуже-дуже-дуже сильно рада за цих двох равликів, що аж розпирає.

- Да тоді ніби до того було! Ти ж сама все розумієш, вона того варта, - замріяно-зачаровано посміхається він.

- О, звичайно лицарю, твоя принцеса завжди того варта! - перебільшено патетично відповідає подруга і знову заходиться сміхом.

- О, Яр! Давай швидше, ми ж на репетицію запізнимося! - вона хапає його за руку і тягне до виходу. Він виглядає вкрай дезорієнтованим, а Катя, здається, трохи задихається від смішнющого виразу його обличчя.

- Лесю, та прибери вже у себе в кімнаті, а то я мужик! - мама своїми вічними зауваженнями вже давно викликає хвилі відрази до власної статі. Після тої скандальної розмови про транс*людей, вона, здається, ще частіше згадує ці “традиційні” норми, і Яр від того з розуму сходить. Тому що вони, здається, прямо під шкіру в’їдаються шаром багнюки. Тому що внутрішня гомофобія - це щось набагато сильніше і глибше, ніж здається на перший погляд. І ти підсвідомо вважаєш себе неправильним, від чого хочеться скрутитися в баранячий ріг і здохнути, як бездомна собака в провулку. Тому що це - занадто. Бо Яр цих норм не розуміє, вони для нього - дикість, йому би просто жити по-людськи.

- Добре, мам! - і від цього теж гидко. Бо яка ж мати ненавидітиме свою дитину?

Весь той вечір, замість репетицій, Яр витрачає на створення “стерильно” чистої кімнати (і це та чистота, яку він тихо ненавидить) і вже в ліжку вкотре глушить паніку стосовно того що нікуди не встигає.

Яр боїться. Жахливо, ніби знову вперше, боїться вийти на сцену. Відсутність мікрофону в руках (бо все вже давно чекає його на сцені) та не зовсім (зовсім не) комфортний одяг тільки погіршують ситуацію. А потім Ірма обіймає його зі спини та швидко цілує в шию. Яр обертається до неї і притискає сильніше. Це заспокоює.

На самій же сцені… звично. Наповнений зал перед собою виглядає звично. Мікрофон на стійці також стоїть звично. Синтезатор перед ним також більш менш звичний. “Боюся” нарешті відступає. І вони грають.

Репетиції не йдуть намерне - здається збиваються двоє з них лишень по одному разу, але то не катастрофічно на фоні інших номерів. Їхний принаймі не вигляє сирим і недопрацьованим. Зі сцени їх провожають дуже навіть живими оплесками, що не може не дивувати. Проте їм не до того. Після номеру за кулісами жарко. Так що задихнутися можна. Зіграні ноти все ще звучать у вухах, мелодія не сходить із вуст, а по крові гуляє шаленість. Костюм неприємно липне до спини, проте їм обом не до того. Вони вже ні у чому не братимуть участь сьогодні, тож Ірма хапає його за руку и волоче в напрямку свого класу. (Ох, в неї ж є ключі від нього.) Вона нашвидкоруч відчиняє двері, потім так само швидко зачинивши їх, поки Яр зручно вмощується. Далі часу вона вже не гає. Яру голову зносить кожного разу, коли Ірма так обвиває його плечі. І все б було окей - його дівчина жахливо тактильна, і він вже майже звик до її щохвилинних обнімашок - тільки вони зараз самі в класі, а вона сидить у нього на колінах. І її гарячі ніжні губи вже вивчають його шию. Тільки через це в нього з’являється достатньо нахабства, тому він різко притягує її голову, міцно стискає талію і цілує нарешті по-дорослому. Криво, косо, невміло - як у перший раз. Ірма завмирає спочатку, потім усміхається і відповідає - так само криво і косо, але кого це цікавить? Певно, будь Яр хлопцем, виникла б стандартна хентайна ситуація. Але Яр - дівчина, і все це збудження залишить по собі тільки вогку білизну.

- Ірмо, це тебе так завжди після сцени виносить? - насилу відірвавшись, питає він, коли перше збудження відступає трохи.

- Ні, просто, дідько, ти себе у здеркало бачив? Та цей же костюм ніби списаний з моєї найжаданішої фантазії, чорт забирай! - активно і голосно відкащує та.

- Охо, це точно варто запам’ятати! Тепер я знаю найдієвіший спосіб звести тебе з розуму сильніше, - задоволено й єхиднувато усміхається Яр, продовжуючи почате.

- Лесю, Ірмо, йдіть вечеряти! - несподівано близький голос змушує швидко відсторонитися одне від одного, пронизуючи морозяним жахов бути спійманими.

- Божечки, як страшно… - шепотом видихає Ірма, уважно оглядаючи двері. Як же погано, що вони без замка! Потім вона обертається до Яра і здивовано витріщається: - Ей, ти чого? - підходить і м’яко торкається щоки.

- Просто... я, здається, вперше зрозумів наскільки важко нам буде. І вперше подумав чого я таке неправильне? Чого я живу в той час коли не можу бути собою - вже потім. Хах, я виявляється все ще не справився з власною гомофобією.

- Знаєш… Коли я вперше зрозуміла, що ти викликаєш в мене незвичайну симпатію, то дуже злякалася. Ти був саме що може бути неправильним, неприйнятним варіантом. - Сідає на килим і стискає його руки. - Пам’ятаю навіть, які засуджуючі погляди та коментарі ти отримував від моїх батьків. Через те було ще страшніше. Але ж ти виявився одним із кращих, ні, точно найкращою людиною у моєму оточені, тому… У страху не було сенсу. Ти розвіяв його. І як би там не було - у нас є майбутнє. Ми маємо із чим туди іти і чого досягати, - і м’яко усміхається.

- Люблю тебе, - також усміхається Яр, а потім нахиляється і швидко цілує.