Глава 1. Звуки сну
Дрізд. Шелест трави. Проміння в очі. Огидний дзвін, який уже вбрався в усі звивини та перешкоджає серцебиттю. Ще один ранній підйом. Ти не відчуваєш ні судин, ні кісток: увесь організм - машина. Кожна дія триває однакову кількість секунд, це чимось нагадує армійські легенди про сірник. Власноруч попрасована лляна сорочка, темна довга сукня з дешевої тканини, котру привезли ще напочатку, чорна хустка, фартух, зроблений із того, що лишилося від спідниці, і черевики.
Останній пункт у списку - коштовність кожної дівчини. Єдине, що відрізняє одну від іншої, причина вихваляння та заздрості. Те, що визначає ієрархію. Шкіряні черевики - ознака статусу, а статус вказує на авторитет. Ніхто не слухатиме дівчиська з брудними подертими капцями. Також черевики надають певну роль: фігурна застібка та заокруглена зовнішня шкарпетка притаманні ніжній шанувальниці Моне, а масивна підошва та завищений язичкок - опис гордої, проте немізковатої пані.
Складно бути, коли твоє взуття - шкіряні чоботи. Начебто один їхній матеріал уже повинен змушувати інших не підіймати від пихатості голови, проте вони не черевики. І це проблема. Так, тебе не ганьбитимуть, як біднячок із сільськими мештами, але й не запрошуватимуть на розмови біля старого дуба після уроків. Не пощастило все ж таки Лукії.
Дванадцятирічна дівчинка, що невпевнено стоїть на межі між дитинством і підлітковістю, на фізіологічному рівні вимагає визнання від «верхівки». Вона не спроможна усвідомити, що чоботи є більш коштовними, зокрема раритетні. Щодо інших, то тут таке питання. Можливо, це такий вік, або ж свідома маніпуляція фразою «не така, як ми». Зате те, що з першого погляду зрозуміло, є величезне бажання підкоритися...стандарту.
Лукія не ізгой, але й не ідеал. На неї не плюють, але й не слухають. Проте так хочеться бути в центрі уваги, мати особисте запрошення на розмову біля старого дуба. Бути почутою. Бути потрібною. Через нестачу досвіду, впевненості та любові до себе людина готова піти на все. Логічне мислення вимикається, а голову наповнює думка: «Я хочу».
Перший крок - копіювання. Якнайідеальніше повторення якнайідеальнішого руху. Чи звуку. Годинне тренування міміки й жестів перед дзеркалом. Постійна робота над тембром й інтонацією. Погляд, усмішка, мізинчик правиці, коли та розслаблена, нахил голови під час міркування. Повне копіювання. Який сенс в індивідуальності, коли тебе не сприймають ні гірші, ні кращі? Правильно, ніякий.
Стирається власне «Я» вщент. Від дівчинки лишається тільки ім'я - Лукія. Це як згадка про те, що колись не було необхідності турбуватися про взуття. Проте зараз Лукія доросла. Вона не безстатева дитина, а дівчина, що наслідує найкраще від поважних панянок. З народження вивчають аксіому: старший має рацію. І нема різниці, що саме тобі кажуть.
Нема.
Сьогодні особливий день. І не через те, що Лукії виповнилося тринадцять. А через те, що саме сьогодні вона вперше отримала запрошення на розмову. Якби торічна Лукія про це почула, то почала б миттєво читати «Отче наш», бо то є справжнім солодким знущанням, яке далеке від правди. Але то є минуле. Сьогоднішня Лукія напрасовує лляну сорочку та ще більш довгу спідницю, що тепер по щиколотки. Заплітає волосся у вільну косу, заховує її під чорну хустку та духмянить шию відваром чайної троянди. У цю мить з'являється надія, що в її душі таки живе невинна дівчинка. Але це тільки мить.
Рівно о сімнадцятій годині Лукію очікуватимуть біля Золотих воріт. Взявши за рукав, хтось проведе її до старого дуба. Через нерви надзвичайно тяжко стримувати правильний нахил голови, вдаючи міркування. Нарешті Лукія відчула руку на лівому плечі, яка штовхнула її вперед, змушуючи йти. Шлях до дуба здавався нескінченним. І от за пагорбом видніються чорні цятки - поважні панянки.
Спочатку, десь хвилин десять, Лукія була закляклою. Це нормальний стан для новачків. Складно повірити в те, що тобі дозволено бути на розмові - що вже казати про інше. Трохи згодом починається стан зніяковості. Лукія то придивляється, то відводить погляд. Раптово повітря змінює густину. Тіло мов сковується, ледь робиш подих. Чиїсь пальці торкаються Лукіїного стегна. Страх і подив наповнюють ті частини організму й душі, які ще не оніміли. Пальці повільно рухаються, наближаючись до сідниць. Як тільки Лукія намагається зловити їх очима, пальці повертаються на стегно, але не прибираються. Коли ж дівчина намагається зрозуміти, хто це, то жахається: всі панянки поглинали її поглядом. Тяжким, наповненим чимось потаємним.
Ще одні пальці, і ще, і ще... Тепер вони не змінюють своїх траєкторій, коли Лукія намагається їх зловити очима. Навпаки, за кожну свою спробу дівчина отримувала нові удари струмом. Але тут щось пішло не так: пальці замінилися долонями. Губами. Язиками. Від ще більш довгої спідниці лишився тільки пасок: знову видно чоботи. Раптово чутно сміх, який з кожною секундою ставав гучнішим. Невже зараз тяжка праця стане марною Невже Лукію виженуть з розмови? Вона ж тільки почала звикати до стану зніяковості!
Від сорому Лукія заплющила очі. Сміх перевтілювався на мерзенне хихотіння, через яке шкіра пішла сиротами. Хтось заплтувався пальцями в її волоссі та зняв чорну хустку - елемент жіночої покори - і зав'язав нею очі дівчини. Ледь помітний відблиск замінився повною темрявою, а мерзенне хихотіння - холодним шепітом. Від страху Лукія намагалася стиснути тканину сорочки, змусивши себе повірити, що вона ще тут, що вона ще невинна дівчинка. Однак у цю секунду її різко поглинув жар, а з її вуст поринула пара.
Це був найкращий звук. Цього, на жаль, не можна сказати про сон.
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(1)
Глава 1. Звуки сну
Привіт, Пані Романівна! Дуже цікаво... Прям заворожили... Що ж буде далі?
Відповісти
2023-06-22 21:48:59
1