Завжди було щось неможливо романтичне в тій потаємності, яка тягнулася за нею, наче біле рядно, що покривало голову та приховувало обличчя нареченої. Вона стала незмінною супутницею та вірною подругою Рини кожного разу, коли тяга до науки, глибших знань, форм, розумінь кликала на нічні лекції місцевого прогресивного професора. Однак якби ж того цій юній пані було вдосталь. До їх товариства приєдналася рішучість – відверта та непохитна, з тих пір, як почала пані Левенець водити дружбу та мати справи з цим професором, шляхетною леді, студентом-письменником та ще кількома поважними освіченими особистостями.

Місто, мов на останній межі пробудження, готове скинути з себе довгу зимову заціпенілість та ці суворі обійми. Під ногами бруківку все же вкривав тонкий шар брудного снігу, але повітря наповнювалося легким запахом свіжого листя, перших квітів і сирого ґрунту, наче сама земля дихала теплом, обіцяючи найшвидше пробудження. Ярина йшла швидким кроком, часом крадькома оглядаючись, чи немає за нею стороннього спостерігача, чиї уважні очі могли б завдати лиха. Їй та її родині, яка складалася з матері. Вузькі вулички Харкова тягнулися і вели дівчину до самого університету, де сьогодні чекали і лекція професора, і нічне зібрання товариства.

Поодинокі газові ліхтарі тьмяно освітлювали шлях, а з темряви виринали старі будинки з дерев’яними віконницями й маленькими двориками, де ще чути було далекі перегуки і дзвінкий сміх нічних перехожих. Від кожного несподіваного звуку Ярина ледь здригалася, хоч і намагалася не показувати емоцій. І все ж, ані страх, ані холод не могли зупинити її – все це просто дрібниці, на які вона же і не зважала у фокусі причин чому не варто цього робити. Усе своє життя вона прагнула цього — можливості не лише слухати, а й діяти. Погляд блакитних очей упевнений, а в серці палахкотіло відчуття важливості.

Довгі дівочі пальці міцно стискали просту цупку тканину синього кольору накидки, виходячи у широке, залите світлом молодика, подвір’я Імператорському Харківському університеті. Коли вона дійшла до університетської будівлі, на годиннику було вже за десяту. Освітлене вікно у коточку першого поверху свідчило, що професор вже на місці. Сьогодні мала відбутися не тільки лекція, а й обговорення подальших дій. Такий був план.

Дівчина, наче безтілесна мара, безшумно прошмигнула повз сторожа-наглядача, який колотив цукор і гучно бив чайною ложечкою об стінки чашки, наче по барану. Ярина напевно з тисячі впізнала цього чоловіка за цією звичкою. Боковим зором уловила, що чашка на столі нова. Третя за місяць.

Підіймаючись скрипучими сходами до кабінету, вона ще раз подумала, наскільки ризикованою є їхня діяльність. Мати підтримувала тягу доньки здобути освіту та сама пускала на ці вечірні лекції, однак не відала, що Рина з тим багажем прагне вершити справи, які деяким мужам не по силу. А як хтось дізнається… Їм буде ще скрутніше, а ніж після того, як їх вигнали з рідного маєтку після смерті батька. А чому? Бо боялися. Боялися батька під час життя та і по смерті мордував він імперців приближених до вседєржателя. Тож сумніви в неї зникали, щойно вона згадувала тата  уявляла майбутнє, вільне від кріпацтва (а може колись й імперії), де народ України міг би жити вільно та гідно.

Ярина стиха двічі постукала у двері й, не чекаючи запрошення, повільно відчинила їх. Вона вмить відчула тепло від невеликої грубки, що тихо потріскувала у кутку, змішуючи запах диму з ароматом старих книг і чаю. На її появу декілька людей обернулися – обличчя професора у м’якому світлі лампи здалося їй по-батьківському уважним, як і завжди, коли він дивився на своїх слухачів.

Вона швидко ковзнула поглядом по кімнаті. Ліворуч у тіні сиділа леді у строгому чорному вбранні зі скромною зачіскою та, схиливши голову, зосереджено гортала старий рукопис. За нею сиділи пара юних дівчат – може одного віку, а може молодші за неї. Їх вона знала, однак близько ніколи вони не спілкувалися. І ще групку з трьох панянок та двох їх супутників, які приєдналися кілька місяць тому, Рина бачила не вперше. Неподалік за столом розташувався студент – її добрий знайомий, що захоплено записував щось у свій зошит, навіть не зважаючи на чорний чуб, що ліз в очі, і час від часу піднімаючи голову, ніби прислухаючись до власних думок. Володимир – студент і письменник, талановитий хлопець з неймовірною уявою та твердою вірою у зміни. Погляд їхній на мить зустрівся, і Ярина відчула, як на її вустах з’явилася тепла усмішка, а щік торкнувся рум’янець. Добре, що у невеличкій комірці панувала напівтемрява. А поряд сидів Андрій – помічник професора, з яким Рина, колись мала з опалу яру дискусію. Після цього вони одне одного шалено поважають і з неабиякою цікавістю слухають думки.

Вона тихо сіла поряд з ними, обережно розстебнувши накидку і розправивши складки спідниці на колінах, щоб не збуджувати зайвої уваги. Професор піднявся зі свого місця, злегка кивнувши на знак вітання і натякаючи, що ось-ось розпочне свою промову.

– Сьогодні, – заговорив професор, його голос був тихий, але наповнений тим особливим натхненням, яке завжди вдавалося пробудити в серцях слухачів, – ми розглянемо витоки та еволюцію ідей природного права, а також їхній вплив на сучасні політичні теорії та суспільні реформи.

Ярина не відривала погляду від постаті професора, ловлячи кожне його слово, кожен рух його рук, що розставляли акценти в промові. Природне право, право кожної людини на свободу, гідність і захист від тиранії — все це звучало як щось дуже близьке і, водночас, як обіцянка змін, яких вона так прагнула.

— Мислителі, такі як Джон Локк, Жан-Жак Руссо, а також наші сучасники з Заходу, вірили, що кожна людина має природні права, які не можна відняти, – продовжував професор, проводячи рукою по аркушах із записами, — Вони заклали основи тих ідей, що заперечують будь-яку форму рабства і кріпацтва, адже справжня держава – це спільнота вільних людей.

Ярина помітила, як Андрій підняв голову й уважно слухав. Він теж, без сумніву, задумався над словами професора, можливо, гадаючи, як ці теорії можуть стати інструментом для їхньої діяльності. Вона стиснула руки, в душі вже обдумуючи, як саме поділиться своїми думками на цю тему з товариством після лекції.

Професор продовжив, вказуючи на ґрунтовні цитати з праць Руссо:

— Ідея 'суспільного договору', що кожен громадянин є частиною суспільства і має свої обов’язки перед іншими, вказує на новий шлях розвитку, але також і права. Держава не може бути деспотом, бо всі її члени мають право на голос і участь у її житті…

Ярина слухала, не відриваючи погляду. Ці ідеї були водночас новими та небезпечними для часів, коли кожен маленький крок, що закликав до свідомості, здавався викликом системі. Але саме це і підживлювало її рішучість.

Професор продекламував ще кілька тез, пояснив їх та зупинився, роблячи паузу, щоб дати аудиторії обміркувати почуте. І саме в цей момент леді у строгому вбранні повільно підняла руку, і, дочекавшись кивка професора, спитала:

— Професоре, коли вперше виникло поняття громадянина? На попередніх зустрічах ми вивчали вчення Платона й Арістотеля. Чи було вже тоді це розуміння схожим на наше?

Професор злегка усміхнувся, ніби чекав цього запитання.

— Це чудове питання, пані Маріє. Ви праві: поняття громадянина сягає своїм корінням античних часів. За доби античності громадянин мав особливі права та обов’язки, але ці права поширювалися лише на невеликий прошарок суспільства – на вільних чоловіків. Раби, жінки й навіть іноземці не мали статусу громадянина і, відповідно, не могли брати участь у державному житті.

Професор узяв у руки з полиці іншу книгу – у потертій червоній палітурці, з цитатами Арістотеля, гортаючи сторінки, перш ніж продовжити:

— Арістотель говорив, що громадянин – це той, хто може брати участь у судових і адміністративних справах полісу. Він вважав, що громадянство вимагає чесноти та залученості, що особливо цікаво в контексті сьогоднішнього обговорення. Давньогрецький ідеал вимагав, щоб громадянин брав участь у державних справах заради загального блага, а не особистої вигоди.

Ярина слухала з особливим захопленням. Її завжди вражала думка про те, що бути громадянином – це більше, ніж просто належати до певної держави. Це означало мати право впливати на спільне життя оточення, бути його повноцінною та активною частиною. Рушійною силою.

Професор відклав книгу й подивився на аудиторію, ніби підсумовуючи:

— І все ж ми пройшли довгий шлях. Відтоді ідея громадянства поступово розвивалася – від виключної привілеї до універсальної цінності. І зараз ми бачимо якраз час, коли поняття громадянина знову трансформується, надаючи значення кожній особистості, незалежно від її походження, соціального становища. І як тільки це відбудеться повністю, жодна людина вже не зможе бути рабом чи кріпаком.

Володимир злегка нахилився до дівчини і прошепотів:

— Маємо план на цей вечір, пані Левенець. Зберемо усіх однодумців по завершенню лекції. Професор має дещо важливе повідомити.

Ярина кивнула, ледь помітно, проте відчула, як серце почало стукати швидше. Утім її дещо бентежило. Професор зупинився, обвівши поглядом присутніх, коли Рина, вагаючись лише мить, запитала:

— Професоре, все це, безумовно, важливо. Але чи може людина дійсно стати громадянином без власної держави? Чи можливо здобути свободу під чиєюсь владою, коли наш народ навіть не має права на самостійність?

Запала тиша, яку перебивало хіба потріскування дрів у грубці. Володимир та інші слухачі зосередили погляди на професорові, ніби чекали, що він відкриє їм нову істину. На це питання – таке живе, але водночас заборонене, важко було дати чітку відповідь. Тож професор кивнув, задумливо дивлячись на Ярину.

— Ваша правда, пані Левенець. Громадянин без власної держави – як людина без дому. У цьому й полягає велика суперечність нашого часу: як можна мріяти про свободу, живучи під тиском імперської влади?

Він зробив крок уперед, обернувшись до вікна, за яким виднівся тихий Харків, що поринув у весняну ніч.

— І все ж, пані Левенець, завжди варто розуміти, що починається свобода не лише з політичних інститутів, а й з духу. Власна держава – це велика мета, але щоб здобути її, потрібно змінити свідомість кожного з нас.

Ярина відчула, як ці слова знайшли одразу відгук у душі. Її думки потягнулися до спогадів про батька, його прагнення до незалежності, за що вони з матір’ю поплатилися всім. І тепер цей заклик до свідомості, до внутрішньої свободи здавався їй обіцянкою чогось більшого – кроком до майбутнього, де люди зможуть називати себе громадянами не чужої держави, а власної.

— Змінити свідомість, – прошепотіла вона, немов розмірковуючи вголос, а потім промовила вже голосніше: — Але якщо… свідомість зміниться, то й сама система не встоїть. Імперія не зможе тримати у неволі тих, хто сам вірить у свою силу.

Професор схвально усміхнувся.

— Саме так, пані Левенець. Ваше товариство несе в собі зерна цього світла. І чим більше буде таких, як ви, тим швидше настане той час, коли ми зможемо називати себе вільними громадянами. Без чиєїсь руки над нами.

Ці слова запали в серця кожного, залишаючи відчуття, що справжня свобода народжується спочатку в думках і серцях – як беззвучний, але впевнений крок на шляху до майбутньої держави.

Ледь встигли пролунати слова професора, як до кімнати врізався різкий шум. З коридору долинув глухий гуркіт, ніби по сходах ритмічно крокувало кілька важких підошв, і відлуння голосів, всі завмерли. Це був лише звук кроків, та для них він був, наче удар по серцю. В тиші, що повисла над маленьким товариством, усі раптом відчули, як атмосфера наповнилася холодним, неприємним передчуттям.

Ярина завмерла, її серце миттєво стиснулося від страху, та відчула, як піт холодним струмком стікає по спині. Вона знала, що навіть найменша підозра могла стати причиною для арешту, тюремного ув'язнення або гіршого – заслання до Сибіру. Ще кілька років тому таке було неможливо уявити, але тепер, коли імперія почала тиснути на будь-які прояви «неблагонадьожності», це стало реальністю.

Її думки раптом повернулися до батька – як його обвинувачували у «нелояльності» лише за те, що він відверто захищав українське селянство, критикував кріпацтво і мріяв про майбутнє, вільне від принижень і страху. Його смерть не змінила ставлення до родини Левенців – імперія не забула, і хоч вона й втратила привілеї, її статус все одно викликав підозру.

Тепер кожен з учасників таємного товариства знав, на який ризик наражає себе. Вони були небезпечні для імперської влади вже самим фактом своєї зустрічі – ось так, серед ночі, обговорюючи ідеї освіти, реформи й свободи. Члени товариства прекрасно розуміли, що їхня діяльність виходить за межі «допустимого» й сприймається як відверта загроза.

Ярина обвела поглядом кімнату. На обличчях її товаришів – письменника Володимира, професора, леді Марії – видно було той самий страх. За останні місяці всі вони чули про арешти знайомих, про таємничі зникнення людей, які висловлювалися проти політики імперії. Хтось навіть згадував, що агенти часто отримують доноси від самих учнів і навіть колег.

Коли з-за дверей пролунав гучний звук – можливо, це був просто обережний крок наглядача, але здавався він як лязкіт кайданів, – серце Ярини стиснулося. Вона зрозуміла, що ця зустріч могла стати останньою, якщо зараз виявиться, що на їхній слід вийшли. Її товариші зблідли, кидаючи тривожні погляди один на одного.

— Облава… – тихо шепнув Андрій, збираючись з силами, і миттєво схопився на ноги.

Усі погляди звернулися до професора – його тиха впевненість була єдиним, що зараз давало надію на порятунок. Професор, заспокоюючи жестом, відчинив замасковані двері сусідньої кімнати, де вже завбачливо було підготовано запасний вихід.

— Тихо, без паніки! Швидко, кожен – у визначене місце, – ледь чутно, але впевнено скомандував він.

Вже відчинені двері вказували шлях до виходу, але сходи заповнили лункі голоси та тупіт. Важкі кроки вже лунали зовсім близько, під дверима з'являлися довгасті тіні. Здавалось, що часу залишається катастрофічно мало.

— Рина! – Володимир схопив її за руку, допомагаючи піднятися з місця, коли професор, міцно притиснувши пальцем до губ, провів їх через кімнату і жестом вказав на вузький коридор, який вів на інший бік будівлі.

Коли вони пробиралися, під ногами скрипіла підлога, і кожен крок здавався надто гучним. Серце гупало в грудях, наче вдаряло в ритм із кожним кроком переслідувачів. Ярина намагалася приглушити своє дихання, відчуваючи, як паніка наростає десь у грудях. У цю мить вона зрозуміла, що затамувала подих та не дихала.

Раптом знизу пролунав голосний вигук – хтось помітив, що двері до кабінету були незамкнені.

— Там хтось є! За ними! 

Від цього крику Ярина відчула, як ноги самі пустилися бігти. Вона навіть не озиралася, лише відчувала за спиною присутність товаришів, які також намагалися втекти. В темряві перед нею майнула тінь – один із студентів, напевно, спробував обігнати її, щоб відкрити двері на захистку сходи.

Вітер свистів у вікна, коли вони забігли у вузький, прохолодний коридор, що вів у двір. Вихід був близько, але кроки переслідувачів ставали дедалі гучнішими. Здавалося, що всі звуки злилися в один нестерпний гул – їхній збитий подих, тупіт чобіт, крики десь позаду.

Ярина відчувала, як їй бракує повітря, але вона продовжувала рухатися вперед. Ось уже двері у двір. Вони відчинилися з тихим скрипом, пропускаючи їх у прохолодну, безжалісно свіжу ніч.

Ті, хто зміг вискочити першими, мигцем щезли в темряві, розтікаючись вузькими провулками Харкова, сподіваючись уникнути переслідування. Ярина відчула, як Володимир легенько штовхнув її вперед, ніби захищаючи спиною від можливого переслідувача.

І вже в наступний момент вони злилися з тінями нічного міста, залишаючи за собою крики і хаос, який розгортався у стінах університету.

Професор з останнім прощальним кивком спонукав Ярину й Володимира йти вперед, і сам залишився позаду, прикриваючи відхід. Вони встигли помітити, як його стримане обличчя на мить випромінювало рішучість – незламну й майже батьківську. Він повинен був переконатися, що всі інші встигли сховатися, і тільки тоді покинути університет.

Ярина, Андрій і Володимир подолали останні кілька кроків до подвір’я і, майже не зупиняючись, ковзнули в темний провулок, де їх приховували густі тіні нічного міста. Тепер, коли вони зникли в затінку старих дерев, Ярина відчула, як напруга поступово відступає, і вона нарешті змогла зітхнути повними грудьми. У тиші ночі її дихання звучало якось різко і неприродно гучно.

— Вдалося, — видихнув Володимир, і в його голосі прозвучало якесь невимовне полегшення, навіть щось схоже на легку усмішку, якою він намагався підбадьорити Ярину. Володимир, який весь цей час не випускав дівочої руки, тепер лагідно потягнув її вперед.

— Ми всі врятувалися завдяки професору, — шепнула Ярина, намагаючись приглушити власний тремтячий голос. Вона сподівалася, що він знайде спосіб утекти так само, як і вони, і серце її стискалося від тривоги, як би вона не намагалася приборкати страх.

— Він знає, що робить, — тихо додав Андрій. — Це не вперше йому доводиться виводити нас з таких ситуацій.

Вони йшли вузькими провулками, уникаючи освітлених частин, поки тишу не порушував лише звук їхніх обережних кроків. Нічні запахи міста — холодного весняного повітря, вологого ґрунту і плісняви, що тяглася від підвальних приміщень — поступово заспокоювали їхні нерви.

Нарешті, коли вже виднілися знайомі обриси будинку Левенців, Ярина глибоко зітхнула, відчуваючи, як напруга покидає її тіло. Усі троє зупинилися, і на обличчях з’явилося щось схоже на приглушену радість.

— Рина, головне – ти зараз вдома, — сказав Володимир, лагідно торкаючись її плеча. — Тримайся. Завтра ми дізнаємося, як там професор, і домовимося про наступну зустріч. Але зараз відпочинь.

Ярина вдячно кивнула, дивлячись у їхні знайомі, виснажені, але все ж теплі обличчя. Їх об’єднувала спільна мета, і цей зв’язок виявився міцнішим за страх. Вона ще раз глибоко вдихнула холодне весняне повітря і відчула, як тепло рідного дому огортає її навіть на відстані.

Вони стояли на порозі, ще кілька секунд зберігаючи близькість, немов не наважуючись остаточно попрощатися. Андрій з усмішкою кивнув їй, потиснув руку і обернувся та пішов собі по бульвару, зникаючи в темряві так само безшумно, як і з'явився.

Молодий студент лишився на мить довше, затримавши її руку в своїй, ніби не бажаючи відпускати. У його очах промайнув блиск, що змішував у собі тривогу і щось глибше, ніж проста прихильність.

— Бережи себе, Рино, — прошепотів він, торкаючись її руки трохи довше, ніж зазвичай. — Обіцяй, що не будеш так ризикувати… я б не зміг… — він замовк, ніби не наважуючись закінчити думку.

Ярина ледь помітно усміхнулася, намагаючись приховати хвилювання, що несподівано зросло в грудях.

— Я обіцяю, — відповіла вона, дивлячись йому просто у вічі, а потім грайливо додала з посмішкою: — Але тільки якщо ти також будеш обережним.

Вони обоє тихо розсміялися. Скоріше, щоб зняти напруження, а ніж від дотепності моменту. Їх пальці на мить переплелися, і Володимир, не відводячи погляду, нахилив голову, ніби готуючись щось сказати, але потім лише тихо видихнув.

— Добраніч, — нарешті мовив він, і на його обличчі засяяла тепла, хоч і стримана усмішка.

Він повільно неохоче відпустив її руку, ніби залишаючи частинку себе з нею, і розчинився у тіні, залишаючи Ярину на порозі, де, здавалося, ще вловлювався ледь відчутний запах його парфумів. Каштан, миро і бурштин. Деревний, густий, теплий й огортаючий. Аромат нагадував осінній ліс або старовинну бібліотеку з дерев'яними меблями, десь у якійсь частині східного світу.

Вона залишилася стояти в тиші ще якусь мить, відчуваючи на собі приємне тепло від їхньої близькості і легкий трепет, що не полишав її навіть після того, як двері зачинилися за нею.

Ярина обережно зачиняє двері, все ще відчуваючи тепло від прощання з Володимиром. Вона тихо зітхає, відчуваючи втому, та вже мріє про безпечний затишок кімнати, коли раптом помічає слабке світло, що пробивається з вітальні.

Однак зробивши крок уперед, і серце стискається від неочікуваності: в кімнаті, поруч із матір'ю, стоїть чоловік у формі, його високий силует ніби заповнює весь простір, кидаючи довгу тінь на підлогу. Мати сидить у кріслі бліда і напружена, руки зімкнені на колінах, а погляд застиг у тривозі. Погляд мудрих карих очей ковзають до Ярини з ледь помітним благанням, наче намагаючись застерегти її мовчанням.

— Пані Левенець, — холодний, відчужений голос чоловіка пробиває тишу, наче ніж встромляється в дошку для нарізання. Поліцейський поглядом ніби свердлить її, — Ви могли б пояснити, де перебували в таку пізню годину?

Ярина відчуває, як десь у глибині знову прокидається тривога, але вона швидко бере себе в руки, відповідаючи рівним тоном:

— Дихала свіжим повітря. На жаль, у місті це іноді найкращий спосіб трохи заспокоїтись після тяжко дня, — її слова звучать стримано, але вона не може приховати ледь помітне тремтіння у голосі. Нікудишня брехуха!

Жандарм злегка примружує очі, вивчаючи її, наче зважуючи кожне слово, що вона тільки що промовила.

— Свіже повітря, — повторює він, зневажливо посміхнувшись, і Рина почула в його українській російський акцент. — Чудово. А може, під час цього «прогулянки» ви зустрічалися з… кимось? Можливо, тими, хто мав відношення до, скажімо, «політично сумнівних» зібрань?

Мати вдихає різко і напружено, але залишається мовчазною, не зводячи очей із Ярини, ніби намагається підтримати її власною мовчазною силою. Ярина ж відчуває, як під ногами ніби зникає опора, але тримає голову високо піднятою. Жандарм схрестив руки, чекаючи відповіді від Ярини, і погляд його не полишав дівочого обличчя. Перш ніж вона встигла що-небудь сказати, мати повільно підвелася з крісла, набравшись рішучості, й обережно стала між ним і дочкою.

— Пане, — її голос злегка тремтів, але вона намагалася говорити якомога впевненіше, — моя донька не має жодного відношення до будь-яких… нелегальних справ. Вона вихована з повагою до закону. І зараз я наполегливо прошу вас пояснити, з якого приводу ці питання.

Поліцейський обернувся до матері, в його очах з’явилося щось схоже на зверхність, але, здається, мати своїм втручанням трохи послабила напругу.

— Пані Левенець, — холодно відповів він, дивлячись прямо на неї, — у місті почастішали збори… сумнівних товариств. Нас повідомили, що серед присутніх можуть бути особи, небайдужі до таких зібрань.

— І ви припускаєте, що моя дочка серед них? — не здавалась мати, намагаючись захистити Ярину.

— Я лише виконую свою роботу, — сказав поліцейський, ухильно поглянувши на Ярину. — Пильність ніколи не зайва, особливо в час, коли суспільство сповнене… невдоволення.

«Дивно чи не так?» — їдко подумала Ярина, ледь приховуючи огиду до цього недосвідченого покидька. Вона відчула, як напруга наростає, але втрималася від різких слів. Найважливіше - зберігати спокій. Він того не вартий, а обіцянку Володимиру зламати так швидко – дурість.

— То з чого ж ви вирішили прийти саме до нас? — тихо, але твердо запитала вона.

Поліцейський деякий час мовчав, його очі звузилися, а губи злегка стиснулися, перш ніж він нарешті відповів:

— Ми ще повернемося до цієї розмови, — сухо вимовив він, нахиливши голову і з холодним блиском в очах, що натякав на подальший контроль, — А поки що… зважайте на свої вчинки, пані Левенець. І не змушуйте нас знову шукати вас у такий час.

З цими словами він обернувся і, не прощаючись, вийшов, залишивши після себе відчуття неприємної важкості в кімнаті. Коли двері за ним зачинилися, мати обернулася і кинулася до Ярини, міцно обіймаючи її.

— Риночко, що ти накоїла? — прошепотіла вона, приховуючи тривогу в голосі.