Небо, світло-сіре і похмуре, над шкільним подвір’ям висіло після вчорашнього рясного дощу з грозою. Тяжкі хмари ніби не хотіли відступати, тримаючись за горизонт, але де-не-де крізь них починали проглядати смужки блакиті. Промені несміливо пробивалося крізь ці хмари, кидаючи на землю м’які золотаві промені, які грали на вологих листках і калюжах, що ще не встигли висохнути. Осінь залишила свій виразний відбиток на небі — воно було трохи меланхолійним, мов картина, де художник навмисно приглушив яскравість фарб, залишивши лише натяк на тепло.

Дівчинка сиділа на лавці під великим дубом, що стояв у кутку шкільного подвір’я. Земля вогка та сира, а повітря наповнене свіжим запахом вологої кори та листя, що повільно падало з гілок. Дуб, з якого ще не осипалося все листя, ніби захищав її від навколишнього світу. Його потемнілі від дощу гілки простягались над дівчиною, створюючи своєрідний навіс, через який тепле сонце пробивалося лише м'якими промінцями, розсіюючи тінь на землі. Листя під ногами ледь чутно шаруділо при кожному подуві легкого вітерця, наче замість зазвичай веселої дітлашні нашіптувало свої плітки та новини.

Ярина, загорнувшись у свій скромний багряний плащ, сиділа тихо, ніби зливаючись із килимом жовто-червоного листя, що лежав навколо. Вона не помічала навколишнього світу — її увага була повністю поглинута книгою, яка ввібрала в себе історію про недолугість влади та абсурдність суспільних забобонів. З побожним страхом та захватом гортала сторінки видання, яке батько дав з власної колекції. Малоросійські оповідання.  Дощова прохолода вже майже зникла під лагідними променями сонця, що торкалися довго темного волосся, заплетеного у дві коси. Однак вона не зважала. Літ з тринадцять прожила, проте розмірковувала над словами, що говорили про людську дурість і несправедливість. 

Павло стояв неподалік разом зі своєю групою старшокласників, сміючись і обговорюючи щось між собою. Він завжди здавався впевненим у собі — трохи зверхнім, але не позбавленим якоїсь раніше дитячої, а зараз же парубочої чарівності. У його очах горів той самий веселий блиск, яким він завжди привертав увагу оточення. І ось, несподівано для неї, він відірвався від своєї компанії та пройшов через пів двора до неї, підходячи з легкою усмішкою на губах.

— Що там у тебе, маленька відмінниця? — його голос був грайливий, але не злим, коли він обережно підняв одну брову, дивлячись на неї згори. Павло завжди любив жартувати, але цього разу у його тоні вчувалася майже непомітна нотка зацікавленості. — Ти читаєш ще одну з тих своїх книжок, що намагаються врятувати світ чи зробити всіх вільними?

Ярина ледве стримала зітхання. Її увагу все ж таки привернув голос — нахабний, зверхній. Вона з власником була знайома, і вже давно навчилася контролювати емоції в його присутності. Її пальці залишалися на сторінках книги, немов намагаючись не допустити, щоб чарівний світ оповідання зник і поступився місцем неприємній реальності.

— Конотопська відьма. Але тобі до цього немає бути справи. Ти ж кудись йшов — то чимчикуй, — навіть не відриваючи очей від книги, спокійно промовила Ярина, сподіваючись, що її холодний тон врешті-решт остудить інтерес хлопця.

Павло глузливо пирхнув, вдаючи байдужість, хоча всередині йому подобалося, як вона вміло обривала його спроби розворушити її. Він зробив кілька неспішних кроків ближче і нахилився над її плечем, намагаючись краєм ока заглянути в книгу.

— Конотопська відьма? То, може, ти сама відьма, Яринко? Читаєш такі речі — ще й мене зачаруєш, — у його голосі було щось більше, ніж проста насмішка. Павло не часто зустрічав дівчат, які могли так швидко й вдало йому відповідати.

Ярина терпляче видихнула, зберігаючи зовнішній спокій. Вона відчула, як її терпіння починає зникати, але вирішила, що не дасть йому цього задоволення. Вона обережно заклала сторінку в книзі, щоб потім легко повернутися до читання, і, нарешті, підняла карі очі на свого неспокійного співрозмовника. Її погляд був холодний, але в ньому жевріла іскорка гумору.

— Якби та була відьмою, то перетворила б тебе на маленьке біле пухнасте кошеня, яке мурчало б мені на вушко, — її голос, хоч і іронічний, був спокійним, але з легким лихим відтінком, наче вона справді могла це зробити.

Павло посміхнувся ще ширше, відчуваючи, що вона не втратила своїх хитрих способів його «поставити на місце».

— І що ж, відміннице, думаєш про відьом, сотників і бурмистрів? — продовжував він, насолоджуючись моментом і сподіваючись, що дівчина знову відповість. Павлові подобалося її зачіпати, але ще більше йому подобалося бачити, як вона інколи поступово спалахує від його слів.

Ярина уважно подивилася на нього, ніби зважуючи, чи варто далі грати в цю гру. Нарешті вона заговорила, але її слова не були такими легкими, як зазвичай.

— Думаю, що іноді дурість сильніша за магію, — відповіла вона, злегка усміхаючись, але у її погляді промайнув виклик. Їй справді стало цікаво, що він на це скаже. — А ти що про це думаєш?

Павло тільки усміхнувся ширше, але в його очах тепер було більше інтересу, ніж простого глузування.

— Може, і так, але дурість часто перемагає... і без магії.

Ярина подивилася на нього з легким подивом, але не зупинилася. Вона ще сподівалася, що Павло змінить тон, але той тільки нахабно посміхнувся ще більше, ніби задоволений своїм маленьким «переможним» висновком.

— Може, ти й правий... — почала було Ярина, намагаючись знайти спокійний шлях, але помітила в його очах цей виклик — бажання її зачепити ще більше. Її терпіння майже луснуло.

Павло, не чекаючи відповіді, підкинув ще одну насмішку:

— Хіба ж тобі не нудно читати всі ці твої книги? Ти ж ніби розумна дівчина, а вони тільки голову заплутують... Життя ж набагато простіше — дурень, не дурень, а все одно якось викрутишся, — він змовк, потираючи носа й задоволено дивлячись на Ярину.

Дівчинка, стримуючи себе до останнього, але склала книгу, відчуваючи, як серце починає пришвидшено битися. Вона ще раз спробувала вдихнути, втриматися.

— Який ти темний та нецікавий, — її голос злегка тремтів, але все ще звучав стримано. Проте слова прозвучали різкіше, ніж вона сподівалася. — Хочеш знущатися? Дзуськи!

І тут терпіння луснуло. Ярина швидким рухом підняла книгу над головою і, не вагаючись, гепнула нею по русявій голові хлопця. Це було несподівано навіть для неї самої. Він знехотя відійшов, прикладаючи руку до голови, де точно ще якийсь час залишиться слід від її удару. Він усміхнувся, хоча було видно, що удар вийшов дійсно болючий.

— Ти що, з глузду з'їхала, Яриночко? — розсміявся він, ловлячи її руку, коли вона вдруге замахнулася. Її обличчя палало гнівом, а він, як завжди, намагався залишатися байдужим.

— Я ж хочу щиро допомогти — вправити тобі мізки, — відповіла вона розлючено, напружуючи руку, намагаючись звільнитися. Вона дійсно смикала, викручувала руку, але Павло тримав її міцно, не відпускаючи.

— Щиро? — Павло лукаво всміхнувся, спостерігаючи за її марними спробами вирватися. — Я завжди думав, що твої методи занадто жорсткі для такого благородного наміру.

— Тому твої методи занадто жорстокі, коли у тебе нема благородного наміру? — Ярина кинула йому докір, продовжуючи тягнути руку. Її серце билося швидше, але вона не могла дозволити собі втратити контроль.

Павло нахилився ближче, їхні обличчя тепер були на відстані кількох сантиметрів одне від одного. Він насмішкувато глянув їй у вічі, однак його погляд блакитних очей був настільки пронизливим, що Ярина на мить затримала подих.

— Але, може, ти хочеш вправити щось інше, га? — промовив він тихо, його голос став нижчим і викликав у ній невідоме хвилювання.

— Що ти... Про що ти говориш? Що інше я хочу вправити?.

Ярина дивилася на нього, намагаючись приховати збентеження, але її голос зраджував.

— Не знаю. Може, твоє ставлення до мене?

Зненацька він звільнив її руку, і Ярина, неочікувано для себе, відчула осінній холод на голій шкірі зап'ястка від втрати його дотику. Павло повільно відступив на крок назад, не зводячи з неї очей.

— Адже ти кожного разу намагаєшся мене відштовхнути, але хіба це тобі вдалося хоч раз? — його слова пролунали спокійно, але в них була нотка впевненості, яка змушувала її сумніватися у власних діях.

Вона уважно дивилася йому в очі, намагаючись знайти відповідь на питання, яке не давало їй спокою. Але не витримала і, врешті-решт, з розсердженим виглядом опустила погляд.

— Нащо ти кожного разу йдеш, якщо я тебе намагаюся відштовхнути? — її голос тепер був сповнений відчаю, хоча вона намагалася це приховати. — Не лізь до мене зі своїми дурницями, і наступного разу візьму не книгу, а щось важче! Читати корисно. Може, і ти коли-небудь навчишся чогось.

Схопивши книгу, вона поспіхом притиснула її до себе і швидко побігла до школи, навіть не замислюючись, чому вона тікає. Вона бігла від нього, але водночас від чогось іншого.

Павло залишився стояти на місці, проводжаючи її поглядом. Його губи склалися у ледь помітну усмішку. Вона втекла, але він знав, що ця втеча — не остаточна. Щоразу, коли вона намагалася відштовхнути його, це тільки більше змушувало його повертатися.

— Не бігти ж за нею цього разу... — тихо промовив він сам до себе, все ще відчуваючи тепло її руки на своїй.

Розвернувшись, він повільно пішов у протилежний бік, зберігаючи в пам'яті її обличчя, сповнене обурення і, можливо, чогось більшого, ніж проста злість.