Не знаю як давно це все почалось...
Я не бачу снів, а може й бачу та не пам'ятаю та кожен ранок як прокидаюсь щось тривожить і мучить мене. А ще я бачу жахливі речі дивлячись на світ, хоч їх і не має. Та це все всього-на-всього на якусь мить. Я нікому про це не розповідав, тому що перевтома не варта великої уваги, а мої знайомі лиш почувши, що я бачу зразу найгірше вигадають і відберуть мою роботу. 
Від тоді я трохи менше працював і у моїх снах з'явилася вона –Прекрасна Діва. Вона стала мрією моєю, із нею мої сни стали чарівними і ясними. Ми гуляли по полях квітучих, її усмішка мене сліпила, а серце шалено билось. Прокидатись я не хотів. Робота вся пішла на нівець, бо думи лиш про ню були. Я намагався згадать чи бачились ми колись та намарне. Коли сонце сідало я радо засинав. І знову вона була перед очима. Кожна мить із нею мені дорога, я мимоволі посміхаюсь спостерігаючи за нею. 
Я хотів із нею поговорить та вона німа, або для неї я привид. Своїм мовчанням вона мене вбиває, а погляд щоразу стає все сумнішим. Вона заполонила мій розум. Її я жадав розвеселить та вона смутно поглядала, то в даль, то на мене. 
Пам'ятаю ішовши по вулиці її образ я узрів й побіг за нею... Ще якась мить і я падаю у прірву, з її очей скотилась сльоза...
Ще мить і я прокидаюсь в холодному поту.
Від тоді я не сплю. 
Від тоді страх посилився.
Щоразу згадуючи її образ я боявся та все одно хотів до неї доторкнутись й із нею буть. Мабуть, я збожеволів...
Гуляючи по вулицях людних я не знав чи це реальність, чи сон. 
Я згадував її образ ніжний і лагідну усмішку.
Знов перед очима вона.  
Земля під ногами почала трястись та це відчув тільки я... 
В мене з'явилось німе запитання, вона це збагнула і пішла кудись, а я на місці закляк. 
Настав вечір, я намагався не заснути та вчувши аромат весняного ранку і побачивши її усмішку загубився посеред мрій. На світанні я не пам'ятав що снилось.
І так пару ночей. 
І ось знову я не збагну це сон чи реальність? 
Я йду у снах по місцях давніх.
Там немає ані будинків, ані могил. 
Це місце — чисте поле. 
Я бачу дівицю молодую. 
Вона веде мене у даль. 
Тягне за собою в далечінь.
Чорне волосся, немов, темна ніч.
Очі глибокі, немов, море. 
Шкіра бліда і м'яка немов шовк
Сама вона тонка. 
Цей образ її, мене полонив і за нею я радо пішов.
Та, на жаль, прокидаюсь.
Страх мене покидає.
Я знов радо засинаю...
Я не знаю хто вона і звідки взялась у моїх снах та радо її там зустрічаю. 
Настає вечір, і я засинаю, і знов перед очима вона, та на цей раз земля по котрій іду кров'ю просякнута. 
Я чую тихий крик і плач глухий. 
За мить все оживає — історія давня, постаті людські, будинки. 
А дівиця все далі веде на них, вона не зважає і мовчить. 
–На цих землях історія оживе. 
Земля повідає про все, що колись було.
Подивись наліво - там козаки боронили наш рідний край. 
Подивись на право - там села грабувала орда.
Подивись вперед - там голод й нелюди страшні.
Глянь назад - там наш початок. 
Подивись довкола! 
Не біжи, не тікай, не відвертайся.
Послухай історію давню...
–Хто ти й що від мене хочеш? 
А у відповідь тиша й погляд скляний.
Не приходь до мене у сни!
Не тривож мій розум!
Не муч!  
–Цей плач й крик, ця кров...
 Цей запах мерців. 
Це наша історія. 
–Прошу не підходь.
Благаю облиш! 
Та ти байдужа до моїх благань, як і до їхніх страждань.
Ти тихо далі йдеш, я на тебе вже й не дивлюсь. 
–Згадай історію давню! 
Подивись навколо. 
І разом зі мною заплач... 
– Нарешті цей кошмар скінчився. Та перед очима ті картини...
Здається, я божеволію.
За вікном пташки щебечуть, сонце світить й люд веселий кудись йде та це всього якусь мить. 
Небо кров'ю налилось, сонце згасло, пташки впали, а люди... Вони б'ються за крихти їжі, усі вони сухі й ледь живі. Посеред цього жаху знову вона йде, хоч понівечена та все ж така прекрасна. Сукня біла стала кривавою, а візерунки вишиті тепер порвані й сірі. Очі блакитні стали скляними, на вигляд вона посумніла. На голові хустка чорна, а лице немов у тих мерців. Вона тихо ридає і руку мені простягає. 
– Доля нам не всміхнулась. 
Нелюди безжально над нами познущались.
Час минає і не згадає ніхто усього, що було крім нас самих. 
Хай інші не вірять, хай не знають, та я розповім про все, що було.
– Хто ти? 
– Прошу послухай історію цих земель.
Не слід відвертатись і боятись.
Хай, це буде сон чи видіння наяву ти їх прийми. На них подивись. Вони тобі все розкажуть.
– Облиш мене!
– Ці землі не завжди такими були...
Колись мир і спокій на них панував. 
— Прошу не муч...
Скотилась сльоза по її щоці, впавши на ґрунт, немов казка ожила, все змінилось в раз. 
І я зачарований цією красою закляк. 
Люди живі й щасливі, небо блакитне, сонце яскраве. Сміх щирий чутно, а вона, немов, знов розквітла та погляд скляний й вуста замкнуті, немов, вона на щось чекає... 
В одну мить сміх змінився на крик, а на зелену траву кров пролилась... 
Вона дивиться смутно і ридає. 
– Ця історія оживе, замість горя настане радість. Ми сміливо підемо у бій, залишивши сиву мати й кохану дівчину. 
– Як давно це було?
Вона голову похилила й стиха промовила: "Відколи себе пам'ятаю, цьому немає кінця краю." 
– Хто ти? 
– Я – це край. Я землі ці, я все, що на ній є, я це часточка кожної із людей. 
– Чого ти хочеш? 
– Жити... 
Все пливе перед очима... 
Я прокинувся? 
Невже це був лиш сон, чи може щось більше?
Я боюсь глянути у вікно, я боюсь хоч на мить заплющити очі, бо її бачу... 
У темній кімнаті я ридаю. 
Мене вона немов торкнулась, я злякався...
І знов чую її голос до болю прекрасний.
– Не забувай... 
Як піду, то згадуй. 
Як згадаєш то посміхнись і заплач...