Щасливі люди, закохані люди. Та їхні дні минають швидко... У двері щасливого подружжя одного дня постукало нещастя і йому вони відчинили двері, дозволивши увійти. Та якби знали не впустили...
   В їхній хатині і надалі лунає веселий сміх. Та нещастя за ними спостерігає й смутно поглядає... Та про це не відають вони.
  
   Промайнуло літо, осінь і зима й нарешті настала довгождана весняна пора !
Закохане подружжя чекало на первістка, котрий ось-ось мав з'явитись на світ.
І ось нарешті у весняну, дощову нічку настав цей радісний час. Та саме в ту ніч вилізло нещастя із свого сховку... Все на дворі застогнало, заривіло.
На руках чоловік тримав своє новонароджене дитя. Його радощі обіймають, а жінка крізь нестерпний біль посміхається. Але за мить посмішки зникають і щастя покидає їхній дім. Їхнє дитя не плаче, не сміється і не дихає... Чоловік забирає немовля, а жінка йому у слід благально кричить:" Дозволь, коханий, хоч разок поглянути на наше дитя!Дозволь ,милий, хоч ненадовго потримати на рука !"  Він поглянув на милу свою. Вона вся в сльозах, а в очах розпач. Його руки тремтять і він до свого серденька пригортає мертве дитя. До коханої підійшов і боязко віддав їй бездиханну доньку, яка навіть не встигла поглянути на цей світ. Його мила ніжно обійняла дитя і тихо співає Тремтячим голосом колискову:
"Тихо ніч спадає на поля,
Зорі засівають небоколо,
Спи собі, дитинонько моя,
Тихо-тихо наспіваю я
Сни ніким небачені ніколи…
Кольорові сни, що від весни
Ховаються між літом,
Пахнуть білим яблуневим цвітом…
Сни… Сни…
Солодко в заплющених очах (^1)..."
Гірко їм обом, обоє сльози лють. Чоловік хотів забрати немовля та жінка закричала:"Не віддам!"
Він вирішив прогулятись, щоб заспокоїтись, подумати і розвіятись.
– Іди до нас.
Він озирнувся та довкола нікого не було.
" Мабуть, почулось."
–Іди до нас!
" Та ні ! Знову ці жіночі голоса."
–Сюди! Не бійся. Ми зарадимо.
– Хто ви ?
– Слуги. Іди на наш голос. Сюди. Не тікай ! Тобі ж потрібна допомога ? Ось так ! Іди до нас.
– Ви можете оживити мертвого ?
– Ні, проте знаємо хто може. Ми проведемо до нього. Іди на наш голос. Молодець! Давай швидше.
Ліс ставав все темнішим і темнішим й у цій темряві не було видно навіть власних рук.
– Де ми ?! Що це за місце ?!
– Ми в його володіннях. Він не любить світла,  барв, тепла. Він не відчуває нічого.
– Хто ж він ?
– Він– володар цього царства, він – наш владика. Він – Бог.
– Ха. І яке ж у нього імення ?
– Не знаю. Не можу сказати. Не можна вимовляти !
– Тоді як я його знайду ?
– А хто казав, що ти його знайдеш? Ми мали лиш привести тебе. Ха-ха-ха .
– Що це означає?
А у відповідь тиша
– Поясніть. Не мовчіть! Поверніться.
– Вони виконують лише мої накази.
– Пане, молю...
– Тсссс. Не хами. Знаю я в чому твоє бажання, Микито, питання лише в тому чи готовий ти заплатити мені ціну.
– Проси чого хочеш, усе віддам ! Та знай, що багато не маю.
– Усі так кажуть, та не всі погоджуються. Спершу вислухай умови договору, а потім погоджуйся.
Перша умова: Життя за життя, душа за душу.
Друга: Я заберу твоє життя і душу, а взамін дівча житиме.
– Скільки?
– Що ?
– Як довго я житиму ?
– Сьогодні ж помреш, як поглянеш в її зелені оченята.
– Ні.
– Невже відмовляєшся, я так і знав.
– Я пристану на угоду, але й в мене є умови.
– Ха, значить торгуватиметься. Тц. Давно я таких розумних не стрічав. І які ж твої умови ?
– Перша: Ти не зачепиш мою доньку і дружину.
– Ха... А друга ?
– Ди даєш мені десять років.
– Це ніяк не можливо.
– Дев'ять.
– Ні.
– Вісім.
– Чоловіче, ми так довго будемо торгуватись.
– Рік ?
– Менше.
– Чому !?
– Ах... Розумієш, вже всі карти поставлені на кін.
– Доля ?
– Можна і так сказати. Повір я б дав тобі тих десять років та є закони вищі за мене.  Життя за життя, якщо не заплатити цю ціну чи задовго чекати на платню, то Всесвіт забере значно більше ніж одне життя.
– Скільки часу в мене є?
– До кінця осені не доживеш.
– Я приймаю умови договору і готовий заплатити цю ціну.
– Тоді протягни свою руку.
Його рука тремтить.
– Не бійся, це просто рукостискання.
Рука співрозмовника холодніша за лід. Мурашки бігають по тілу немов навіжені. Чоловіка страх обіймає. Співрозмовник руку забирає, а чоловіка темрява поглинає і кричить йому у слід пустота:" Договір набув чинності!"
  А далі відчутно, щось холодне і мокре. Чутно шелест листків довкола. Не охоче Микита розплющує зеленії оченята. Місцевість йому не знайома та за мить впізнає цей ліс, стежину. Немов ошпарений біжить до хатини.  Все здається йому сном. Одарка обіймає дитя з посмішкою на вустах. Побачивши миленького промовила: Диво! Диво трапилось! Поглянь, Микито, наше дитя живесеньке! Ти поглянь у неї твої оченята"
Мимоволі він усміхається.
– Микито, як назвемо її ?
– Уляна.
– Це чудове ім'я.
– Так само як і вона.
         Не сказав коханій ні про угоду, ні про те що дні його життя вже минають. Він Улю пригортає до серденька і шепоче на вушко: "Ти щастячко наше". Кохану кожного дня обіймає і слова любові промовляє.
Минула весна. Літнє сонечко зігріває. Гуляє вітер по полю, треба братись до роботи. Та не хоче чоловік свої дні марнувати на працю пусту, тому бере дитя і веде у ліс. Показує їй чарівні місця, розказуючи їхню історію. Казки розповідав і днями, і вечорами. Поглядала на них Одарка і про се е промовляла:" Хай так буде завжди"
Промайнуло літо і настала осінь тривожна. З кожним днем ставав Микита все  сумнішим і сумнішим та виду намагався не подавать. Кожен раз як дощ лив і вітер завивав він у вікно дивився, все чекав тої миті останньої. А як спати лягав, то гадав, що не прокинеться.
Минув перший місяць осені, другий, а на третій у ясну днину стрів мару блідолицю у чорних шатах. Її погляд пустий, протягнула вона свою руку до чоловіка. Хоч боявся він та знав, що час добіг кінця. Від неї не тікає, їй руку простягає.
– Микито !?
На останок озирнувся і смутно поглянув на Одарка з Уляною. Впало тіло бездиханне на мокрою землицю, а його душа пішла із Марою в невідомість. Налякана дружина схопила дитя і подалася ген за обрій шукати прихистку від примари. Кожен день минав у страху. Вона боялась надовго залишатись в селах, містах, лісах, церквах.
Зима настала, а вона все тікає із дитям на руках. Її приймають незнайомі люди надаючи прихисток. Та довше двох тижнів не затримувалась у них і знову йшла. Одаркина одежина була вся брудна, порвата і ледь зігрівала. А Уляна була тепло закутана у різну одежину.
Минула зима, все довкола таїло. А Одарка вже безсила, ледве ступає. Заблукала вона у лісі, кожен шурхіт лякає. Вона дитя пригортає  і дивиться у тії зелені оченята в них вона бачить свого миленько, давнії дні сповнені щастя. Одарка всміхається, а з очей сльоза покотилась.
– Люблю...
Вічний сон забрав її у свій полон. Мара забрала її душу і повела кудись. А Уля дивилась їм у слід плачучи. На дитячий плач збіглись усі мешканці лісові. Ніхто не знав що їм робить. Хтось пропонував її забрати у своє царство, хтось віддати у село. Вони б ще довго сварились, якби не лісових, який узяв  дитя на руки та й поніс у село. Та по дорозі стрів жінку, котра часто із своїм миленьким гуляє по його лісах. Залишив дитину на стежині та й подався у глиб своїх володінь...
  



^1. автор слів колискової Руслан Грех