- Давай тут станемо, - Неля звернула велосипеда з дороги і посунула до товстого стовбура старої верби.
- Окей, як скажеш, - юнак, який їхав попереду, зліз і заходився допомагати паркуватись, - сподіваюсь, що поки ми там внизу сидітимемо, ніхто не свисне великів.

Дівчина порснула. Місцина, яку вона обрала, була ледве не найменшою по всій площині озера - стрімкий зрив прямо до води слугував невеликим прихистком для тих, хто хотів сховатися від решти пірнальників.

- А я сподіваюсь, що поки ми спускатимемось, не впадемо прямо в озеро, - передражнила його Неля.
- Не бійся, спуск короткий, падати недовго, - Лесь став прямо коло самого краю і подав їй руку.

Опершись на передпліччя, дівчина без остраху засовала вниз, і вже за мить обидвоє спокійно облюбовували своє місце відпочинку.

- Обережно, не падай там, - всміхнувся хлопець, стелячи рюкзак на землю.
- Навіть не збиралась, - удавано ображено відповіла Неля і, приобнявши Леся за плечі, дозволила йому вмостити себе на рюкзаку, - а ти?
- А мені нормально і так, - він сів поруч на землю.

Змахуючи мокре волосся з лоба, дівчина намагалась заспокоїти своє дихання. Всього лише два тижні не катались і ось як важко.

- Коли я вже нормально їздитиму, - думала в голос вона.
- Навчишся, - легко відповів Лесь, - місяць тому ти взагалі їздити не вміла.
- Я знаааю, - протягнула Неля, - але я вже хочу. Хочу вже і зараз.

Лесь сміявся. Він знав, що дівчина і сама прекрасно розуміє ціну свого прогресу, просто дарма вередує. Під пересмішки хлопець дістав пляшку води і передав Нелі.

- Знаєш, я тут згадала дещо, - між ковтками зауважила та.
- М? Що?
- Одну з наших перших прогулянок на одинці, - легко підіймаючи кутики вгору, сказала дівчина.
- Яку з них? - і собі всміхнувся Лесь. Він закрутив пляшку і тепер збирав неслухняне волосся дівчині за вуха.
- Коли ми з тобою пішли гуляти в парк і вийшли в іншому кінці міста.
- А, пам’ятаю. На тобі тоді бути підбори і ти постійно просила мене йти повільніше. А я все не міг звикнути іти з тобою поруч.
- Я тоді ледве ноги не переламала, - нервово сміючись призналась Неля, - ботфорти були відносно новими, трохи натерли мені ноги.
- Нащо ж ти тоді вдягнула ті чоботи? Знала ж, що підемо містом тинятись. Я попереджував завчасно, щоб ти щось комфортне вдягнула, - Лесь затиснув пальці так, ніби хотів дати щигля.
- Я просто дуже хотіла тобі сподобатись, - усміх торкнувся її вуст, - мама тоді ще наполегливо втицьнула мені своє нове пальто. Сказала, що я виглядатиму чарівно. І я знала ж, що буду довго-нудно стягувати з нього червоний ворс від бавовняної хустки, яку вдягну зверху. Шерстинки набридливо обтулили весь комір і внутрішню частину підкладки. Я тоді замучилась з липким валиком чистити, годину-дві точно дерла.
- Дурненька, - незлісно потріпав її волосся Лесь, - вдягнула б ти пальто чи куртку все одно виглядала б добре. А я б менше переймався тим, що ти застудишся.
- Ехехе, стиль “таємна осінь” мені не пасує, - знітилась дівчина. Вона простягнула ноги до води, спостерігаючи за жвавою бабкою. Блакитний перламутр грайливо виблискував над водою, прозорі крильця комашки миготіли перед товщею води.
- Тобі все пасує, просто ти мерзнеш швидко, - юнак пригорнув Нелю поближче.
- Агов, я вся мокра, - знічев’я вона почала борсатись, - ми принаймні хвилин 30 крутили педалі.
- Я тебе прошу, - залився сміхом Лесь, - коли мене могла зупинити така дрібниця. Можна подумати, що після всіх тих різних хвороб, в розпал яких я до тебе навідувався, мене взагалі може щось знітити.
- Так і знала, що ти так скажеш, - горнучись ближче, мовила дівчина.

На хвилину все стихло. Десь на тому березі - більш облаштованому, з гарним дерев’яним спуском - діти з голосними криками веселощів каламутили воду. А тут, в тінях заплутаної верби, сиділось непомітно і тихо. Небо сіріло, скупчувались дощові хмари, легкий вітерець розвівав коси-гілки похиленого дерева.

- Дасиш мобілку на хвилинку? - Неля підібгала ноги під себе, вмощуючись.
- Хочеш сфоткати, - передаючи телефон, констатував Лесь.
- Ну, ти ж знаєш, - кивнула дівчина.

Якась мить і цей день, як і черга інших, застигне в кадрі, з якого віятиме теплою задухою перед грозою. На ньому пориви гарячого повітря будуть гратися з зеленими пасмами верби, рівна озерна гладь відбиватиме в собі небо, десь в куточку сором’язливо виглядатиме самотній будиночок. Дівчина задоволено переглядала фото.

- Не вистачає тільки одного, - Неля, хитро примружившись, почала навприсядки суватись ближче.
- Ех… іди сюди, черв’ячок, - Лесь, змирившись, обійняв її плечі і тісно притис до себе. Камера перемкнулась на фронтальну.
- Мені так подобається, як ти мене цьомаєш, поки ми фоткаємось, - тихенько промовила дівчина.
- Стільки разів вже робили, а ти досі червонієш, - посміхнувся Лесь.
- Ніколи до цього не звикну, - сказала Неля.

“Я ніколи не звикну, що ти мене кохаєш”, - подумала вона. І знову тиша, але вона не пригнічувала. Відпочиваючі спішно збирались, перші краплі нетерплячими сльозами зірвались з хмар і впали на розімлілу полуденною спекою землю.

- А я тебе колись фотографувала таємно, - Неля широко усміхалась, ніяково прикриваючи долонею рота.
- Ах ти, злодійка, - голосно засміявся Лесь, - і що ж мені тепер з цим робити!
- Я знала тебе всього нічого! Як би це виглядало, попроси я про таке?
- І тобі от прям треба була моя фотка, - все ще сміявся хлопець.
- Треба, - відповіла Неля, - а ти сказав, що не любив фоткатись.
- Не любив, - погодився він, - не любив, і нічого не змінилось.

Хлопець ніжно притиснув свої губи до її скроні. Руки м’яко спустились на талію, огортаючи гарячою хвилею.

- Не бійся, - обм’якнувши в обіймах, сказала дівчина, - перше фото - єдине, яке я зробила без твого дозволу. Там немає твого обличчя. Ти просто стоїш на мосту, під час тієї самої прогулянки, повернувши голову в протилежний бік. Навіть профілю на видно, ледве потилиця сама.
- Ото вже гарна картина, - озвався Лесь.
- Мені правда трохи соромно за свою поведінку тоді, - на щоках Нелі стигли полуниці, - я була сама не своя коли те чинила.
- Розслабся, я тебе не соромлю за це, - легко мовив хлопець.
- А ти був таким гарним, - вела далі Неля.
- А зараз - нє? - весело підняв брову Лесь, - все ясно. Я і правда вже старий, старий і страшний.
- Знову оце твоє! - вщипнула його дівчина, - подиви яке вредне!

Берег наповнився сміхом і взаємними тичками. Скінчилось все лише тоді, коли дівчина взмолилась:

- Пощади мої боки! Я вже ребер не тямлю від реготу!
- Нє, я тебе ще помучаю, я злий.
- Правда, я зараз плакати почну, - і пальці знову легко пригорнули стан до тіла поруч.

Неля зронила легке зітхання - дарунок полегшення - і відпустила напругу, остаточно спершись на теплу опору поруч. Вона відкинула голову на плече і дозволила обережно пересунути себе ще ближче, щоб безтурботно заховати рум’яні вилиці в розсипі вороного крила - його волоссі.

Ноги трохи заніміли - вони будуть нити, як тільки прийде час покинути тимчасовий прихисток від метушні. Зате можна крутити педалі і їхати вдвох, поруч з ним. Щоб потім знову - в спеку, в дощ, в холод - повертатись до озера. До маленького обриву, де незручно спускатись, і небесного дзеркала, в якому літають бабки.

- Слухай, - Неля переплела пальці на їхніх руках, - дякую тобі.
- За що? - Лесь стиснув її долоню і спер підборіддя на маківку її солом'яного волосся.
- За тебе. За те, що ти такий.

Ті хвилини, які вони сиділи тут, коло озерця з каламутним дном і багатою історією на всілякі прикрі випадки, Неля була самою щасливою. Їй здавалось, що просто існуючи в цьому моменті, все ставало на свої місця. Вона знала, ким є сама, хто ця людина поруч; знала, що озеро тепле як парне молоко і небо от-от заллється розсипом прісних перлин. І саме в той момент цього було достатньо.

- Я хочу лишитись, - тихо прошепотіла дівчина.
- Нам скоро треба їхати, - майже видихнув їй на вушко Лесь, - скоро дощ, тобі не можна мокнути.

Вона зітхнула.

- Я майже зловила дзен, - повільно розгинаючи затерплі ноги, сказала Неля.
- Нічого, ми ще обов’язково повернемось, - хлопець зібрав рюкзак і поліз на гору, щоб там, як завше, подати їй руку.

Велосипеди покотились маленькою доріжкою, озеро поступово зникало з виду. Дощ почався, як тільки пара переступила поріг Лесиного будинку.