Похмурі хмари важко нависли над морським горизонтом. Карл апатично дивився в сіре сталеве небо, яке ось-ось мало пролитися листопадовими дощами. Холодний вітер протяжно свистів у його вухах і безладно тріпав волосся. Відчутно пахло морською сіллю. За бортом яхти, яка тонула, скипали високі хвилі і щедро розліталися в різні боки. Вода була схожа на розбите чорне скло, над яким височіли гребені білої морської піни. Тяжкий шум крижаних хвиль, що б’ються об борт, починав потроху дратувати Карла, проте холодне Гренландське море не потягне їх на глибоке дно, їх – Карла і Лору – двох молодих людей, які зважилися на цю ризиковану подорож. Вони вже викликали рятувальний катер за допомогою екстреного радіозв’язку. У тому, що він скоро з’явиться, Карл не мав жодних сумнівів.

Орендована яхта «Августина» мала деякі проблеми в управлінні і потребувала ремонту; про це пара дізналася вже в дорозі. Карл – хлопець років тридцяти працював у рекламі майже все своє життя. Він вважав себе досить уважним до дрібниць, але, мабуть, цього разу самовпевненість підвела його. Він збирався з Лорою одружитися на наступному тижні. Вона – гарна брюнетка років двадцяти восьми, яка любила читати романи жахів, і з якою він зустрічався вже майже два роки. Однак напередодні Лора запропонувала вирушити разом з ним у невелику романтичну подорож до берегів Ісландії, тієї дощової Ісландії, яка розпростерлася в північній частині Атлантичного океану. Ця маленька країна давно зачарувала її. Вона страшенно мріяла побувати там, ближче познайомитися з побутом і культурою ісландців; до того ж невелика спільна пригода мала тільки пожвавити стосунки, вважала вона. Як часто буває, життя іноді вносить у плани свої зміни. «Августина» стрімко протікала і тепер двом доведеться пливти в бік Ісландії не на білій спортивній яхті, а на рятувальному катері спеціальної берегової служби.

Все сталося швидко. Карл і Лора опинилися в катері, який відразу попрямував у бік острова. Погода лише погіршувалась. Злегка мрячив холодний дощ. Десь позаду біліла «Августина», яка наповнювалася водою і повільно йшла на дно. Люди, які підібрали на катері молоду пару, виглядали не дуже привітно і загалом утримувалися від розмови, єдине, що вдалося в них дізнатися, човен прямує не до Ісландії, а до найближчого острова Грімлей. Цей острів, як повідомили вони, дуже невеликий, лише п’ять із половиною квадратних кілометрів, та й населення там – лише шість десятків людей. Однак Грімлей, як і інші місцеві малі острови, є частиною Ісландії та адміністративно належить ісландському регіону Нордюрланд-Ейстра. Співробітники берегової служби повідомили, що їхній катер прямує до села Хронгарвік. Це єдина обжита частина на холодному острові, на якому домінують невисокі гірські хребти та скелі. Місцеві жителі цього села допоможуть Карлу та його дівчині, доки не відновиться рух на великий острів Ісландія. Одним словом, молодій парі не довелося особливо вибирати.

Вони швидко підпливали до берега. Проливний короткочасний дощ раптово припинився. Клуби туману молочного кольору злегка розступилися і Карл побачив невелике містечко, навіть не містечко, а, швидше, рибальське селище, яке розмістилося вздовж берегової лінії. Невисокий старий маяк, наче білий бовван, гордо височів над скелями, об які з шумом розбивалися пінисті хвилі. Дахи маленьких червоних, сірих і білих будиночків, наче кольорові камінці, розсипалися серед дерев та далеких скель. Десь серед них мелькав блідо-червоний шпиль дерев’яного церковного собору. На його фоні, позаду велично височіли скелясті гори, що потопали в густому сірому тумані.

Катер причалив до берега, висадив пару і відразу розвернувся і швидко пішов у море. Біля мокрого причалу якісь люди в довгих дощових плащах ретельно перебирали рибу. Карл та Лора спробували заговорити з рибалками, але ці люди, ніби не помічали гостей, спокійно продовжуючи свою роботу. Двом довелося махнути рукою і йти далі в глиб острова.

Вітер гнав здалеку великі пінисті хвилі, які з шумом викидало на берег, і вони розсипалися на дрібні шматки. Хвилі обрушувалися на каміння і відкочувалися знову і знову. Здавалося, так було цілу вічність. Близька присутність моря, мабуть, залишала ледь помітну, але глибоку печатку на обличчях усіх жителів острова.

– Не так уже й погано, – з невпевненою усмішкою зауважив Карл, намагаючись підбадьорити Лору, яка тремтіла від холоду і ледве трималася на ногах. Морський вітер майже висушив її шкіру від неприємного липкого поту. Карл обійняв її, поправив волосся і ніжно поцілував у чоло. Не такою вона собі уявляла поїздку перед весіллям, явно не такою.

Вони рухалися головною вулицею, притулившись один до одного, немов пара, яка пережила останні дні Помпеї. Втім, види місцевого міського оздоблення поступово розтопили серце Лори і вона навіть побачила в цьому ілюстрації з улюблених романів жахів. Було щось у цій простоті надихаюче, романтичне та лякаюче. Зрештою, туристи тут бувають нечасто і, можливо, парі дуже пощастило опинитися на такому екзотичному острові, до того ж по дорозі пара зустріла кілька місцевих жителів, які виявилися дуже доброзичливими і люб’язно вказали що і де знаходиться. Готель, до якого вони прямували, був майже за два кроки.

– Ну, ось бачиш, Лора, а ти переживала, – усміхнувся Карл, – тут живуть дуже добрі люди. Цей острів буквально чекав на нас.

– Пару днів побути тут можна, але я не хотіла залишатися тут надовго. Хоча види тут справді гарні, – діловито підсумувала Лора, кинувши погляд на маяк, що біліє вдалині.

– Як тільки приїде через два-три дні катер з Ісландії, ми обов’язково на нього сядемо, – майже прошепотів Карл, обіймаючи її за плечі. – Я думаю цю поїздку з яхтою, ми ще довго не забудемо. Оце пригода, то пригода.

Майже єхидна посмішка ковзнула по його обличчю.

Лора звідкись дістала свій старенький смартфон, на якому майже сіла батарея, і спробувала зробити спільне селфі, але чи то рука у неї сильно тремтіла, чи то не вдалося налаштувати камеру, фото вийшло надто розмитим та невдалим. Її погляд нервово блиснув, вона зловила себе на думці, що вдалих фотографій для Instagram сьогодні не буде. Ну, і чорт із ними. Її це зараз не дуже хвилювало.

Нарешті, обоє дісталися готелю, того самого єдиного готелю на цьому острові. Карл підняв голову вверх і уважно окинув поглядом будівлю.

Перед ними височіла велика червона будівля, яка відкидала довгі прямокутні тіні. Назва «Асторія» біліла над парадним входом. Карл звернув увагу, що будівля готелю не дуже відрізняється від інших будівель. Все на цьому острові, як за трафаретом, зведено в скандинавському стилі з його характерним мінімалізмом та простими формами. Готель не став винятком. У фойє на ресепшн їх зустріла літня та товариська жінка у чорній сукні.

Широка, але стримана посмішка розтяглася на її обличчі.

– Ласкаво просимо, друзі мої. Ласкаво просимо.

– Вітаю вас! – продзвенів, як дзвіночок, голос Лори. – Ми хотіли б зняти номер на кілька днів. Чи є у вас вільні кімнати?

– У нас багато вільних кімнат, ви можете вибирати, яку захочете. Готель майже порожній. Навіть на номери люкс у нас діє знижка 50%.

Карл і Лора здивовано переглянулися.

– Ми будемо раді зупинитися у вашому готелі на найближчі дні, – Лора дістала свою банківську картку. – Скажіть, а з чим пов’язана така низька ціна? Зізнатись, ми не чекали такого.

Жінка в чорному коротко хихикнула і впхнула карту в термінал. Потім вона дістала хустку і витерла вологе обличчя, ніби ця хустка робила її невидимою.

– Справа в тому, що найближчими трьома днями наше село влаштовує пишне свято – свято відродження Друдха. Це у нас такий давній звичай – у ці дні на честь свята робити для всіх приїжджих знижки, – вона знову витерла обличчя. – Туристи зовсім не зобов’язані брати участь у наших дійствах, але якусь маленьку втіху ми хочемо їм подарувати. Ну, ви розумієте, про що я?

– Оу, це – приємна новина, – зазначив Карл і теж хихикнув, наче вони з цією жінкою давні друзі. – Дозвольте спитати, хто такий цей Друдх?

– Друдх – це майже легендарна людина, яку місцеві жителі шанують як засновника села. Ніхто не знає, чи була вона насправді, але свято на її честь стало давньою традицією в наших місцях.

Карл задумливо почухав потилицю.

– Ніколи про нього не чув. Він тепер як божество?

– Ні, ні, він не в жодному разі не божество. Адже ми живемо у ХХІ столітті, і ми давно не віримо у всі ці потойбічні речі. Але з іншого боку, населення нашого острова дуже нечисленне і зберегло деякі старі традиції, які, скажімо так, прикрашають наше духовне життя. Не більше того. Просто свято заради свята. Приблизно, як у штатах святкують Геловін.

– Цікаво, – підсумував Карл.

– Та ви не звертайте уваги на всі ці обрядові штуки, – жваво переконувала жінка в чорному. – Це лише свято, яке просто робить життя нашого містечка ненудним. Повинна ж бути у нашого острова якась фішка, а інакше до нас перестануть їздити туристи. Коротше, будьте як вдома і звертайтеся до мене, якщо у вас виникнуть якісь питання.

Карл і Лора подякували жінці і піднялися вверх до свого номера. На сходах вони зіткнулися з якимось огрядним чоловіком невисокого зросту, який спішно намагався спуститися вниз. Він не сказав ані слова, втім, це не надто засмутило пару. Кімната з видом на море виглядала цілком комфортно, але без вишуканостей Якийсь дизайнер сказав би, що інтер’єр суворо витриманий у стилі мінімалізму. З іншого боку, все, що потрібно, було під рукою. Карл помітив, що за таку низьку ціну кімната виглядає дуже навіть по-королівськи і, мовляв, за все треба дякувати незвичайному Друдху. Він знову хихикнув. Залишивши речі в готелі, обидва вирішили не затримуватися і вирушили оглядати Хронгарвік.

Морський вітер продовжував завивати. Над селом, як і раніше, висіли важкі бліді хмари, проте дощу не було. Карл і Лора обійшли все селище за три години, але ніде не знайшли поліцейської дільниці. Це було трохи дивно, але вони швидко на це махнули рукою. Зрештою, місцеві жителі були з ними настільки люб’язні, що двоє забули про все.

Незважаючи на погану погоду, вони обійшли майже всі стежки, спуски та дороги, які, як змії, обплутували все село. Вони відвідали місцевий цвинтар, де поховані давні жителі цього острова. Старі могильні хрести та невисокі фамільні склепи з витонченими склепіннями безмовно дивилися на непроханих гостей. Нарешті, двоє піднялися стежкою до вершини гладкого скельного обриву, з якого було добре видно все село і старий білий маяк, який був безперечною прикрасою Хронгарвіка. З цього місця все село розпростерлося як на долоні. Навіть сюди – на вершину скельного обриву нестримний вітер доносив легкі бризки киплячих унизу хвиль, які викидав на берег уздовж усієї берегової лінії морський прибій. Лора підняла руки до сірого неба і щиро посміхнулася. Вона подивилася в очі своєму хлопцеві. Їхні губи зустрілися. З одного боку шумно розпростерлося крижане Гренландське море, з іншого – темніли хребти невисоких, але звивистих гір. Він ляснув її по дупі. Лора радісно верескнула. Її довге темне волосся безладно тріпав вітер.

Вони ще довго обіймалися, стоячи на цьому давньому камені.

Опинившись у місцевому супермаркеті Smartnakht, який виглядав цілком собі футуристично на тлі інших будівель, Лора з Карлом знову були приємно вражені. На касі їм зробили знижку на всі продукти – 50 %, що було нечуваною щедрістю з боку магазину. Втім, жінка з готелю попереджала про це; тож двоє не ставили зайвих питань.

– Ви туристи? – обережно поцікавилася співробітниця маркету, подаючи термінал для банківської картки. – Вам у ці дні надається хороша знижка. Радійте.

– Так, дуже дякуємо. Ми хотіли б залишитися на цьому острові якомога довше, – несподівано для себе промовив Карл і довірливо глянув Лорі в очі.

– Я думаю, ваше бажання збудеться, обов’язково збудеться, – кинула у відповідь співробітниця, трохи підморгнувши.

Сутінки розсипалися на небі. З величезними пакетами покупок двоє весело вирушили до готелю, проте дорогою вони раптово почули жахливий звук міської сирени, яка гостро пронизувала всі вулиці. Сирена, наче свердлила вуха, вивертала їх зсередини. На дорозі не було нікого. Рибальське селище – наче вимерло.

Двоє увійшли до готелю, але й на ресепшн нікого не було. Схоже, у цьому будинку вони були самі. Сирена продовжувала розливатись по всіх вулицях. Лора відчувала, як голосно б’ється її серце.

– Скажи, що це мені сниться, – сказала вона, – скажи, що це все сон.

Карл обійняв її, але вперше в житті не знав, що їй сказати. На його обличчі з’явилася маска розгубленості та здивування. Нічого не залишалося, як піднятися в свій номер і спостерігати за тим, що відбувається з вікна. Однак на другому поверсі готелю по сусідству з їхнім номером почули пронизливий людський крик. Схоже, це був голос того самого постояльця, з яким вони випадково зіткнулися на сходах. Сирена продовжувала вити. Із сусідньої кімнати долинали крики про допомогу. Карл і Лора поспіхом піднялися сходами і вдерлися до кімнати. Те, що вони побачили, вразило їх до глибини душі.

На підлозі було розкинуте тіло огрядного чоловіка. Навколо калюжі крові. Поруч із ним стояла жінка в чорному, яка тримала в руках якийсь кинджал, інкрустований малозрозумілими екзотичними візерунками. Її руки були в крові. Вона була спокійна, ніби робила цю роботу десятки разів.

– Що тут відбувається? – нерішуче промовив Карл, ніби звертаючись до себе. Жінка окинула його поглядом. Її очі яскраво блиснули, немов у якоїсь іствікської відьми під час шабашу. Вона підходила ближче. Але її рука не встигла піднести кинджал. Лора вдарила її по голові порожньою вазою, яка шумно розлетілася на безліч уламків, після чого жінка тяжко плюхнулася і знепритомніла. Карл полегшено зітхнув і з почуттям обійняв Лору. Обидва були вражені, ніби бачили живих вампірів, і ще якийсь час безмовно дивилися один на одного. Карл відчув, як тремтять її руки.

Нарешті, двоє підійшли до лежачого вмираючого чоловіка, який рясно стікав кров’ю. Карл спробував запитати, чому ця жінка накинулася на нього, але єдине, що він встиг відповісти – він не знає нічого, вона просто накинулася з кинджалом. Після цих слів його дихання припинилося. Лора відчинила вікно і окинула поглядом холодну вулицю.

Вона побачила, як місцеві жителі вискакують зі своїх будинків і кудись тікають. Щось трапилося на острові, але що. Чому божевільна жінка напала на своїх клієнтів? Лора відчувала, як від усіх цих думок починає швидко божеволіти. Її голова готова була перетворитися на великий гарбуз і шумно луснути від напруги.

– Ми повинні тікати звідси, Лора. Нам треба тікати.

Карл схвильовано дивився на Лору і вона помітила, як по його щоках стікав піт, наче блищать сльози. Він завжди трохи червонів, коли хвилювався; вона це давно знала.

Тікати. Потрібно тікати. Так, ця думка була очевидною. Потрібно тікати. Але куди? Враження, ніби всі на цьому острові збожеволіли. Втім, Карл і Лора квапливо спустилися вниз у фойє до ресепшн, там під стійкою серед купи паперів вони виявили рушницю та патрони, що було приємним сюрпризом.

– Ти знаєш, як користуватися цим? – з цікавістю спитала вона, подаючи патрони.

– Трохи розбираюся, колись водили на стрільбища, – відповів Карл, спішно заряджаючи зброю.

Вони вийшли надвір і буквально за рогом готелю зустріли якогось літнього рибалку в дощовому плащі. Він натрапив на них, бо навіть не дивився, куди біг. Карл майже схопив його за плечі і спитав, мовляв, чому звучить сирена і куди всі тікають.

– Вибачте, шановний, – несміливо казав він, – тут така справа... Я б у жодному разі не зміг, але...

Лора навіть не помітила, все сталося дуже швидко; якоїсь миті незнайомець вийняв кинджал і вдарив Карла в плече. Карл майже механічно щосили завдав йому удару рушницею у відповідь. Незнайомець упав на дорогу. Його кишеньковий кинджал з дзвоном покотився вбік.

– Що це, чорт забирай, таке було? – завив від болю Карл. Він міцно притиснув руку до плеча. Його одяг був у крові. Лора зняла з себе бандану, яка приховувала її шию, і спробувала туго перев’язати рану.

Через кілька хвилин перехожий прийшов до тями. Карл тицьнув у нього рушницю і сухо спитав.

– Чому ви це робите? Що тут відбувається?

На обличчі незнайомця розтеклася легка усмішка.

– У нас звичай такий... класти на вівтар серця приїжджих. Це свято відродження Друдха. Ми це робимо раз на три роки, коли настає година Х. Вона вже настала, вам нікуди не втекти. Вас усюди знайдуть і виріжуть серця.

Карл боляче штовхнув його рушницею і пробурчав.

– Хто такий цей ваш Друдх?

– Стародавній моряк, який опинилися колись на цьому острові. Він зумів тут вижити; а коли через роки після корабельної аварії на острові виявилися ще три жінки і четверо чоловіків, він убив усіх чоловіків, вирвав їм серця, а жінок взяв до себе. Вони народили йому багато дітей, і з цього моменту на острові закипіло життя. З’явилося невелике село. Це і є відродження Друдха, він відродився у нових поколіннях та примножив життя.

– Чортовщина якась.

Карл завдав йому ще кілька ударів і незнайомець знепритомнів. Лора запитливо подивилася на нього.

– Схоже, вони не раді гостям.

– Чужаків ніде не люблять. У подібних селах це – часто-густо, – Карл закинув рушницю на плече. – Ми маємо бігти до причалу. Потрібно випливати з цього острова. Моряк має рацію, вони нас скрізь дістануть.

Жахливий звук сирени нарешті припинився. Але атмосфера тривожності буквально носилася в повітрі. Лора побачила з-за рогу, як на сусідній вулиці кілька людей, немов голодні стерв’ятники, накинулися на якогось перехожого, судячи з усього, туриста. Його кежуал дуже відрізнявся від зовнішнього вигляду тутешніх рибалок. У руках безумців блиснули кинджали.

– Мені здається, це пов’язано з низькою народжуваністю, – майже прошепотіла Лора, – я ніде не бачила тут дітей. Усіх приїжджих чоловіків вони збираються приносити в жертву, на кшталт заклання. Мені здається, жінок вони беруть у полон, щоб вони народжували їм дітей. Моторошний звичай.

– У багатьох віддалених містечках та селах є свої давні звичаї і вони мають величезний вплив на спосіб життя людей. Ми повинні тікати, Лора.

Вони вискочили з-за рогу і побігли головною вулицею в бік причалу. Однак на дорозі з’явилося кілька людей, які, наче на них чекали. Вони рухалися назустріч. Карл зробив у їхній бік кілька пострілів. Рибалки явно не очікували, що приїжджі будуть озброєні. Кілька людей впало на дорогу, решта розбіглася.

Втім, з іншого боку дороги збирався ще один великий натовп. Карл і Лора різко звернули в бік жовтого супермаркету, будинок якого нагадував великий шматок сиру. Там, позаду його фасаду, вони планували сховатися на якийсь час.

Лора проковтнула слину від страху.

Біля чорного входу виросли дві фігури в жовтих фартухах; схоже, ці люди були співробітниками магазину. Товстий і тонкий. У їхніх руках блиснули сталеві кинджали. На їхніх обличчях, ніби було написано, що вони шкодують про те, що відбувається, але вони мають виконати свій обов’язок. Карл щосили вдарив рушницею по голові одного з них. Тіло впало на асфальт. Другий – худорлявий юнак зі страху кинув кинджал і втік. Натовп наближався до супермаркету. Карл і Лора швидко побігли до причалу.

На щастя, він був не дуже далеко. Вони дісталися туди за кілька хвилин. Біля причалу був прив’язаний великий рибальський човен з мотором, але в ньому були рибалки, які вже оголили свої кинджали і готові були кинутися на приїжджих. Ще кілька шумних пострілів і похмурі рибалки плюхнулися один за одним у море. Карл стрибнув у човен і почав стрімко відв’язувати перший із двох кормових швартовів, які кріпилися до причалу. Лора взяла рушницю і направила її у бік берега. Звідти головною вулицею шумною хвилею вже стікався великий натовп із озлоблених місцевих жителів. У їхніх руках сяяли якісь гострі предмети. Лора спіймала себе на думці, що прагнення розправитися з жертвою саме за допомогою якогось стародавнього кортика було, мабуть, невід’ємною умовою місцевого ритуалу, що було гарною новиною. Адже якби вони схопили рушниці та пістолети, то у них – Карла та Лори не було б жодного шансу на порятунок.

Натовп наближався, як насувається бурхливе цунамі, що прагне зжерти і поглинути білий морський пляж.

Лора зробила кілька пострілів, але це не зупинило людей. Вона поспішно перезарядила рушницю і знову націлилася в натовп. Вони наближалися. Їхні крики ставали голоснішими і огиднішими. Карл відв’язав другий кормовий швартов і спробував завести мотор. Мотор заревів, але знову замовк. Карл повторював спроби знову і знову. Перші люди наблизилися до причалу. Але були збиті з ніг пострілами з рушниці. Двигун відмовлявся заводитися. Карл відчув, як перші краплі дощу почали квапливо бризкати з неба.

Пролунало ще кілька пострілів і ще кілька людей упало у воду. Людей ставало дедалі більше. Вони наближалися, як неминуче рухається лава з бурхливого вулкана. Вони майже заполонили причал. Залишалося лише два патрони. Лора зарядила останні. Але в цей момент трапилося диво – мотор заревів, човен відштовхнувся від берега і стрімко помчав у відкрите дощове море. Люди спробували стрибнути на човен, але Лора знову вистрілила. Інші вишикувалися біля берега і щось гнівно кричали вслід. Човен рухався плавно та швидко. Десь позаду чорнів ландшафт зникаючого Хронгарвіка – маленького дивного містечка, яке виросло на скелястому березі. Шиплячі хвилі розсипалися бризками за бортом. Вони пливли вперед, не знаючи, де на них чекає порятунок. У човні не було ні компаса, ні радіозв’язку. Тільки темне небо та чорний морський обрій. Лора притулилася до Карла, який керував човном. Вони мовчали. Вона майже засинала.

І тільки темні хвилі шуміли позаду.

Здавалося, двоє втратили час.

Ніч втекла, як витікає холодний пісок між пальцями. Коли Лора прокинулася, до них наближався поліцейський катер. Море було пронизливо спокійним. Обриси судна були видно, крізь серпанок майже бездоганно білого ранкового туману. На катері вітер тріпав мокрий прапор Ісландії. Карл та Лора зраділи як діти. Вони обнялися, і Лора міцно поцілувала Карла в губи. Вони точно знали, що тепер вони врятовані.

Коли катер доторкнувся до човна, співробітники морської поліції дбайливо допомогли двом перебратися до них на борт. Гості розповіли поліцейським все, що з ними трапилося, тепер їх відвезуть до Ісландії на острів. Співробітники морської поліції обіцяли у всьому розібратися. Лора полегшено зітхнула. Вона з надією подивилася на морський горизонт. Десь високо в небі літали темні чубаті баклани. Вітер приємно ковзав по руках. На горизонті вже були ледь видно обриси острова.

Лора щиро посміхнулася. Вони врятовані.

Перше, що вона зробить, коли повернеться до рідного міста, відвідає особистого психотерапевта. Та й не тільки вона, було б непогано, щоби Карл теж був там. Весілля доведеться перенести, доки вони не відновлять свої колишні сили. Після того, що сталося, життя буде іншим. Лора поправила волосся на обличчі і вдивлялася в обрій. Там – на острові вона побачила білу пляму знайомого маяка; дахи кольорових будинків і шпиль маленького собору говорили про те, що вони наближаються до острова Грімлей – той самий острів, який приніс їм страждання. Позаду Лора почула розпачливий крик Карла. Троє людей у поліцейському одязі накинулися на нього та закололи кинджалами. Потім вони глянули на неї.

Маска жаху відобразилася на її обличчі.

Тікати було нікуди.