Siren Tethras

2019-07-04 07:23:03

Новела без імені

Особисте, Думки вголос

Я стаю хворою вдома.. Крики..Сварки.. Все це так пригнічує. Здається, наче починається кінець світу, коли чуєш лайку близьких тобі людей.. Ти себе з’їдаєш постійними й безкінечними спробами зупинити їх. Руки опускаються, і я починаю молитися. Проте нічого не допомагає. І я лиш втікаю з дому.. Коли виходжу на вулицю, бачу людей, яким байдуже на мене й мої проблеми. Хтось щасливий, бо має дорогу “тачку” і купу грошей, а хтось сидить і плаче, бо не може навіть і копійчини заробити. Доля така жорстока. Одним завжди таланить, хоча зазвичай це настільки противні й злобні особистості, а іншим вона й крихти хліба не подасть.. Коли я заходжу в центр міста, мені зразу ж хочеться втекти. Всі надівають маски. За тоннами макіяжу й дорожезними платтями або ж брендовими “прикидами” дівчата ховають свою неймовірну огиду, байдужість, самозакоханість. Хлопці ж орендують круті “тачкі”, щоб прикрити свою жадобу до блудного. Я їх не засуджую, проте так ненавиджу цей маскарад. Люди стали настільки зациклені на зовнішньому вигляду, що забувають про свою душу. Вони гноблять її, забувають про Бога, рідних, яке-не-яке добро. Ті напиваються до нестями й проводять час у поганій компанії. Наркотики, тютюн, алкоголь, блуд… Що ще нечисть придумає, щоб привернути людей на свою сторону? Чому не можна поділитися своїм горем з іншими? Проте з ким ділитися? В цьому світі вже немає справжніх друзів, які б підтримали тебе. Та що казати, коли навіть немає тих, кому не байдуже на тебе? В мене їх немає. Всі хочуть лиш використати мене. Коли їм щось треба, то ти - їм друг, коли ж ні - хоч вмирай, всім всерівно. Коли в тебе немає статків, зв'язків чи престижної роботи, нікому не буде діла до тебе. Я втікаю з рідного міста, заходжу в ліс.. Але його вже немає. Все вирубують, все нищать. Природа гине через жадність і жадобу збагачення людей… Починається дощ. Матінка плаче через мертвих дітей. Чим вона винна?! Чому?! Чому ніхто їх не зупинить? Вбивство, байдужість, злість - от що в їхніх головах. - Чому, Боже, ти відвернувся від нас? Проте як тільки питання виходить з моїх уст, з-поза хмар показується сонце. Його проміння на моєму обличчя. Повіває легенький вітерець. Він наче шепче мені, а я слухаю його… Раптом з’являється думка: “Може, все ще зміниться?”