З мене вже давненько підсміювалися як великі, так і маленькі мрійки нашого міста. Ще б пак - сам маг з могутнього роду, а отримав таку чудернацьку силу. Адже не часто зустрічаєш людинку, в якої активізується магія, коли та падає. Добре, що хоч ефект тримається кілька тижнів, бо було б геть не смішно.

Але це все одно був чималий подарунок долі, навіть якщо заради нього доводиться частенько потирати свою бідненьку спинку. Все ж без магії нічого й не зробиш у славнозвісному місті мрій. Звісно, то я так образно, бо воно й досі приховане на картах від людей. Всі можуть лише здогадуватися, що десь там у загадковому містечку є величенька така корпорація мрій. А в ній є сотні працівників, що з дня у день працюють над тим, щоб втілити чиїсь бажання в життя.

Зізнаюся вам чесно, зрідка я навмисне уникав своїх обов'язків Мрійка старшого. Все ж на таку роботу здоров'я не напасешся. Але як тільки до мене долітала чиясь бульбашка мрії – біль як рукою знімало й я біг на свою "улюблену" ковзанку. Чом не найпереконливіший спосіб впасти? Бо навіть це ще треба вміти зробити. А тут просто розганяєшся собі на слизькому льоду і летиш в кучугуру снігу на краю майданчика. Якщо на пень якийсь не натрапиш, то ще й м'яко буде.

Ось і зараз розрізав гострими лезами товстий шар льоду, готуючись до падіння, але як то траплялося дуже навіть часто - не втримався на ногах і розпластався раніше часу. Ну так, до катання на ковзанах в мене точно не було хисту. Але ж раніше якось виходило. Клянусь! Не такий я бо невмійко як всі кажуть. То вони просто мене знають недостатньо добре. Все ж ми маємо досить обмаль часу одне на одного, адже головне для всіх – втілення чиїхось мрій.

От вже й був на ковзанці. Навколо пустувало, бо всі, як і очікувалося, працювали, тож ніхто не підтвердить моїх слів. Але я вам ще покажу, хто тут хто.

Підвівся на ноги та почав колами кататися по ковзанці, постійно падаючи та знову піднімаючись на ноги. Сердився сам на себе за це, але й зараз з якогось дива прагнув довести, що не такий вже й поганий хоч у чомусь окрім роботи.

Вже й не рахував кількість падінь, коли ляпнувся знову. Але цього разу далеко не на лід, а у якийсь портал, начаклований невідомо ким. Хай тільки дізнаюся, хто там такий жартун... Чи може то у мене самого магія розгулялася? Все ж на кілька місяців наперед поповнив собі резерв.

Підняв голову та застиг, так і не підвівшись із землі, всипаної снігом. Мене оточувала суцільна казка, якою хотілося насолоджуватися вічність. Єдине, що в нашому місці було від зими, це штучна ковзанка, підтримувана магією. Тут же сніг був буквально повсюди. Гарненькими рівними шарами він лягав на все довкола створюючи зимове королівство.

Підвів руку та зловив самотню сніжинку, що відділилася від решти, падаючи з дерева. Сріблясто-біла мерехтлива красунька немов була виткана з льоду найкращим майстром. Мимоволі захотілося зафіксувати її красу, але не зміг. Магія чомусь не слухалася. І якби ж знову вичерпався резерв… Всім тілом прекрасно відчував, що зовсім ні. Просто місцевість була не з тих, до яких звик раніше.

– Дядьку, з вами все добре? – дівчинка років дванадцяти дивилася проникливим поглядом зеленкуватих очей, в яких так і мерехтів вогник доброти.

– Так, дитинко, – посміхнувся, все ж поволі підводячись із землі. – Просто ось вирішив полежати, помилуватися красою навколо.

– Але ж тут холодно! Мама казала, що так можна захворіти. А вам не можна цього робити, – протараторила дівчинка дзвінким голосочком.

– Це ж чому? – посміхнувся, дивуючись такому ствердному факту.

– Як чому? Вам же на роботу потрібно, – не розгубилася дівчинка, носком черевика зачіпаючи сніг, що сотнями сніжинок розлітався довкола її ноги.

– Ой, не знаю, чи зможу взагалі туди потрапити, – лиш після її слів зрозумів цю гірку новину.

– Все в цьому житті можливо, – мудро промовила дівчинка, замріяно поглянувши на небеса.

– Справді? Тоді яка ж твоя мрія? – вперше напряму запитав це у когось і на душі аж стало тепліше від звичної роботи.

– Я мрію…– задумалася дівчинка. – Я мрію, щоб додому нарешті повернувся татко і хоча б кілька днів побув вдома.

– А де він, дитинко? – запитав, поглянувши в її зелені оченятка.

– Мама не каже. Не можна, – засмучено промовила та, опустивши погляд додолу.

Я лише кивнув, прекрасно розуміючи, про що говорить дівчинка. Пригадав тисячі таких бажань. Але з цим нічим їй не міг допомогти. Особливо не тоді, коли залишався без магії.

– Дядьку, я вийшла купити каші на святковий вечір, а ви чому тут у такий день? – дівчинка перевела тему розмови, дивуючи мене щосекунди своєю відкритістю та відвертістю.

– Невже сьогодні Святвечір? – здивувався, бо геть втратив лік часу. Але в принципі, навіщо він мені? В містечку мрій ніхто ніколи не святкував жодного дня.

– Так, – посміхнулася дівчинка, дивуючись моїй розгубленості. – Мабуть, ви й не готувалися до цього вечора?

– По мені й так це видно, правда, дитинко? – ніхто на таке моє питання й не збирався відповідати. Це було ну дуже очевидно.

– Тоді запрошую до нас з мамою. Вона все одно готує завжди стільки, ніби нас там десятеро, а не двоє, – посміхнулася дівчинка, показуючи, в яку сторону йти.

– Але ж я незнайомець. Невже ти так довіряєш мені? – здивувався я, а потім навів контрольний аргумент. – Хіба мама не розсердиться?

– Вона в мене добра і все зрозуміє, – дівчинка взяла мене за руку та повела в бік багатоквартирного будинку. – Мене звати Оксанка, а вас як?

– Мрійко. Приємно познайомитися, – посміхнувся у відповідь на посмішку дівчинки.

– Дивне у вас ім’я, – протягнула дівчинка, прискіпливо на мене поглянувши.

– В нас у всіх такі, – стенув плечима, сам вперше задумавшись, а чому ж все так.

– Запросите якось до себе? – раптом промовила Оксанка, з надією дивлячись на мене.

– Я спробую, але не можу нічого обіцяти, – стенув плечима.

– Розумію, – похнюпилася дівчинка, але миттю збадьорилася знову, побачивши на дорозі маленьке пухнастеньке цуценя.

– Подобаються тваринки? – помітив реакцію дівчинки.

– Я їх обожнюю, – Оксанка вже посміхалася, не відводячи погляду від маленького чуда. – Завжди хотіла мати таке.

– Може й матимеш, – підморгнув їй.

– Справді?! – вигукнула дівчина, ще більше заіскрившись щастям.

– Чесне слово, – скорчив поважну пичку та злегка вклонився дівчинці.