Оксанка й справді жила досить недалечко. Вже за хвилинку-дві вона пальчиком вказала на вікна їхньої квартири, прикрашені мерехтливими вогниками й трішки прискорилася. Несла кашу, а сама аж сіяла від щастя, ніби то був якийсь скарб. 

Подзвонивши в дверний дзвінок, я хотів було таки піти, бо що ж робити незнайомцю в чужому домі? Все ж не звик до цього. Та й у гостях раніше бував ой як не часто. Але Оксанка міцно вхопилася своїми рученятами за мою руку, не даючи ступити й кроку. Тож вибору не було.

– А це ще хто? – поставила руки в боки жіночка років тридцяти п’яти, що була вдягнена в простий бежевий спортивний костюм та квітчастий фартушок поверх  нього. – Доню, ну скільки можна повторювати, що не можна приводити додому незнайомців.

– А це й не незнайомець. Це Мрійко, – гордо промовила дівчинка, показуючи на мене. А сама пройшла до квартири та швиденько зняла курточку й шапку.

– Я не хочу вам заважати. Лиш хотів впевнитися, що ваша донька дісталася додому безпечно. Я зараз піду, – вже було обернувся, коли обидві господині квартири спинили мене.

– Та залишайтеся, якщо вже прийшли. Донька любить запрошувати когось в гості, – жінка привітно посміхнулася, але ця посмішка згасла так само швидко, як і з’явилася. – За татком сумує.

– Дякую вам, – хотів ще й підтримати, але не знав, як правильно це зробити. Все ж в місті мрій було далеко не до цього. Та й ми не відчувало того всього спектру емоцій, що звичайні люди.

– Ось капці для вас. Проходьте туди, будь ласка. Незабаром буду подавати вечерю, – провела мене жінка, на ходу перев’язуючи фартух, добряче всипаний борошном.

Я лиш кивнув, поволі йдучи до вказаного місця, коли жінка побігла знову на пахучу кухню. Йшов просторим коридором, розглядаючи численні фото в білосніжних рамках й мимоволі серце аж щеміло, коли дивився на щасливу родину на світлинах. Так хотілося об’єднати їх всіх разом, що… Зачепився за пухнастий однотонний килим і намагаючись втримати рівновагу, вдарився пальцем об гострий кут дверей. Потім таки впав. Маю зазначити, вкотре й досить майстерно. Але цього разу відчув знову магію в собі.

Не довго думаючи, сформував сферку мрії дівчинки й трішки почаклував над нею, пустивши у місцеве відділення втілення потаємних бажань. А сам ніби ні в чому не бувало, підійшов до Оксанки.

– Знаєш, дитинко, мені потрібно йти, – схилився над дівчинкою, що якраз малювала якийсь малюнок. Швидесенько так, немов її хтось підганяє. – Але я не забув про свою обіцянку.

– Але чому? Залишайтеся на вечерю, – промовила мама дівчинки, що забігла поставити нову страву.

– Виявилося, що й мене вдома чекають, – майже не збрехав я, бо вдома в мене дійсно накопичилося чимало справ.

– Тоді гарних вам свят, – посміхнулася мама Оксанки так щиро, що хотілося прямо зараз розповісти їй радісну звістку, але не став. Нехай краще буде для них гарненький подвійний сюрприз.

– Стривайте, це вам, – протягнула дівчинка мені малюнок, на якому був зображений ніхто інший як я. А навколо мене були сфери з мріями, прямісінько як у моєму рідному місті. Та ще й все було так гарно передано…

– Звідки ти..? – здивовано протягнув, поглянувши на дівчинку.

– Ви ж Мрійко, – багатозначно посміхнулася дівчинка й обійняла на прощання.

Я помахав дівчатам рукою й сховався на сходах, чекаючи. Минали хвилини і нічогісінько не відбувалося. Вже було подумав, що магія не спрацює, але… Ще кілька секунд і в двері тієї ж просторої квартири, з якої вийшов кілька хвилин тому, подзвонили. На порозі стояв чоловік у формі та посміхався маленькому цуценяті, яке тримав на руках. Золотисте чудо якраз лизнуло чоловікове обличчя, коли двері відкрилися.

Жінка спершу зачудовано дивилася на свого чоловіка, а тоді кинула соус, що якраз помішувала та кинулася на шию до коханого. Цуценя ж встигло зістрибнути на підлогу та побігти досліджувати своє нове житло. А за секунди почулося радісне пищання дівчинки, яка от-от знову мала побачити свого татка. Затримався ще на кілька секунд, щоб насолодитися довгоочікуваною миттю зустрічі тата й донечки.

– Щасливих свят, – тихенько шепнув й зник у порталі додому.