Кам'яна арка, що розкладається від крапель, які падають з неба, своїм антуражем притягувала погляд доктора Моррісона. Ми стояли під однією парасолькою, бо я забув свою вдома, і він не припиняв дивитися на краплі, що сповзали донизу, тягнучи за собою дрібні камінчики старої, зарослої мохом конструкції. 

- Може нам варто пройти всередину? - я злегка обурився від його дивних дій і ткнув напарника в плече вказівним пальцем.

Доктор нарешті звернув на мене увагу, немовби повернувшись зі світу мрій назад у наш. Він трохи здригнувся і на його зморшкуватому обличчі пронеслося здивування.

- Так, Ви маєте рацію, містер Едісон. Часу не так багато, - він зітхнув і, пересилюючи себе, зробив крок уперед, а я за ним.

У таких операціях, наскільки кумедно б це не звучало, головне не промокнути. У нашому місті, Одтауні, дощ буває тільки кислотний. Причому кислота настільки всероз'їдаюча, що запросто може пропалити шкіряний черевик наскрізь за менш ніж 15 хвилин. Опади не настільки часті порівняно з іншими регіонами, проте абсолютно непередбачувані. Синоптики тут безсилі. Здавалося б, можна вирішити проблему банальною міграцією, ось тільки проблеми з природними явищами присутні на всьому материку. Десь гірше, десь краще. Та й не тільки в цьому справа. В Одтауні людей, що ще тут залишаються, насамперед утримують рідні домівки, сім'ї. Катастрофа сталася не так давно, 7 років тому, тож далеко не кожен готовий покинути це місце. Втім, багато хто з молоді таки наважуються.

Просуваючись у внутрішнє подвір'я разом із Моррісоном під однією парасолькою, я склав руки в кишені та, трохи пригинаючись через свій високий зріст, постійно крутив головою, озираючись. Нашою метою був чоловік років 40. Повної статури, коротко стрижений, з татуюваннями на лівій руці і пухлиною біля лівого ока. Детальнішого опису замовник не дав - тільки адресу поверх того, що вже названо в плані зовнішності.

Наша з Моррісоном робота, по суті, полягає в доставці і транспортуванні. Звісно, цим ми не обмежуємося, бо називаємося найманцями, от тільки вищевказані запити зустрічаються найчастіше. Люди тут рідко хочуть виходити кудись далі свого двору. Воно й не дивно, за цей рік понад 5 078 людей у нашій області постраждали від хімічних опіків, семеро загинули від ускладнень і тривалого впливу кислоти. Колись Одтаун був містом-мільйонником, зараз населення скоротилося до приблизно 360-и тисяч. Багато хто стікається до столиці, оскільки там набагато краще йдуть справи з безпекою і медичними установами. Інші ж вважають за краще з'їхати в регіони, де клімат більш систематизований і немає особливо непередбачуваних природних явищ.

- А якщо він мертвий? Адже Ви забули свою парасольку, оскільки розслабилися після двотижневого затишшя. І за щасливим збігом обставин Вам, - він ткнув мене в плече точно так само, як це зробив я хвилину тому, - вдалося прибігти до місця нашої зустрічі на кілька хвилин раніше. Я, як джентльмен, що завжди приходить заздалегідь, був цьому здивований, але все ж саме мої принципи врятували Вам життя. Невже так скучили за роботою, що бігли щосили? - хода старого була доволі розслабленою, ніби він вийшов просто прогулятися, але його низький, злегка хрипкий голос, як і завжди, залишався пронизливим.

- Подумаєте, сховався б під яким-небудь дахом, - різко відповів я.

- Хах, молодець, - Моріссон несхвально кивнув головою і цокнув, - Я тому й задивився на ту арку. Дощ стає дедалі небезпечнішим. За кілька років кислота роз'їсть усе в цьому клятому місті, і жодна парасолька, жоден дах - нічого тут не допоможе, хоч сталевий купол зведи над усіма будинками, - в цей момент, він поставав в моєму розумінні як типовий представник старшого покоління. Якби в той момент не було дощу, він став би розмахувати парасолькою як тростиною.

Матеріал, з якого виготовлені наші парасольки, особливий. Розтягнута між спицями тканина не піддається більшій частині зовнішніх впливів. Вогонь, кислота, та хоч сама блискавка, як мені здається, не залишить на ній і сліду. Цю тканину ми називаємо тканиною Ейдлера, на честь вченого, який її розробив. Оскільки виготовлення тканини Ейдлера вимагає кількох місяців різних процедур і виробляють її здебільшого в столиці, коштує така благодать потворно дорого.

- До біса, досить думати про те, що буде колись там, навіть завтра. Краще розібратися з тим, що маємо зараз. Я відчиняю? - ми вже підійшли до дверей і я, маючи намір відчинити їх, потягнувся до ручки.

Дворик був невеликим, і та пара-трійка сусідів, що ховалися у своїх одноповерхових халабудах, не придали уваги нашим діям. Лише одна домогосподарка в ганчіркових лахміттях, миючи посуд за підбитими вікнами, намагалася щось розгледіти з-за фіранок. Кумедно, мабуть, периферійним зором на секунду заставати таких "сором'язливих шпигунів".

На мій запит Моррісон схвально кивнув. Я смикнув за ручку і двері, цілком очікувано, були зачинені. За замовленням ми мали передати чоловікові конверт з листом і невелику запечатану посилку, з вагою приблизно у 200 грам. Найчастіше замовники не вказують іменні дані одержувача, щоб частково зберегти його анонімність.

- Супер, тепер ми маємо чекати, або розпитувати сусідів, - я загинав пальці, перераховуючи кожен варіант, - або зламувати двері, - я був дуже роздратований і закипав від злості настільки, що здуру штовхнув шкарпеткою дерев'яний розмоклий поріг, - Якого хріна не вказати ім'я цього кретина? Типу, зовнішність і адресу ми знати можемо, а ім'я - ні? Як мені тоді до цього мудака звертатися?

Моррісон, як практично і завжди, спокійний як удав. Не сказати, що мені подобається ця риса, однак це чудово йде на противагу моїй запальності.

- Ну, таке бажання замовника, - старий знизав плечима, - Нібито за ім'ям можуть проклясти. Уже давно як стало модним вірити в подібне.

- Тоді придумайте псевдоніми, - заперечив я, панічно смикаючи ручку знову і знову з божевільною швидкістю, - Відкрийте, це доставка.

Моріссон усміхнувся.

- Обивателі надмірно налякані всім, що відбувається у світі. Вірити можна у все, що завгодно. Не шукай логіки в їхніх рішеннях.

Насправді, я так само швидко остигаю, як і спалахую. Тож за півхвилини я став цілком адекватно міркувати та озирнувся з метою безпеки. На секунду мій погляд перетнувся із зашуганою рудоволосою жінкою, що визирала на нас у вікно. Вона тут же кинула стежити за нами і мити посуд, перекривши кран і побігши, мабуть, у кімнату.

- Так, мати говорила мені, що я схожий на бандита. Мене всі бояться, - сказав я з якимось відчуттям на кшталт гордості, хитаючи головою. Мені завжди подобалося відлякувати від себе незнайомців, адже за місцевими мірками це означало, що я виглядаю в їхніх очах досить сильним, щоб диктувати свої правила.

Моріссон подивився на мене, як на дурня, косим поглядом.

- Швидше за все одержувач місцевий рекетир або ще якийсь покидьок. Гаразд, давай зламувати, - втомившись, він махнув рукою і майже харкнув на поріг, витягнувши губи трубочкою, але тут же схаменувся, адже він джентльмен.

Спритності рук мені не позичати. Пригнувшись ще сильніше і діставши з кишені піджака шпильку, я за лічені секунди зламав замок. Почувши клацання, я скинув шпильку під ноги і потягнув ручку, слідом відчинивши двері і зробивши крок у коридор. Попутно, закриваючи парасольку, старий зайшов за мною.

- Хто б міг подумати! - я одразу закрив однією рукою ніс, а іншою став махати у себе перед обличчям, розганяючи запах і паралельно бажаючи вирвати весь свій висококалорійний сніданок на підлогу. Як пахнуть трупи, що розкладаються, мені і моєму напарникові прекрасно відомо ще з перших справ, - Цей син лайна небіжчик, - я трохи кашляв, стримуючи блювотну масу. Шлунок у мене слабкий.

Моріссон обійшов мене і пройшов далі досить коротким і вузьким коридором, сірі стіни якого були всипані тріщинами. Попереду було лише два дверні прорізи праворуч і ліворуч відповідно. Запах ішов з правої сторони. Саме там, у тісній спальній кімнаті, на підлозі поруч із ліжком лежав, як я його б назвав, жирний шматок біомаси.

- Іди сюди, поквапся, - старий нервово покликав мене до себе, що йому невластиво. Занепокоївшись, я, переступаючи розкидане по всьому коридору взуття та інший мотлох господаря будинку, підбіг і став збоку від напарника.

Звичайно, я багато срані побачив на своєму віку, але таке вперше: цей, буквально, труп, дихав. Причому його легені розганялися з кожною секундою, накачуючи весь організм киснем і водночас виділяючи сморід по всій площі житла. Мені детально довелося розглянути жмурика, все як і говорилося: повна статура, коротко стрижений, з татуюваннями різних тварин на лівій руці та значною за розмірами пухлиною біля лівого ока. У кімнаті, де він валявся, був бардак, немов після бійки: перевернута полиця з коробками приблизно тих самих розмірів, що повинні були доставити ми, стягнута ковдра, розкидана канцелярія та інше. У самого ж потерпілого якнайяскравіша травма - встромлений у районі печінки кухонний ніж і трупні плями по всьому тілу.

- Твою...

Цей мрець раптово відірвав свою спину від підлоги, розкрив свій мерзенний поганий рот і потягнувся руками до Моріссона. Так сильно я в житті ніколи не лякався. Мій блювотний рефлекс більше не міг себе стримувати, і я виблював усе прямо на обличчя цієї мерзоти, частково зачепивши напарника, який з переляку притулився до стіни і схопив парасольку за рукоять.

- ...Ма-а-а-а-ати, - присягаюся, ніколи слово "мати" не звучало так бридко з моїх вуст. Я також позадкував назад.

Навівши вістря парасольки на голову "ожилого", Моріссон негайно зробив оглушливий постріл дробом, упокоївши того раз і назавжди. Віддачею старий пошкодив собі руку, вдарившись ліктем об стіну. Мізки упиря розлетілися по всій кімнаті і він впав спиною назад на підлогу. Нас обох трусило від того, що сталося. Вуха заклало дзвоном.

Пощастило, що парасолька Моріссона одна з тих, які оснащені вбудованою рушницею. Такі ж зазвичай використовують у поліції. На місце накінечника встановлюється невеликий обрізаний ствол, що поза екстреною ситуацією закривається ковпачком. Рушниця однозарядна і має два спускові гачки. Один -становлений на стрижні, вище за бігунок, а другий - на ручці, і він не безпосередньо триггерить постріл, а активує перший гачок, що, зі свого боку, вже здійснює постріл. Загалом парасолька через це має дещо більший вигляд, ніж стандартна прогулянкова, але все ще зберігає компактність і прийнятну вагу - диво інженерії.

- Ти це бачив? - Моріссон з переляку поставив геть тупе запитання, однак і мені нічого кмітливого на думку не спадало в такій ситуації.

- Так, ще й як, - задихаючись відповідав я, витираючи рукавом м'ятого піджака блювотину зі своїх губ.

Щойно мені вдалося перебороти ступор, я відступив від дверного отвору в коридор і стягнув із себе рюкзак, у якому містився товар доставки. Присівши навпочіпки і розстебнувши змійку основного відділу рюкзака, я просунув туди руку і дістав з самого дна посилку - невелику коробочку вагою приблизно в 200 грам. Як не дивно, для найрізноманітніших завдань я всюди беру з собою невеликий ножик. Цього разу він був захований у мене в шкарпетці і прикритий штанами, звідти я його і дістав, щоб негайно розрізати упаковку. Упаковка була вельми герметичною і охайною, хоч і являла собою звичайну картонку, в потрібних місцях заклеєну скотчем. Кілька спритних рухів лезом - відкрито. Усередині був загорнутий у пом'ятий папір зіп-пакет із зеленою рідиною, в якій плавали темно-жовті грудочки, що смутно нагадували каштани.

- Я очікував побачити тут Некрономікон або наркотики. Якого хріна, Моррісоне? - я жбурнув пакет у труп товстуна і почав нишпорити в портфелі далі, щоб відкопати там лист.

На одному з попередніх замовлень ми доставляли годинникову бомбу, про що дізналися за фактом смерті замовника прямо в день доставки і подальшому розтині коробки в надії, що там лежатиме пачка купюр. Тож мені здалося необхідним швидко вивчити предмет, що мав дійти до такого незвичайного мерця.

Моріссон мовчки перебував в екзистенційній кризі. Він, повернувши голову, трохи визирав, щоб спостерігати за моїми діями, але від стінки не відступав ні на міліметр. Його наче прикувало туди. Тільки нервові вдихи нібито рвали доктора вперед, якнайдалі звідси.

Нарешті я намацав паперовий конверт. Витягнувши предмет із рюкзака, я збирався витягти з нього лист найтривіальнішим способом, однак мене перервав чийсь стукіт у двері. Розтиснувши пальці, я скинув конверт назад до рюкзака, встав навпочіпки і лівою рукою потягнув Моррісона за собою за комір. Ми рухалися в кімнату навпроти спальні - це була кухня, об'єднана з вбиральнею. Інтер'єр залишав бажати кращого: стара плиткова підлога, бетонні нефарбовані стіни, хиткі дерев'яні полиці, стільці та затиснутий десь у кутку круглий кам'яний столик. Плита, духовка та інші необхідні в побуті технології краще б і зовсім були відсутні, ніж своєю забрудненістю і занедбаністю лякали будь-кого, хто зайшов у приміщення. До речі, двері, за винятком вхідних, усюди були відсутні.

Стукіт частішав. До нього додався якийсь крик, але я не міг розібратися, що саме вигукують. Ми з Моріссоном присіли, сховавшись за пральною машинкою, що стояла під підвіконням, в одному ряду з духовкою та іншим. Ледь визираючи, я помітив через вікно обриси тих, хто стукав у двері. Це були оперативники, яких видають зелені дощовики з шевронами. Їх було троє, і позаду них зі схрещеними на грудях руками стояла та сама жінка, що нещодавно визирала з-за фіранок, коли ми тільки зайшли на подвір'я. Зрозуміло, стояла вона під парасолькою одного з поліцейських. Його парасоля була химерно великою з особливо широким радіусом покриття, через що йому доводилося стояти на відстані двох метрів від дверей, щоб не впиратися спицями в стінку.

- На кой х... - Моріссон трохи підняв голову, показуючи напружений оскал, - Ти став насамперед розпаковувати цю коробку і братися за лист? - весь у поту він задався питанням. В очах старого явно зчитувався страх. І якщо мій страх виходив від невідомого, то він начебто явно розумів, на що ми потрапили.

- Я... - у мене інтуїтивно зіграло бажання якнайшвидше розібратися в тому, що ця людина, що лежить на підлозі в понівеченому вигляді, із себе представляє і що ми їй доставляємо, - Думав, що треба так зробити, - втиснувши шию в плечі, я почувався так, ніби мене вичитує шкільна керівниця, - А як іще... Дізнатися нам?

- Ти справжній кретин. Що дізнатися? - напівшепотом нарікав старий, махаючи перед моїм носом вказівним пальцем, - Треба було нічого не чіпати й самим звернутися до департаменту, а тепер нас можуть приписати як співучасників. Боже, - старий прикрив очі рукою і глибоко вдихнув.

- Це ти вистрілив! - я різко підхопився і трохи штовхнув старого, від чого той доволі незграбно послизнувся і впечатався лопатками в плитку.

Звісно, це остаточно видало наше місце розташування. Усі четверо ззовні здивовано покосилися на вікна. Ще більшим подивом стало для них те, що двері весь цей час були відчиненими і, запросто провернувши ручку, вони зайшли в коридор.

Я кинувся допомогти Моріссону встати і, поки піднімав його тушу, чітко почув накази поліцейських.

- Руки вгору! Будь-який різкий рух буде розцінюватися як спроба опору, за якою одразу ж піде розстріл, - найсміливіший і за сумісництвом найнижчий із них зайшов першим і, наставивши на мене накінечник парасольки, диктував свої правила.

- Як ви доречно, - я люб'язно підняв руки за голову, і Моррісон зробив те саме, стоячи зі мною практично впритул, - Відколи поліція приїжджає в перші дві хвилини після інциденту? - насправді це очевидна підстава. Лисий офіцер напружував мене своїм суворим поглядом у поєднанні з міцною мускулатурою. Складалося враження, що він затримує найнебезпечнішого злочинця, який щойно вчинив теракт із сотнею жертв.

- Йо... - почувся вигук іншого поліцейського з кімнати з трупом, - І це зробив доктор? - він говорив про Моріссона. Старий досить популярний у місті, бо є чорношкірим мігрантом, що тут доволі велика рідкість, - Здається, він не обтяжував себе жодними присяганнями.

- Я розумію, який вигляд має ця ситуація для вас, але все зовсім не так, як ви могли собі подумати, - нервово бурмотів старий, потрушуючись. Його парасолька розряджена лежала під ногами.

- Вже ні, ми все прекрасно зафіксували, - третій, той, що тримав величезну парасольку перед входом, фіксував усе для протоколу. Він періодично стукав ручкою по планшету, а потім швидко щось записував, після поправляючи кашкет, - Жінка нам про все доповіла. Це було незаконне проникнення, - на контрасті з лисим офіцером, цей патлач в окулярах виглядав справжнім велетнем, - Також ви застрелили її сусіда, пана Бефо, якого вона ще вранці бачила повністю здоровим, - його промова була позбавлена емоцій, начебто кожна дія була детермінована, і нічого не змогло похитнути офіцерів.

Мене обурив рівень абсурду того, що відбувається. Такого я собі й уявити не міг. Щоб настільки нахабно мене застали зненацька - та ніколи в житті!

- Нахрін вас, це що за жарти? - я хотів опустити руки, але щойно спробував це зробити - ствол рушниці-парасольки став на сантиметр ближче до моїх грудей, - Може, ви покажете посвідчення своє або представитеся нормально? Звідки мені знати, що ви взагалі з органів влади?

У будь-якому разі, людина зі зброєю завжди ставить свої умови. Наше місто це добре засвоїло, тож не має значення, хто саме стоїть перед тобою. Якщо ця людина теоретично може забрати твоє життя, найімовірніше, вона натисне на тебе. І в разі, якщо ти даси відсіч - вона його забере.

- Він має рацію. Тим паче на нас поширюється презумпція невинуватості. Претендую на адвоката, - Моріссон традиційно намагався вирулити ситуацію мовою юриспруденції та компромісів.

- Вирубай їх, харе там возитися! - наказав поліцейський з іншої кімнати.

Одразу за цим послідував міцний удар прикладом по моїй щелепі, від чого я одразу ж знепритомнів. Хоч я і був на півголови вищим за офіцера, він досить спритно мене вимкнув. Утім, очікувати, що мене ось так от різко вирублять, я теж не міг.

Прокинувся я лежачи під лавою від жалібних стогонів свого напарника. Його побили, поки я був у відключці. Нас обох помістили за ґрати в районне відділення. Варто було мені встати з живота на коліна, у приміщення зайшов старший офіцер із ключами між пальців, якими він настирливо дзвенів.

- Тобі пощастило, старий узяв усю провину на себе. Можеш вставати і звалювати, - поліцейський підійшов до дверей і відчинив їх за один оберт, попутно кваплячи ледь живого мене.

Сказати щось у відповідь не представлялося можливим. Голова страшенно боліла, не кажучи вже про мало не вибиту нижню щелепу. Мені не хотілося залишати доктора в цій дірі, але на цьому етапі я нічим йому допомогти не міг. Принципово залишатися в сирій бетонній коробці, де з розваг хіба що сральне відро, варіант не оптимальний.

Я експресивно висловив невдоволення своєю моторошною гримасою і вийшов із клітки, далі пішовши коридором за поліцейським. Кілька разів совість або ще якесь споріднене почуття змусило мене обернутися кілька разів у міру того як я віддалявся від Моріссона. Виглядав він жахливо. Його окуляри були розбиті, лінзи розсипалися на осколки і поранили йому очі. З рота витікала слина, місцями перебита кров'ю. Пухкий живіт дока випав із розірваної сорочки, а штани були частково стягнуті, ніби до нього домагалися.

- Сране пекло, - сказав я собі під ніс, чим спровокував несхвальний погляд офіцера.

Стельові лампи, що часто миготіли, додавали дискомфортності тутешній атмосфері, поперемінно ховаючи й показуючи підбиту кахельну плитку, на якій подекуди проглядалися засохлі плями крові.

Перед тим як я отримав дозвіл остаточно покинути ділянку, мені необхідно було відзвітувати програмі. Це стандартна процедура. Тож із коридору я потрапив у тісну кімнату допитів, де сів на хиткий дерев'яний стілець навпроти закріпленого на стійці планшета. Штучний інтелект за допомогою камери зчитував усю інформацію про мене і поставив формальні запитання, на які не можна не дати відповідь.

- Ви зізнаєтеся у скоєних злочинах, прописаних у протоколі номер ЕОР040620 офіцера номер EO202210, - це навіть не звучало як запитання через відсутність інтонації та акцентів.

- Так, - максимально невиразно відповів я через те, що мені було фізично важко говорити.

- З вами поводилися належним чином і Ви винесли урок із призначеного виду покарання.

- Так.

Будь-яку іншу відповідь давати марно. Особисто я до цього жодного разу не потрапляв під арешт, проте чув про це від інших найманців, зокрема від Моріссона. Не погоджуєшся з програмою - залишаєшся на додатковий термін. Адвокат може допомогти в тому рідкісному випадку, коли в тебе неміряна кількість грошей. Виправдувальні вироки в разі звернення до безкоштовного адвоката - рідкість вищого розряду.

- Ви не піддавалися залякуванню або побиттю з боку співробітників поліцейської служби в момент або внаслідок поточного затримання.

- Так.

Накинувши на себе капюшон дощовика, офіцер посміхнувся і нарешті повів мене до виходу. Ясна річ, мене штовхнули на вулицю без усякого майна. Зокрема, забрали і мій портфель, у якому, крім посилки, були пігулки, які мені потрібно щодня приймати для послаблення симптомів дисфорії. Моє тіло в той момент не могло видати нічого, крім боязкого тремтіння. Дощ минув, майже не залишивши за собою калюж завдяки розумному плануванню зливів та інших систем відкачування рідин по всіх дорогах міста. Варіантів, куди б я міг піти, завжди небагато, але я вирішив пройтися в парк, тому що він прямо біля будинку. У будь-якому разі я проходив би через нього, тому що перш ніж іти в лікарню, потрібно було б розчохлити заначку, яку я залишив на такий випадок.

Я йшов кварталом з опущеною головою і засунутими в кишені руками. Дорогою мені зустрілося не так багато людей, але всі вони виглядали ненабагато щасливішими за мене. Мені здавалося, що моє горе набагато глибше за всі їхні негаразди, тільки це, як і раніше, нікого не цікавило, і всі були занурені у свою метушню. За 16 хвилин ходьби містом я опинився в парку, вийшов на горбатий міст і склав руки на парканчику, дивлячись на каламутну зелену річку. Зелений - улюблений колір Моріссона. Ми часто ділилися смаками та інтересами один з одним. З його грамотних і лаконічних розповідей я часто черпав життєву мудрість. Гріш ціна тій мудрості, якщо вона не допомагає уникнути настільки лайняних ситуацій. Шкода мені його: він як і я іноземець, часто його зачіпають, використовують. Сім'ї у старого немає. За винятком мурашиної ферми і бонсай-дерев його ніхто не чекає вдома.

Важко триматися, коли ти не можеш закурити і тебе мучить голод. Я задумався про те, щоб стрибнути вниз. Не те щоб я насправді збирався це зробити, ні, мені зрозуміло заради чого жити. Думка про легкий відхід цілком природна в стресових ситуаціях. Уявляю, як це - знати, що я смертельно хворий і мені відведено термін в 1 день. Хіба став би я терпіти витівки поліцейських? Чи став би я чогось боятися, слухати чиїсь накази і працювати за копійки, якби абсолютно точно знав, що у мене залишилося рівно 24 години, щоб діяти так, як я цього хочу?

На мить мій погляд вловив внизу, збоку від річки, невисоку дівчину в чорному дощовику, що босоніж ходила по землі та калюжах. Її ноги були спотворені кислотою: усюди поранення, пропалена шкіра, однак судячи з виразу обличчя вона не відчувала болю. У руках у неї була закрита парасолька з дерев'яною витіюватою ручкою, розколотою вище бігунка на дві гілки. Незважаючи на ексцентричну поведінку і пошкодження ніг, мене привернула її зовнішність: від темного волосся, яке ледь торкалося її плечей, до тонких, злегка засмаглих рук, що, незважаючи на свою мініатюрність, мали доволі сильний вигляд, про що можна було судити за хваткою парасольки.

Наші погляди перетнулися і я завмер в очікуванні. Легке тремтіння пробрало моє тіло і в цю мить я буквально забув про те, що в мене щось болить і зі мною сталися жахливі речі. Ніби моя душа на частку секунди відчинилася і тут же замкнулася назад.

- Скажи своє ім'я, - з високо піднятою головою вона не розривала зорового контакту, до того ж ще й усміхалася.

- Едісон, - я постарався відповісти якнайшвидше і торкнувся долонею нижньої щелепи.

- Я проклинаю тебе, Едісон, - вона жестом наставила на мене вказівні пальці, наче пістолети, і потім "вистрілила", скрутивши губи в трубочку, імітуючи звук пострілу.

Мені це здалося кумедним. Вітер дмухнув мені в обличчя і по мосту розлетілося опале листя. Незручне мовчання тривало кілька секунд, що здалися для мене цілою вічністю. Ми дивилися один на одного й абсолютно нічого не відбувалося