Що ж нас чекало за дверима? Першим приміщенням, куди мене доля направила, була казарма- парадна будівля на території, по лівому боці від якої розташовувалось КПП. Частина вікон цієї казарми мала чудесний вид – якраз на вхід до Балаклавської бухти й на древню фортецю Чембало. Як не дивно, наша рота потім розмістилась у тій частині, де можна було спостерігати цю неймовірну картину кожного дня.
Піднявшись сходинками на крильце з балюстрадою, ми відкрили одні з небагатьох уцілілих вхідних дверей – і нас охопив шок. У ніс ударив такий неприємний запах, якого ми не очікували тут відчути. Це запах, який в принципі не повинен міститися там, де живе Людина Розумна. Це запах, якого не має буди там, де перебуває наділена інтелектом істота – суб'єкт суспільства, та культурно-історичної діяльності.
Недаремно в експозиції своєї розповіді була згадка про мурах, лисиць, котів та свиней, тобто живих істот, у яких відсутні інтелектуальні можливості, але які дотримуються правил особистої гігієни.
Загалом склалося так, що все приміщення було повністю заміноване. Ті «міни» були повсюди. Вільне пересування територією казарми було абсолютно не можливе. Вони були різні за вагою, консистенцією, конфігурацією та об'ємом, але єдине, що їх об'єднувало – це начинка. Всі вони були набиті лайном російського солдата. До приходу  нашого батальйону на територію військової частини, тут  проживали російські підводники ЧФ, які покинули ці місця в 1995 році. І що цікаво, вони знали, що скоро мають зайти на їх місце нацгвардійці,та суперечити цьому факту їм було не під силу. Та вони доклали максимум зусиль, щоб зіпсувати нам настрій. От і вирішили нагадити в душу українцям у прямому сенсі цього слова. Добре, що меблів там хоч не лишилось. Тому вони мінували підлогу, підвіконня та всі місця, де тільки могла прилаштуватись їхня дупа.
Також там я відкрив для себе новий спосіб мінування у вигляді «розпису на стінах та стелях». Тільки росіяни могли відкрити такий своєрідний вид мистецтва. Більше за все вражало, що власними випорожнення вони умудрялись робити ще й якісь записи на стінах. Упевнений, що жодна армія світу не володіє такими мистецькими талантами.
Щоб якомога більше ускладнити українським військовим життя вони крали та ламали все, що тільки могли, у тому числі вікна й двері. На території військової частини було багато навчальних макетів для підводників (барокамери, підводні апарати, макети відсіків підводних човнів). Це ті об'єкти, в які, здавалося б, і собака свою морду не запхне, бо вони були занадто тяжкодоступні. Але російським солдатам навіть таке нелегке завдання виявилось під силу: вони наклали свої міни і туди. 
Потім нас чекали часи відновлення: нацгвардія перетворилась у саперів. Процес розмінування був довгим, складним та небезпечним: один необережний крок – і вибух. Був створений спеціальний загін, до складу якого входили лише штрафники, бо добровольців там не було. Та пройшовши курс лекцій, практичної підготовки та інструктажу, об'єкт був знешкоджений.
І коли ми думали: «Все! Ми досягли мети!» - хтось із військових випадково потрапив на дах водонасосної станції і знайшов там ще близько сотні мін. Проходили цілі місяці до остаточного знешкодження решток російських міток. Завдання не з легких. Тут треба мати орлиний зір та собачий нюх.
І тут я задумався: «А що, коли б ці міни не мали такого ідентифікатора як запах?» Скільки б тоді гвардійців підірвалось на них у далекому 1995 році? А скільки б мирних жителів потерпіло від них у Бучі, Гостомелі та Ірпені, Макарові та Козаровичах, якби не відчули цей пронизливий сморід російської ідентичності? Тож майте на увазі, якщо вам почувся в якомусь непризначеному для цих справ місці подібний запашок, будьте дуже обережні: можливо, у вас за спиною причаївся російський мінометник.