Після розпаду Радянського Союзу та здобуття Україною незалежності  1994-го року я був призваний до лав Збройних Сил, на той момент уже українських, а якщо бути ще більш детальним, до Національної Гвардії України. Точкою розташування нашого шостого окремого батальйону спеціального призначення стало місто Севастопіль, а саме Юхарина балка. Це була територія колишньої військової частини, де раніше перебували підрозділи зенітних ракетних військ СРСР.
Пізніше, навесні 1995 року, наш батальйон перебазувався до іншої частини Севастополя – до Балаклавської бухти. Ми розташувались на базі підводних військ Чорноморського флоту у частині під номером 90989. Досить таки цікаве місце, скажу чесно, адже зовсім поруч знаходились секретні об'єкти: «Обєкт 835 ГТС та 19-та берегова батарея.
Нас радо зустріла Балаклавська бухта. Її природа зачаровувала зір: невисокі світло-коричневі гори, вкриті яскраво-зеленою травою, теплі промені сонця, приємний морський аромат у повітрі. Навіть погода того дня сприяла чудовому настрою: сонячно, тепло, безвітряно. Просто ідеальний день!
Місцеві краєвиди та архітектурні споруди вздовж берега бухти викликали купу позитивних емоцій. Мені навіть хотілось знаходитись там якомога довше. Військове містечко, казарми, приміщення штабу та інші допоміжні будівлі здавались такими ж світлими та чистими місцями, звідки віяло добром. Це те місце, де в принципі не могло б бути нічого поганого та злого. Чомусь я вважав, що в таких місцях має побутувати лише справедливість, честь та гідність. А людина, яка переступить поріг цієї блаженної місцевості зі злими помислами, відразу мала б стати благодійником.
Якщо порівняти це місце служби з попереднім – з Юхариною балкою, то можна говорити про дві абсолютно різні протилежності. Це як чорне і біле, небо і земля. То була сіра, похмура та брудна територія. Попередня військова частина нагадувала мені величезну в'язницю, де ти ніби відбуваєш свій термін з надією на амністію. Таке відчуття, що ті казарми витягнули з самого пекла, щоб військові пробрали до кісток всю його відразу й нечисть ще за життя. Справді, це те місце, де в тебе забирають будь-яку свободу, права, можливість радіти буденним справам, посміхатися й навіть відчувати себе людиною, чогось вартої в цьому суспільстві. Та все ж ти намагаєшся приховати в найпотаємніші схови своєї душі якусь надію на кращі зміни, бо без неї там довго не протягнеш. Навіть природа обходила те місце десятою дорогою. Ні сонця, ні зірок, ні місяця – лише суцільний морок. А замість прекрасних краєвидів – місцеве кладовище на узгір'ї та похоронні процесії, які постійно нашіптували, який фінал нас всіх чекає.
У Балаклаві зовсім інша картина. Ми ніби з пекла перелетіли до раю. Як на мене, то там і помирати вже було не так страшно. Хоча про яку смерть я говорю – її там апріорі не повинно існувати. Ось такі думки та відчуття виникали в мене, коли я прибув до Балаклави, безпосередньо до військової частини 90989.