Скрізь шалений ритм життєвого дня, непомітно прийшов вже вечір. Це єдине що могло би хоч трішки все зупинити та дати всьому відпочити.

Коли всі йшли відпочивати, лиш одна людина була готова працювати над новим завданням — це Сценарист снів.

В цей час ворон кружляв над містом в хмарах та спостерігав за ним. Пролітаючи біля різних будинків, він ніби оберігав їх та дарував спокій. Нічого в цьому місті дивного не траплялося. До поки він не пролетів біля одного будиночку....

Від цього будинку віяла втрата сенсу життя, зневіра у всьому. Це все виходило лиш з одного віконечка цього великого будинку.

«Це воно, ось напевно це і буде наступним завданням сценаристові» — подумав ворон, та сів на сусідньому даху напроти їхнього вікна і уважно почав за ними спостерігати. Він вже знав — це саме їм буде потрібна допомога сценариста, тому він уважно дивився на них та читав їхні думки.

.

.

Доросле життя минає дуже швидко. І дуже сумно дивитися на те як нещодавно ви були дітьми, а зараз вже раптово подорослішали. Для нас дуже швидко закінчилося дитинство, просто в одну мить...

Все сталося в один фатальний день. Нам було з сестрою років по 15...Закінчилося навчання і ми з сестрою побігли додому. В цей час мали вже приїхати батьки і привезти нам подарунки. Це був чудовий день і ми хотіли пошвидше прийти додому,до батьків....

Підійшовши до будинку ми побачили велику кількість людей і машин. Всі там бігали та нервували, було таке відчуття ніби щось там сталася. Ми одночасно зупинилися та замерли, по нашим тілам пробіг холод з ніг до голови.

Стоючи там і не взмозі зробити ні кроку, ти не витримуєш з очей почали падати сльози.

Ми бачили як з будинку виносили тіла людей. Хоч ми були далеко і не бачили хто там, але ми відчули, що це були наші батьки. Зрозумівши — повністю, що сталося ми щосили побігли туди, та нас зупинили поліцейські, які ледве змогли нас втримати та відвести подалі від місця злочину.

Такої безнадії ми ніколи не відчували, просто для нас все життя закінчилося в цей день, в цю хвилину. Як можна було пережити цей весь жах...І як би не хотіли забути той день, ту мить, але вона завжди стояла перед нашими очима і не відпускала та час від часу давала про себе знати....

.

.

Минуло вже кілька років. Дуже складних для нас років. Але ставши дорослими, хоч і так рано то почали про іншому дивитися на світ, стали по іншому жити. Все на цьому світі раптово змінилося. Ми стали для нього чужими, та і він теж для нас був чужим. Лиш була я та сестра, ми були нікому не потрібні. Та ми боролись та перемагали, кожен день ми пізнавали все те, що було для нас чужим і те яке найбільше всього лякало. Та тепер це все позаду, це минуле. Припинивши жити минулим, почали відчувати як на душі почало легше ставати, день за днем. Та настав той єдиний день, коли ми повністю відпустили минуле, яке не давало жити та почали рухатися і творити свою історію як нам тоді здавалося.

.

.

- Аня ,я так більше не можу....

- Чому?..теж не можеш забути той день?...

- Так, він повторюється кожну ніч...

- Настя , все минеться, лиш треба чекати...ходімо спробуємо заснути.

.

.

В цей час ворон вже доносив лист до сценариста. Лишалося кілька секунд та й він отримає ще одне завдання і буде на одне добро більше.

Ось,ось і ворон вже сів на підоконні вікна восьмого поверху.Постукавши у вікно тричі, почав очікувати...

Сценарист повільно підійшов до нього та побачивши ворона з листом просто щиро посміхнувся й сказав :

- Ех....Хоббі,ти найкращий птах якого я знаю .Ти вісник добра та щастя в цьому світі ...

- Добре, що в нас тут в листі написано :

«Дві сестри Анна та Настя ,обом по 27 років. Їх не відпускає минуле й тепер це минуле поїдає в них все зсередини.Треба сон про щасливе дитинство, від якого воно зможуть спокійно далі і щасливо жити»

Як тільки прочитавши лист то сценарист швидко побіг писати сон , кинувши цей папірець в купу інших таких самих папірців...

В кімнаті почала панувати атмосфера натхнення, в повітрі панувало добро, яке було зібрано з всього світу.

В кімнаті почався процес написання сну, лиш було чути як стукотять пальці по клавіатурі безупинно. Навколо літали думки, думки, думки...а сценарист так вміло їх брав і записував до сну. Але техніка знову не витримує такого навантаження і їй треба знову дати трохи ми відпочити.

Ну ,а поки є вільна хвилинка то можна задати вже друге запитання — Сценаристові снів.

«Який Сценарист — поганий чи добрий?

В цьому світі кожен з нас вибирає на який бік перейти — добра чи зла.Це справді дуже важкий вибір. І треба його робити розуміючи все тому , що потім його не змінити. Але я не можу віднести себе чи то до добра чи то до зла,я більше відношу себе до справедливості. Це найкращий мабуть всього вибір для мене. Адже в справедливості ти дійсно робиш все так як на це заслуговують люди.»

Все...ноутбук відпочив, тому треба продовжувати писати, часу обмаль лишилося. А так хочеться пошвидше закінчити писати, щоб людям стало краще від мого сну, після якого в них на обличчях будуть посмішки...

« І сів він за стіл,та продовжив друкувати той самий особливий сон»

Пролунав останній звук натискання на кнопку клавіатури. Цей звук напевно ніколи не набридне, чуючи його ти розумієш , що ти виконав своє чергове завдання і саме завдяки тобі можливо людина буде щаслива та посміхатися.

Ось він взяв вже папери в свої руки та поніс їх до того таємничого пристрою... Ось ще трохи і буде зроблена та особлива річ завдяки якій можна буде передати сон, який змінить життя назавжди.

Процес пішов листок за листком повільно зникав, почався лунати великий шум та через кілька хвилин він припинився...і цей пристрій зробив та видав річ — ляльку зроблену з ниток.

Дуже старенька ця лялька була, але від неї йшов такий сильний аромат дитинства,що ти просто не можеш про щось інше думати.

Сценарист обережно взяв цю ляльку,з дуже великою обережністю поніс її ворону, щоб той пошвидше передав її та сестрам стало краще...

Хоббі, взяв цю річ і полетів з всіх сил до того самого будиночку, до того віконечка.На вулиці була вже ніч, тому йому ніхто не заважав летіти. Лиш невеличкий вітерець стояв на його шляху, та його це не зупинить , він далі буде летіти до кінця. Ось вже видно цей будинок , до нього лишитися летіти трохи часу і скоро дівчатам стане легше, вони побачать сон...особливий сон, від якого в них може з'явитися сенс жити далі.

Анна та Настя вже пішли спати, та хоч і минуло пів ночі вони все одно не могли заснути. Один якийсь шум навколо і вони відразу прокидаються. Але зараз саме той момент настав коли вони почали засинати.Тому Хоббі старався бути якомога тихішим, щоб не порушити цей спокій. Потрапивши в середину будинку він поставив цю ляльку на стіл. На той самий стіл за яким вони сиділи,на цьому місці було занадто багато зневіри, тому ця лялька допоможе побороти її своєю атмосферою дитинства, та подарує їм сон.

Ось в них розпочався сон...

« - Чудово. Чудово. Чудово — пролунало десь далеко.»

Цей день був дійсно чудовим.Початок літа. Яскраве сонечко гріло наші обличчя ,а ми руками прикривалися від нього.

Дорога і рідні люди. Мабуть — це найкраще в житті. Їдучи кудись то просто весело сміятися всім разом, щиро розмовляти одне з одним, співати пісні. Ми з сім'єю їхали дорогою на машині. За вікнами в нас минали чарівні пейзажі, хотілося зупинитися і просто ними милуватися. Й ми зупинялися , батьки нас садили собі на плечі та показували красу , яка навколо нас. Незабутні хвилини тоді минали. Такі моменти запам'ятовуються на все життя. Ось трохи помилувавшись красою ми рушили далі, до пригод. На передній панелі машини стояла лялька зроблена з ниток. Вона була особливою, тому , що батьки її самі для нас зробили. А тепер це для нас всіх вона особлива. Ми їхали довго.

За вікном почався захід сонця.Саме якраз під'їхали до краю великої гори.На цій горі стояло одне дуже старе та дуже одиноке дерево.Скільки йому було років мабуть вже ніхто не зможе сказати.На цьому дереві була гойдалка яку ми колись давно зробили.Вона розгойдувалася сама по собі та здавалося ніби сам вітер на ній гойдається та веселиться.

Це було наше місце.Навколо нас не було ні однієї живої душі, лиш ми одні вся сім'я разом. В машині грає гарна музика.В небі літають різні пташки, які теж співають.Легенький вітерець розвіює нам волосся, а ніжне сонечко зігріває нас , ніби в останній раз. З цього місця було так красиво, що ми всі просто мовчали , споглядали одне на одного і лиш посміхалися. В наших очах було справжнє щастя....сімейне щастя. Та ось вже сонечко майже вже зникає за горизонтом.Починає трохи темніти. А батьки з нами говорять , просто сіли навпроти нас та кажуть :

« - Все на цьому світі має свій час, хтось має піти ,а хтось прийти. Ось і ми вже маємо піти слідом за сонцем. Ми вас не лишаємо на одинці. Пам'ятайте , що ми будемо завжди з вами, та вас оберігати та лишимося назавжди у ваших серцях.Не треба лишатися в минулому, його вже не повернути, а майбутнє ще можна самим вирішити яким воно буде.»

Після сказаних слів вони зникли з останніми променями сонця. Настала ніч. Та в наших серцях запалав вогонь і тепер ми освітлювали самі собі дорогу,не боючися нічого , що могло би статися.

.

.

Настав ранок.Сонце почало будити всіх своїми першими промінчиками. Анна та Настя щойно прокинулися, вони ще лежати в ліжках та на обличчях вже були посмішки. Вийшовши з кімнат вони двоє підійшли до столику на якому стояла ця сама лялька з ниток. Подивишся одне на одну посміхнулися,та міцно обнялися .Та подумки кожна промовила : « все минуло...»

.

.

А я досі після того як віддав річ Хоббі продовжував дивитися у вікно , чекаючи поки не подіє мій сон на них.Чекаючи я побачив як вже піднімається сонце та цим самим пробуджує все живе.Ось я все таки дочекався...на душі знову стає так приємно та тепло. На моєму обличчі з'являється посмішка. З кімнати лунає звук, на який повільно повертаю свою голову ,а там електронний лічильник знову увімкнувся та змінив своє число.Тепер там почала виднітися цифра 11....Ї