Настав ранок. Сонце повільно починає своїми лагідними промінчиками будити все живе на світі. Містечко починало прокидатися. Вже в деяких будиночках почали вмикати поступово світло. Це все виглядало як зоряне небо, але воно було  на землі, та на вигляд було неймовірним. Містечко почало оживати. Пташки мабуть найперші хто дізнається про світанок, літаючи вище хмаринок, та потім своїм мелодійним співом починають нам про це говорити. Ніч повільно, крок за кроком відступала....

Крізь будинки, пролітав чорний птах, який  ніби щось перевозив на собі.В цей час з будинків почали виходити перші люди і йшли по своїх справах. Та один такий чоловік, випадково дещо помітив в небі.

-Так, а  що ж це за такий нічний птах!?... – лиш після тривалого спостереження можна було розгледіти те, що це ворон. – Ніколи не подумав би , що хтось використовує такий метод спілкування. Вже ж настав час технічного прогресу. Досить дивно це все. Хотів би я дізнатися про, що там написано... – промов собі звичний перехожий та продовжував спостерігати за пташкою, поки вона не зникла за наступним будинком. Тепер її вже не видно, але він все продовжував дивитися в тому напрямку з надією побачити знову як вона летить. Але цього не сталося, глибоко зітхнувши він опустив свій погляд та рушив далі по своїм справах. А ворон продовжував свій шлях,  він відважно летів до своєї мети ,знаючи те ,що він носій великої доброї справи. Пролітаючи в темряві він творив світло. 

Ось він майже долетів до своєї кінцевої мети. Перед ним почала виднітися велика темна будівля, а  на останньому, восьмому, поверсі, в одній кімнатці сяяло жовтогаряче  світло, яке ніби було маяком, до якого так й хотілося наблизитися. Прилетівши до вікна, він сів та  тричі дзьобом постукав по склу, ніби подав якийсь сигнал, що все добре, лист вже тут... 

А в кімнаті за столом сидів один чоловік, який просто дивився в ноутбук та читав там щось. Навколо нього було темно, лиш біля самого столику, де він сидів, горіло яскраве світло. Було таке відчуття , що саме біля нього зібралося все те чисте добро, яке тільки було на землі. Він на хвилину завмер, ніби щось почув, встав та підійшов до вікна, там де був ворон...

-  Ооооо, нарешті, Хоббі, ти мені приніс завдання. І так, що ж тут на цей раз.... – розгорнувши папірець побачив ,кому знову писатиме сценарій сну, посміхнувся, в очах запалали іскри і він швидко побіг за стіл писати. В нього є лише один день, щоб написати дуже гарний сценарій, щоб людині стало краще.

Отож робота пішла, він завзято пише, а на підлозі лежав той самий листочок...

Там було написано : 

«Артем,17 років, гарний хлопець та в останній час дуже сильно захворів. Йому потрібна твоя допомога, без неї він скоро здастся і опустить руки перед хворобою, яка його нещадно забере на той світ. Подаруй йому сон, який стане особливим для нього... Можливо востаннє в житті він посміхнеться...»

Сценарист без зупинку кілька годин писав і писав щось там в ноутбуці, та так швидко писав, що здавалося, ніби техніка скоро не витримає такого навантаження. Тому йому доводилося робити перерви, щоб пристрій міг відпочити і потім продовжити писати.

А поки в нього перерва ,з ним можна познайомитися:

«Перше питання, хто ж такий сценарист снів? 

Так, можливо хтось догадався – це я сам сценарист, мені випала така доля, щоб я контролював баланс гарних і поганих снів. Чи це можна вважати покаранням, або нагородою? Ні я так не вважаю, я скажу що це моя робота, моє покликання робити людям добро. А сон в людей найважливіший, і від того, що їй присниться, буде вирішуватися її подальша доля життя. А я буду як маленький провідник, який допомагає людям і ставить на вірний шлях. Так ось, така моя доля – допомагати іншим, а самому лишатися в тіні. Адже хіба не чудово спостерігати як людям добре, коли знаєш, що це саме за допомогою твоєї робити відбувається. І лиш з тіні я посміхнуся всім.»

Вже перерва закінчилася треба працювати, творити добро... Минали години, на стіні висів годинник який вже вкотре пробиває нову годину, та на нього ніхто не звертає уваги, тут панує своя атмосфера, де час зупинився...

В містечку знову настала ніч. День здавалося дуже швидко минув. Люди починають лягати вже спати. Місто зупиняється по трохи і настає спокій і тиша, яка буде панувати до ранку.

- Ось, ось, ось вже закінчив!!!

Вигукнув сценарист снів та поніс друкувати цей сон. В нього був незвичайний апарат, він був загадковим. Чоловік кожного разу ставив папери з сном в один бік, а вже з іншого боку виходила якась річ, особлива річ для тієї людини, якій потрібен цей сон. Сон, який може змінити її життя...

Ось процес пішов, листок за листком зникав в цьому апараті, і пішла робота, та через кілька хвилин апарат затих й видав цю саму особливу річ.

Це була фотографія з одним написом. Цікаво ж, що це за фотографія? Тоді в кінці дізнаєтеся.

Ворон взявши її і полетів стрімко, щоб по-швидше віддати це фото. Летів птах крізь темряву ночі, він був тут птахом ночі. Шлях його був вільний, бо ніхто не хотів би зупинити його. Ось він вже прилетів до пункту призначення. Сів на вікно, та почав спостерігати за хлопцем, як він там. Чекаючи поки хлопець засне, та він довго не міг заснути. «І що ж робити? –  подумав він, - Та нічого не робити , лиш чекати.» Та ось хлопчина почав засинати. «Це мій шанс передати йому сон» – як тільки він заснув, ворон передав фото.

І раптом почався в нього сон...

На вулиці вже настала ніч. Чарівна ніч, яка собою накрила всю планету. Розсипавши на небі купу і купу зірок. Дивлячись на які можна закохатися в них. А посеред неба гордо виднівся красень-місяць. Він був як батько всіх зірок і ніби повчав їх. Самі ж зірки, як дітки, обсіли навколо нього та так  уважно слухали його. Панувала нічна гармонія в світі. Це чудове відчуття, вийти вночі на вулицю та просто закинути голову вгору й спостерігати за нічим життям зірок, посміхаючись їм.Та потім  відчувати, що зірки також у відповідь на тебе дивляться і також посміхаються тобі.

Зараз для мене мрія – це просто вийти на вулицю. Моє молоде тіло пронизала підступна хвороба, яка прикувала мене своїми лещатами до ліжка та вже майже 3 ніч міцно тримала в своєму полоні, не даючи навіть трішки розслабитися, на хвилинку, на секунду та помріяти про зоряне небо... Все, що міг робити – це виглядати у вікно з надією побачити хоч одну зірочку, побачити хоч одним оком. Це була моя, побачити її та  загадати бажання, зануритися в нічне життя зірок. Та нічого не відбувалося в останній час, кожне нічне небо було похмурим. Це з кожним днем вбивало мою надію і мрію.

Все навколо пригнічувало мене все більше і більше, та я міг вирушити в одне місце, туди, де завжди добре та світло. До світу своїх снів. Це єдине що мене радувало та не давало опускати свої руки. Хоч від хвороби було складно засинати, але все одно я боровся за це право відправитися до своїх казкових снів. Поклавши одну руку собі на голову, а іншу на живіт, я почав потрохи засинати.....

«Я лежав на своєму ліжку,  важко було навіть відкрити очі, та мене хтось почав штовхати та щось казати:

-Прокидайся, прокидайся, сонько... Ходім до зірок!

На, що я тихо промовив:

- Я хворий, в мене немає сил...

Та штовхати мене продовжили і все голосніше казали ті самі слова. Відкривши очі я побачив дівчину, яка сидить коло мене та безупинно продовжує штовхати та кликати йти кудись. Вона щось говорить та я нічого поки не розумію, в мене сили закінчилися, тому я знову заплющив очі, подумавши, що це сон. Відчувши тишу, яка була навколо, подумав, що ніби все припинилося. Але це тривало не довго, через кілька хвилин я знову почув цей голос.

- Не хочеш прокидатися!? Ага...ну добре!...В мене є один спосіб як це зробити...

І через хвилину я відчув її смак губ. Від чого ніби моє тіло наповнилося силою, що змусило мене проснутися. Відкриваючи очі, я подумав і лиш потім сказав: 

-Вибач, я тебе не знаю. А ти хто?)...

На що я почув тихеньку відповідь: 

- Ну я ж твоє "зайченятко". Ти обіцяв, що ми підемо до зірок...Тому вставай та ходім...

Після чого вона знову мене поцілувала,  сказавши:

- А це, щоб ти не заснув....

«Ну добре, ходімо до зірок» – промовив я в голові, але все одно ще досі багато чого не розумів, куди саме ми підемо? Та тепер було байдуже. Починалися наші пригоди, а вона робила їх більш яскравішими. Взявши мене за руку потягнула на вихід з кімнати, а потім вже на вихід з будинку. А я лиш йшов слідом, зачаровуючись її завзятістю. Було цікаво чим же ця історія закінчиться. В той момент взагалі не було ніяких думок. Я забув, напевно, геть про все на світі. Такої чистоти в голові я ніколи не відчував, це почало мені подобатися. І вже тепер мене ніхто за руку не тягне, ми двоє біжимо десь вперед, кудись в невідомість. Не знаючи, що буде попереду, ми бігли немов осліпленні, без страху. Думка про це нас змушувала бігти все швидше і швидше. Ось ми добігли до якогось місця та різко  зупинилися. Ми оглянулися навколо, а тут жодної живої душі. Перед нами почав виднітися величезний та дуже старий маяк. Який ніби останній мамонт стояв посеред поля. Він виглядав дуже велично, але в той самий момент дуже самотньо. Навколо нього не було, лиш одне пусте поле. Та водночас в нього було все: він мав спокій і стояв під чарівним зоряним небом. Ми підходили до нього все ближче та ближче, а  він все став більшим та величнішим. Мабуть він багато чого пережив, багато чого побачив. І ми зараз стоїмо біля минулого. Відчуваємо все те, що тут колись давно відбувалося...

Та в якусь хвильку ми задумалися, чи варто нам туди заходити. Дуже страшно було туди йти. Та нам вистачило лиш  подивилися одне на одного, і поглядами сказали «живемо лиш один раз, треба спробувати»...

Тому ось ми вже переступаємо поріг дверей маяка ,повільно з обережністю почали підніматися по сходинках. Сходинка за сходинкою минала, в нас майже не лишилося сил йти далі. Але тут почало виднітися місячне світло згори, яке пробивалося до нас. Я голосно вигукнув :

- Ми майже дійшли! Ще трохи лишилося, трохи до мрії....

В цю мить нас знову наситило повною енергію і силою, що ми почали бігти по сходах вгору. Вийшовши на дах маяка ми спочатку осліпли від місячного сяйва. В цю ніч місяць був дуже близько до землі, та дуже яскравим. Перед нами нічого не було крім місяця. Та потім з-під місяця, з всіх сторін навколо нього почали з'являтися зіроньки, маленькі зіроньки, які згодом покрили все небо. Так і настала ніч, яку можна було насправді назвати чарівною. І це того вартувало, щоб встати з ліжка й прийти сюди. Ми міцно обнялися та стояли разом, просто дивилися на небо, зачарованими очима,  не могли промовити ні слова, лиш були думки, думки та думки. Там стояла атмосфера незабутньої хвилини. Ми були так високо чи то зорі були так низько, що нам здавалося ніби ми можемо доторкнутися до них. Ось зараз ми простягнули обидва по одній руці вперед і з'єднали їх. Та заплющили очі, ніби одночасно подумки загадали, щоб в наших руках опинилася маленька зіронька. В цей момент, після того як загадали це, ми почали відчувати якесь маленьке тепло в руках. Відкривши очі, побачили як в наших руках лежить маленька прекрасна зіронька. Ми піднесли її ближче до себе, щоб роздивитися. Нічого більш неймовірно-красивого в житті не бачили. Але потім вирішили, що їй час на небо, щоб нею милувалися всі люди на землі. Нехай вона звідти несе добро і світло, нам....

 А ми лишилися там і далі просто насолоджувалися моментом , дивитися на зірки. Й разом заснули під відкритим небом.....»

На ранок я вже  прокинувся в себе в кімнаті. Та через деякий час зрозумів, що то був лиш гарний сон. Найкращий, який тільки був в мене в житті. Повернувши голову в бік вікна я дещо побачив: на шторі виднілася невеличка фотографія, а на ній були зірки та  було написано пару слів: "А ходім до зірок?)". Ці слова викликали в мене посмішку і сльози від щастя. Подумки я все таки сказав: «звісно ходімо, обов'язково приходь до мене, доторкнися, обійми, поцілуй.....»».

.

.

А я поки сидів на підоконні вікна і дивився на місто, та в одну мить мені стало на дворі так приємно. В цей самий час пролунав сигнал.Я повернув голову в бік свого столу,а там почав сяяти електронний лічильник, щойно змінилася цифра,і тепер нам стояла цифра 13...