В невеликому селі настало літо.

По сусідству з оселею Мар'яни стоїть старий будинок. В ньому вже давно ніхто не живе. Нещодавно там завівся сич. Будинки стоять дуже близько, тому Мар'яні добре чути крики дивовижного птаха.

Мар'яна ніколи не розуміла, чому багато хто не любить сичів та їх крик. А ще часто можна почути легенду про те, що коли у дворі заводиться сич, то у сім'ї хтось помирає. Мар'яна ніколи не вірила в прикмети, до того ж, їй подобалося слухати нічні пісні цього дивовижного птаха. Тобто, не зовсім нічні. Це дивно, але сич ніколи не кричав всю ніч. Дівчина чула голос дивовижного птаха лише коли починало темніти і тоді, коли світало. Це вже стало традицією: сидіти ввечері і чекати на таку дивовижну, але таку коротку пісню сича. Зранку Мар'яна теж прокидалася під загадкову мелодію. Їй це подобалось, а іще надихало.

Того вечора Мар'яна сиділа з книгою біля вікна. Вже починало смеркати. Дівчина відклала книгу і завмерла в очікуванні. Пролунав вже звичний і, майже, рідний голос сича, але пролунав він неочікувано близько… Мар'яна вдивлялася у сусідські хащі, як неочікувано перед вікном з'явився хлопець. На вигляд, рокі дев'ятнадцяти, з чорнявим волоссям, трохи загостреним носом і якимись дикими очима. Дівчина, злякавшись, мало не закричала, але вчасно прийшла до тями. Тепер вона просто продовжувала вдивлятися у парубка, що стояв біля її вікна. Він жестом попросив її вийти. Дівчина завагалася. Цей хлопець – не місцевий, а час зараз такий, що не можна довіряти незнайомим людям – хто зна, що у них у голові. Мар'яна продовжила нерухомо сидіти біля вікна. Тоді, хлопець повернувся до вікна боком і показав своє окровавлене плече. Сумніви пішли геть, коли дівчина зрозуміла, що незнайомець потребує допомоги. Вона чимдуж побігла за аптечкою. За кілька секунд Мар'яна вже прямувала до постраждалого.

– Привіт. – мовив хлопець.

– Привіт. – поспішно проговорила дівчина – Ходімо швидше, тобі потрібна допомога.

– Ходімо туди. – він показав у сторону зарощого сусідського двору.

– Чому туди? – здивувалась Мар'яна.

– Я все тобі поясню, обіцяю, – мовив хлопець – тільки допоможи, будь ласка.

Мар'яна розуміла, що зволікати не можна, тому погодилася:

– Добре.

Хлопець ішов попереду. Мар'яна за ним. Він повів дівчину в дім, у найвіддаленішу кімнату. Вікно у ній було завішене старою ганчіркою. Під однією зі стін лежав старий, місцями погризений пацюками, матрац.

Парубок зупинився перед матрацом:

– Не дуже гарно з мого боку, але це єдине на чому тут можна сидіти.

– Нічого страшного. – зовсім не засмучено відповіла дівчина і сіла на матрац – Я взяла ліхтарик, щоб було зручніше. Допоможеш?

– Звичайно. – хлопець узяв ліхтарик і насвітив на рану.

Мар'яна до жаху боялася крові, але чудово розуміла, що зараз ніч і ніхто, окрім неї, не допоможе йому. Тож вона спробувала налаштуватись: почала діставати із аптечки все необхідне. Позбуваючись думок про кров, заговорила:

– Я ніколи раніше не зустрічала тебе ні в цьому, ні в сусідньому селі. В школі теж не бачила. Хто ти? Звідки?

– Так, я не місцевий. Мене звати Ярослав. Лише кілька місяців тому перебрався сюди… – він говорив просто і, в той же час, схвильовано.

Уважно слухаючи розповідь нового знайомого, дівчина вже почала обробляти рану і помітила невеликі уламки гілки. Вона раптом подумала про те, з якою силою потрібно вдаритися об гілку щоб її уламки застрягли в рані. Вона пойожилася, так, неначе сама відчула той біль. Вирішила озвучити свої думки:

– Добряче ти подряпався…

– Так… – нехотя відказав Ярослав і перевів тему – А як тебе звуть? – він запитував з щирою цікавістю.

– Мар'яна.

– У тебе дуже гарне ім'я.

– Дякую.

Мар'яна вже закінчила з плечем і почала збирати все принесене назад у аптечку.

Якоюсь сумною була тиша, що аж різала слух. Її порушила Мар'яна:

– Де ти живеш?

– Тут і живу. – коротко відповів хлопець.

Дівчина завмерла. Секунда подиву. Вона прийняла все за жарт:

– Смішно. Якщо не хочеш розповідати – не треба. – дівчині стало трохи сумно.

Мар'яна вже зібралася йти геть і, навіть повернулася у сторону виходу, аж раптом:

– Це правда. Я тут живу.

– Як скажеш. – дівчині було образливо це чути, тому вона вже значно швидше попрямувала до виходу.

– Якщо хочеш, приходь завтра, – мовив Ярослав у спину Мар'яні – мені буде приємно тебе бачити! – цього вона, мабуть, вже не почула…

Всю ніч Мар'яна не могла заснути. Вона все думала і думала, і думала… «Хто він? Звідки? Говорить, що живе у хащах по сусідству, але на волоцюгу завсім не схожий…». З цими думками дівчина провалилася у сон.

Мар'яна різко прокинулася, із шаленим переживанням і стукотом серця. Дихати було важко, думки плутались… Збентежена дівчина увімкнула настільну лампу. Думками вона знову повернулася до вечірніх подій: «А що, як Ярослав сказав правду, і він дійсно живе по сусідству. – подумала Мар'яна – Різне у житті трапляється…». Врешті-решт, вона вирішила, що завтра ввечері піде і все перевірить. Трохи заспокоївшись, Мар'яна задрімала.

Добряче виспатися не вдалося. Дівчина прокинулася рано, разом із сонцем, а може, навіть, трохи раніше. Дівчина вийшла на задній двір. Вона стояла із чашкою солодкого чаю, спостерігаючи за сонцем яке ось-ось мало з'явитися з-за горизонту, коли знову почувся голос сича… Мар'яна згадала недавні події… На душі стало тоскно… Дівчина зайшла в дім. День минав як у тумані, до того ж, здавався нескінченно довгим. Мар'яна робила свою звичну роботу, але ні до чого не відчувала цікавості. Що вже казати про домашні справи, коли навіть улюблена Мар'янина книга із вчорашнього вечора лежить на підвіконні.

На дворі було ще доволі світло. Мар'яна вийшла на дорогу. Озирнулася довкола. Порожньо. Ані людей, ані автомобілів. Вона видихнула і зайшла у сусідський двір. У дворі було порожньо. Дівчина увійшла у будинок, а точніше, у те, що залишилось від будинку. На старому матраці сидів сич. Дівчина не очікувала його тут побачити, але була приємно здивована цією зустріччю. Вона повільно вийшла, аби не налякати пташку, і, вже на подвір'ї гукнула:

– Ярославе! Ти тут?! – тепер вона була засмучена.

Було дуже неприємно усвідомлювати що її надурили. Їй нічого було тут робити, тому Мар'яна вирішила підти геть. Раптом пролунав крик сича. Це було доволі неочікувано тому дівчина злякалася. Завмерла на мить, але майже одразу продовжила йти. Ще більш неочікувано пролунало:

– Привіт! – за її спиною.

Мар'яна повернулася:

– Але я щойно вийшла з будинку і тебе там не було… – здивовано мовила дівчина.

– Вибач, я можу все пояснити… Та я сумніваюся, що ти мені повіриш…

– Здається я й так все зрозуміла.

– Дійсно?

– Так! Ти розігруєш мене? Знущаєшся? Але навіщо?! – дівчина явно булла обурена поведінкою Ярослава.

– Ні! Ні, все зовсім не так.

– А як тоді? Я щойно обійшла двір, зайшла у будинок. Але нікого крім сича тут не було і на дорозі теж нікого не було…

Запала хвилинна мовчанка. Її порушив Ярослав:

– Мар'яно, я все поясню. Просто вислухай мене і все.

– Добре. Ходімо. – дівчина розвернулася і пішла до виходу.

– Але ж куди ти?

– Ходімо в будинок, вип'ємо чаю, розповіси мені все що хочеш…

– Мені не можна потрапляти людям на очі.

Мар'яна важко видихнула. Подивилася на хлопця і, з явною насмішкою, повідомила:

– Я вимушена тебе засмутити: я тебе бачу, а іще я, як і всі інші, теж людина. – в її глосі чулася насмішка.

– Ти не розумієш…

Дівчина не дала йому договорити:

– Заспокойся, вдома нікого немає, а на вулиці вже темно… Ходімо, тебе ніхто не побачить.

– Добре.

Окільки дівчина пообіцяла, що Ярослав пройде не поміченим, вона першою вийшла і перевірила чи не розгулює бува хто-небуть нічним селом. Коли Мар'яна з Ярославом були вже біля самісінького будинку дівчина мовила, жартуючи:

– В мене складається враження, що я переховую небезпечного злочинця – і засміялася у голос.

– Дуже смішно. – мовив хлопець з іронією.

В будинку було доволі затишно і світло, десь у повітрі губився аромат печеного.

– Можеш проходити сюди – дівчина вказала на двері, що вели у її власну кімнату. – а я поки закип'ятю чайник.

Ярослав слухняно пішов до кімнати. Кімната була дуже світлою, на вікні висіла важка сіра штора. Особливо хлопцеві сподобалося невелике підвіконня на якому стояло декілька кактусів химерної форми, а ще увагу Ярослава привернула книга, яка лежала на підвіконні. Поки Мар'яна заварювала чай і нарізала пиріг Ярослав встиг прочитати декілька сторінок, загалом було зрозуміло, що це якийсь історичний роман про шотланців. Дівчина увійшла з чаєм та пирогом і застала хлоця за читанням.

– Яка дивовижна картина! – голосно мовила Мар'яна.

– О, вибач. Я просто помітив книгу і мені стало страшенно цікаво дізнатися про що вона.

– Дізнався? – посміхаючись запитала дівчина.

– Так.

– Тоді сідай пити чай. – вона жестом показала на стілець біля письмового столу – Зараз не часто випадає нагода побачити хлопця, який любить читати.

Мар'яна сіла на другий стілець. Деякий час вони чаювали мовчки: він – збираючись із думками, вона – очікуючи…

Мовчати було якось не зручно і Мар'яна заговорила:

– Пригощайся пирогом, не дарма ж я його принесла.

– Дякую. – відказав хлопець беручи шматок – Дуже смачно!

– Дякую – скромно подякувала дівчина.

Доївши пиріг і допивши чай, Ярослав нарешті почав:

– Я обіцяв тобі все пояснити.

– Так – підтвердила дівчина

– Але, якщо тебе це не обтяжить, не могла б ти дещо пообіцяти?

– Добре. – погодилася Мар'яна.

– Пообіцяй будь ласка, що вислухаєш мене до кінця і нікому не розповіси про нашу розмову.

– Добре.

– Дякую тобі, Мар'яно. Я дуже сподіваюся, що ти мені повіриш, хоча раніше я й сам у це не вірив…

– Я спробую, розповідай. – поквапила дівчина.

І тоді Ярослав розповів усе від початку до кінця:

У нашої сім'ї є одна легенда. Вона дуже цікава і романтична. Та до недавна я вважав її лише казкою. Не вірив ні у що подібне. – замовк, готуючись розповісти основну частину – Легенду знають всі члени родини, а ось це – він вказав на перстень на пальці – передається по чоловічій лінії. Як тільки моєму батькові виповнилося вісімнадцять – дід передав його йому. Не так давно мені теж виповнилося вісімнадцять і батько віддав цей пестень мені. – він важко видихнув – В легенді говориться про те, що на нашу родину накладено прокляття. Згідно з яким хлопець, який не знайшов своє кохання до вісімнадцяти перетворюється на птаха. Я в це звісно не повірив. Аргументував тим, що батько мій нічого подібного не переносив. На що той відповів, що між ним і мамою вже зароджувалося кохання, тому прокляття не подіяло. В мене ж коханої не було, тому у ніч вісімнадцятиріччя я перетворився на сича. Батьки були в шоці. Я не міг бачити їхньої болі, тому одразу ж пішов геть. – він гірко усміхнувся – Тієї ночі я йшов доти доки перші промені сонця не виглянули з-за обрію…

– А потім?

– А потім, коли сонце вийшло повністю, я перетворився на птаха… І так відбувається щоночі: вдень – птах, вночі – людина.

– Невже це не можна зупинити? – вона щиро хотіла допомогти Ярославові.

Та він лише гірко посміхнувся і відповів:

– Згідно легенди – можна, та остання її частина втрачена і я не знаю всього…

– То розкажи те, що знаєш…

– Якщо вірити історії, а іншого вибору в мене немає, то прокляття буде знято тоді, коли хтось щиро кокохає мене і на її палець я надягну цей перстень. – він іще раз продемонстував його – Якщо зі сходом сонця перстень буде на дівчині, яка щиро мене кохає і яку кохаю я – прокляття буде перервано.

– Це ж чудово! Значить шанс є! – вона говорила як потопаючий, що вхопився за соломинку надії. В її словах було стільки щирості, скільки не було ні в кого.

– Ні! Все не так просто. По-перше, це потрібно зробити до кінця літа, інакше прокляття стане необоротним, по-друге, є дві версії кінця легенди, і я не знаю. Яка із них правдива, а яка ні.

– Що в них говориться? – допитувалася Мар'яна.

– В одній сказано, що прокляття зникне, як неначе його й не було, а пара бути жити довго та щасливо, а в іншій що закохані перетворяться на сичів та проживуть так решту своїх днів.

– Але ж є надія на те, що перший варіант правдивий.

– Так, але він занадто простий, щоб бути правдивим. І я б не хотів щоб моя кохана постраждала через мене… ні при яких обставинах… розумієш?

– Розумію…

– Мені час ідти…

Мар'яна сумно похилила голову. Їй було шкода розлучатися із новим другом і дуже хотілося допомогти йому… Ярослав помітив, що з дівчиною щось не те:

– Ей, ти чого? – він підійшов і обійняв її за плечі – Не сумуй. Все буде добре. Як би там не було, я завжди поруч, ти ж знаєш…

– Я хочу допомогти, але не знаю як… – по щоці покотилася сльоза.

Хлопець витер сльози з обличчя Мар'яни:

– Ми побачимось завтра? – запитав він.

– Звісно. – поспішно відповіла дівчина – Я обов'язково прийду.

На цьому вони розійшлися. Дівчина не могла заснути, бо всю ніч думала про те, як допомогти новому другові. Ярослав теж був не спокійний. Він не знав, чи правильно вчинив, розповівши Мар'яні все. Для обох ніч була не спокійною. Обоє з нетерпінням чекали наступного вечора.

Весь наступний день дівчина не могла думати ні про що, окрім того, як допомогти Ярославу.

Минав час. Нічні зустрічі стали своєрідною традицією їхнього спілкування. Вони вільно розмовляли на різні теми, ділились переживаннями, страхами, радощами життя. Останніх було не так багато, особливо у Ярослава. Літо спливало, здавалося занадто швидко, а Мар’яна так і не придумала як допомогти другові. Останні дні вона часто плакала – це був відчай. Мар’яна не дозволяла собі цього в ночі, адже знала, що Ярослав почує чи побачить. Чим довше ці молоді люди знали одне одного і спілкувалися, тим важче було розлучатися. Часто Ярославові здавалося, що кожне їхнє прощання – останнє. Невдовзі подібні думки почали переслідувати й дівчину.

Це була чудова ніч. Ярослав та Мар’яна споглядали зорі у розбите вікно старого будинку. Та було дещо сумне. Дещо, про що знали обоє і про що обоє мовчали: завтра остання ніч.

– Я ніколи не зустрічав таких як ти…

– Яких?

– Щирих, добрих… Ти чудово знаєш, що я не маю що дати тобі у відповідь на твоє хороше ставлення до мене і все одно допомагаєш, підтримуєш… Чому?

– Чесно?

– Звісно…

– Мені іноді здається, що я закохалася в тебе. – Мар’яна засміялася – А ще, іноді здається, що ти б цього не хотів…

Обоє помовчали. Дівчина намагалася зрозуміти, як хлопець сприйняв її зізнання, а Ярослав намагався усвідомити те, що почув.

– Ти права. – врешті-решт сказав хлопець – Я б не хотів знати, що ти закохана в мене.

– Але чому? – дівчина знала відповідь, та сподівалася, що щось змінилося.

– Бо якщо відповім тобі взаємністю, то зроблю тобі боляче… ти ж знаєш…

– А хіба те, що ти не говоритимеш про почуття, щось змінить?

– Ти перебільшуєш. Ми просто хороші друзі.

– Це не так.

– Можливо, ти не хочеш цього усвідомлювати, та я скажу тобі: ми лише друзі і нічого більшого.

– Добре. – занадто різко відповіла дівчина, після чого піднялася і пішла додому.

– Куди ти? – встиг запитати Ярослав.

– Спати. – Мар’яна намагалася відповідати байдуже, та виходило не дуже вдало.

Спати, звісно, Мар’яна не збиралася. Вона збиралася залізти під ковдру і плакати до ранку. А все тому, що вона бачила небайдуже ставлення Ярослава, а він не зізнавався у своїх почуттях. І дівчина розуміла чому він так себе поводить. Якби хлопець на всі сто знав, що відповівши взаємністю на почуття дівчини, вони не лише знімуть прокляття, а й обоє залишаться щасливими людьми, він міг би хоч зараз прокричати, що кохає її. Але він не знає чим для Мар’яни закінчиться його порятунок, тому й ризикувати не збирався. Було боляче усвідомлювати, що він робить боляче тій, хто стала найріднішою за останній час, але лише так він міг її вберегти.

Тим часом в голові Мар’яни зародився божевільний але цілком реальний план. І якщо Мар’яна не помиляється, і Ярослав дійсно не байдужий до неї, то все вийде, і не важливо якими будуть наслідки.

День минув навіть швидше ніж хотілося. Стемніло. Мар’яна вичекала декілька годин, хоча з нетерпінням чекала, коли вже побачить його. Не хотілось втрачати дорогоцінні хвилини, чи навіть секунди.

Годинник показував пів на дванадцяту, коли Мар’яна зайшла в старий та вже рідний будинок.

– Я думав ти не прийдеш…

Від несподіванки дівчина злякалася але швидко прийшла до тями:

– Ти дійсно думав, що я покину тебе в останній день? Хіба друзі так вчиняють?

– Мабуть, ні…

– Вибач за вчорашнє… Не варто мені було починати ту розмову…

– Все добре… Ти залишишся тут сьогодні?

– Якщо ти не проти…

– Не проти…

– Тоді добре.

Ярослав не втримався. Підійшов і міцно обійняв Дівчину. Вона теж не втрималась і заплакала. Якщо її план не спрацює – вона не зможе жити так, неначе нічого не сталося.

– Досить плакати. Не будемо псувати останній наш вечір.

– Так, ти правий.

– Ходімо.

Він вивів дівчину з будинку.

– Давай прогуляємось.

– Раніше ми нікуди не ходили…

– Але сьогодні особлива ніч, чи не так?

– Так.

Вони довго йшли. Не обираючи напрямку, не думаючи ні про що, просто йшли. Вони дійшли до річки. Сіли на березі. Місяць дивився у воду, як у дзеркало, небо було зоряним. Це міг бути найромантичніший вечір у її житті, якби він заздалегідь не став найгіршим.

– Мар’яно, – він рідко називав її по імені, лише перед серйозною розмовою – я хочу щоб ти знала, що за цей короткий період ти стала найдорожчою людиною для мене. Я б хоті ніколи тебе не відпускати. Мабуть, ставши птахом назавжди, я залишуся жити поруч.

– Давай не будемо про це розмовляти… Я б хотіла, щоб цей вечір був найкращим, а не найсумнішим.

– Як скажеш…

Вони ще деякий час дивилися на воду, сидячи під великим старим дубом, а потім обоє заснули.

Це зовсім не входило в Мар’янині плани. Вона прокинулася. Сонце ось-ось мало вийти з-за обрію. Ні! Треба встигнути. Вона подивилася на Ярослава – хлопець солодко спав, нічого не підозрюючи. Дівчина швидко стягла перстень з його пальця, від чого хлопець прокинувся. Вона якнайшвидше одягнула прикрасу на свій палець. Кілька секунд розділяли їх з вранішніми променями сонця. Дівчина почала тікати, розуміючи, що Ярослав захоче відібрати перстень до того, як сонце кине промені на сонну землю. Мар’яна, не обираючи маршруту, бігла ближче до річки.

– Що ти робиш? Навіщо? – розлючено горлав хлопець – Я гадав, що ти все зрозуміла і прийняла.

– Я ніколи б не змогла втратити дорогу мені людину, навіть не спробувавши допомогти! І ти знаєш це! – кричала у відчаї дівчина.

Вона стояла на невеликому містку, що вів на інший берег ріки.

– Зніми перстень… Благаю тебе, Мар’яно! – у відчаї просив Ярослав.

– Ні за що. – зі сльозами на очах говорила дівчина.

Їй давалося, що промені ніколи не виберуться з-за горизонту.

– Зніми його. – благаючи мовив хлопець і підступив на один крок.

– Ні! – в останній раз повторила Мар’яна – Я не вмію плавати…

– Що? – не розуміючи до чого тут плавання, перепитав Ярослав.

Мар’яна стрибнула у воду. Сонце боляче вдарило Ярославові в очі. Та хлопець цього не помітив, він чимдуж кинувся рятувати дівчину.

Він дістав її із води доволі швидко, почав робити штучне дихання. Потроху дівчина отямилася.

– Що ж ти коїш? – пошепки запитував Ярослав, заглядаючи їй у вічі.

Дівчина мовчала. Мовчала і посміхалася.

– Це було геть не смішно. – дорікав хлопець.

– У нас вийшло… – ледь ворушачи губами мовила дівчина.

І лише тепер Ярослав помітив, що сонце давно вийшло і яскраво освіти все навкруги. І він також посміхнувся.