Над нічним небом, виблискував повний місяць.
Його білувате проміння падало пеленою на похилі гілки дерев. Осяяний місячним світлом ліс, межував із невеличким селищем та простягався далеко за горизонт. Чимала галявина, яка поступово заростала маленькими вільхами з боку лісу, відокремлювала два світи, світ людей та світ природи.
Лежачи на землі, юнак розплющив очі, все його тіло пронизував холод, а запаморочення в голові не давало йому зорієнтуватися на місці. Навколо нього простягалася галявина, з одного боку виднівся ліс, з другого його селище. Під босими ногами проступала суха пожовкла трава. Хлопець піднявся, на його виразі обличчя читався великий розпач, який межував із страхом. Русо-косий, на вигляд ще зовсім юний, він не знав що робити, та навіть що думати. Кілька секунд назад він був в класі, вітався з сусідом по парті, а тут таке. Коли минуло кілька хвилин, він став оглядатися, та шукати принаймні щось, що могло об'яснити цю ситуацію. Але марно він сам, біля лісу, ні душі. Зібравшись з духом хлопець вирішив йти звідси. Прокручуючи в себе в голові різні теорії та здогатки, хлопець зробив крок потім другий. Він йшов в напрямок села, час від часу оглядуючись назад, на чорну смугу лісу яка ніби гледіла на нього своєю безоднею, змушуючи його нутро здригатися. І тут раптом він зупинився, голос, він ніби чув чийсь голос. Хлопець зразу зрадів можливості знайди тут людину, він став панічно шукати джерело цього звуку. По голосу важко було сказати чий він, але здавалося що він доволі гармонійний. Але щось з часом в ньому змінювалося, від милого звучання він поступово переходив до моторошно хрипу, а з часом і зовсім перетворився на крик, але це не був крик розпачю, скоріше крик люті. Серед нерозбірливих слів та вигуків голос промовляв його ім'я, його ім'я!Хлопець побіг, останньою краплею було те, що цей голос все частіше лунав із глибин того лісу, це пробудило в хлопцеві неймовірний жах. Він біг і біг, серце неймовірно сильно билося у його грудній клітці, ноги підстрибували по сухій траві час від часу натрапляючи на каміння. Його лице застигло у без емоційній гримасі, а його розум опустів, він ніби хотів вирватися із тіла, та помчатися чим най далі звідси. Хлопця взяла судома, нога підкосилася, він впав, на жаль голова зіштовхнулась із камінням, яке лежало обабіч ґрунтової дороги, яка пронизувала всю галявину. Голос замовк, хлопець лежав, не рухався, неймовірний біль у нозі приглушив його емоції. Судома сходила, хлопець почав підійматися, раптом його погляд зупинився, він скрикнув, ні, він волав, його крик був сповнений сліз та агонії. Він був в шоці, краєм ока тільки краєм ока, він зміг побачити як щось схилилося над його згорбленою постаттю на відстані одного метра. Його крик все лунав, доводячи його до сказу, він не застиг, рефлекторно він намацав якийсь камінь і вже хотів його жбурнути в сторону незнайомця, аж раптом постать сказала:
- Це ти?
Трохи переляканий голос дівчини лунав до хлопця, той застиг. Вони дивилися один на одного, не зводячи погляд, хлопець кинув камінь, сів та засміявся. Його сміх скидався на сміх божевільного. Дівчина все перелякано дивилася на його, то була його знайома. Одягнена в нічну сорочку та осяяна місячним промінням вона більш здавалася на янгола.
- Ахаааха, ось це так жарт
- Жарт?-запитала вона.
- Чому ти тут?- ігноруючи її запитання серйозно промовив хлопець.
- Ти не пам'ятаєш?
- Не пам'ятаю? Не пам'ятаю? Ні щоб мене біс побрав, не пам'ятаю! Якого чорта я тут босий в одній піжамі та ще й з тобою! Що це за клятий голос мене до чортиків довів, і хто мене гукав?-
запихаючись та з люттю відмовив їй хлопець.
Він встав, дивився прямо на дівчину.
- Ну ти і дурник,- відповіла йому знайома- Ви так накидалися з хлопцями, що раптом захотіли пограти в хованки. Тепер ходимо вас шукаємо. Ну ж бо ходімо до всіх.- взявши хлопця за лікоть промовила вона.
- А чому я тоді босий?
- Тому що ти ідіот.
Хлопець почервонів, він зрозумів ситуацію, але деякі питання все ж його турбували.
- Стій! А чому ти в такому вигляді?-раптом промовив він.
- Геть нічого не пам'ятаєш?- з жалістю промовила дівчина,- дійдемо до інших і все розповім довга історія.
- Ні розповіси зараз!
- О Господи добре. Ми всі разом зібралися на ночівлю в ліс. Ви напилися вели себе неадекватно, порозбігалися по лісі як ідіоти, ми почали вас з дівчатами шукати. Ми тоді спали і не встигли передягтися, а я ще погубила свої капці!
- Аааа, ясно, вибач,- сказав хлопець перекручуючи у себе цю інформацію в голові. В нього залишалися певні сумніви, але запах його перегару їх всі спростував.
Хлопець йшов, споглядаючи приємні риси своєї знайомої, її посмішка ніби зовсім розвіяла той страх який ще мить назад вбивав його свідомість. Від розуміння своєї ницості, йому хотілося провалитися під землю. Злякався ще й перед дівкою, сором.
- Але дивно чому я нічого не пам'ятаю?
- А я тобі казала чистий спирт, це діло небезпечне.
- Ну там просто його розбавляєш і ... - хлопець замовк, побачивши на собі погляд дівчини, - о це так пригода авжеж.
- І не кажи.
Вони все ближче і ближче наближалися до лісу, минаючи низькі дерева, потім вже зовсім заходили все далі і далі. Йдучи по дорозі хлопець не нервував, намагався менше дивитися по сторонам, та більше дивитися на дівчину, її погляд заспокоював, він вже забув про всі свої клопоти та переживання.
- А хто з нами культурно проводив час?
- Та кілька хлопців, кілька дівчат, надіюсь ти їх згадаєш,- сміючись відповіла дівчина.
- Дуже смішно.
Дівчина звернула з дороги, на невелику стежку, хлопець зупинився.
- А вони не можуть самі до нас прийти?
- Ну чого ти? Злякався? Як мило,- знову засміялася дівчина.
- Нічого я не злякався- відповів ній хлопець, рушивши по переду неї.
- Ого яка ініціативність.
- Ти про що? - запита її хлопець.
- Та так ні про що.
Ліс ставав все густішим, вони двоє поринали у темряву. Стежка вже геть пішла кудись в бік, під ногами було листя та хвоя, хлопець досі був босоніж, як і дівчина.
- Як холодно.Тобі нормально?
- А, так без проблем, дякую що запитав ти такий джентльмен, - відповіла йому знайома.
- Ну, буває, нам ще довго йти?
- Ну не те що б.
- Так це багато чи мало?
- Ну від них залежить.
- Від них?
- Ну від друзів.
- Може погукати їх?- запитав хлопець.
- Можна- відповіла дівчина, вона досі тримала хлопця по під руку.
Хлопець звав їх і звав, але відповіді так і не було.
- Позасинали чи що?
- Напевно просто хочуть зробити сюрприз.- відповіла дівчина.
- Сюрприз?
- Йдемо краще до нашого табору.
- А добре.
Дерева змінювалися чагарниками, яри байраками, а темінь все залишалася панувати в лісі. Пройшло близько двадцяти хвилин поки, хлопець вже зовсім окляк від холоду, та втомився йти. Він присів, дивлячись на дівчину. Панянка раптом присіла та пригорнулась до його тіла, він почервонів.
- Еммм, в тебе ж ніби хлопець був.
- Ти так швидко бігаєш.
- Що?- запитав хлопець.
- Кажу ти так швидко бігаєш.
- А, ну так тоді я злякався.
- Біг так швидко, ми тебе навіть спіймати не змогли, але раптом ти знепритомнів.
Хлопець здивувався:
- Ти про що?
- А не важливо, - дівчина встала та відійшла від нього на кілька метрів,- ти доволі жорстокий.
- Ти про що?
- Я все думала ти справді нічого не пам'ятаєш, чи прикидаєшся? Але все ж ти так впевнено йшов до лісу, що моя злість геть зникла, мені тебе навіть шкода.
-Шкода? Так стоп якого чорта ти говориш? Що тут взагалі відбувається? Ти слухаєш мене?- хлопець наблизився до дівчини.
Дівчина заплакала, сльози покотилися по її щокам, хлопець не розумів що відбувається. Вона все продовжувала ревіти і ревіти, її плач був настільки болісним, настільки болючим, що в хлопець був в розпачі. Йому все набридло він геть не розуміє всього, що відбувається, але все ж знайшов сили якось її заспокоїти.
- Емм... Все буде добре, ми їх знайдемо, потім підемо по домам, не плач.
Дівчина плакала, але її плач раптом змінився на сміх. Той сміх був таким же як і в хлопця якого тоді пронизував відчай та полегшення.
- Не треба їх шукати, вони і так весь час були з нами.
Хлопець мовчав.
-Ахахаа, тим більше ні я ні ти не підемо додому.
Хлопець все мовчав.
Дівчина нарешті припинила сміятися, вона наблизилася до хлопця, та нахилилася до його вуст. Вона його поцілувала.
- Що з тобою коїться?- хлопець встав, ноги боліли, але він чим раз дужче розвернувся і побіг в протилежному напрямку.
Відчай, незнання, страх, а також заплутаність ситуації змусила його бігти.
- Ти що думаєш ми тут твоїх друзів шукали!?- сміючись промовила дівчина.
Хлопець не чув її слів, він все кивав п'ятами.
Він не знав де він, не знав куди бігти, і не знав що саме відбувається, але відчуття чогось важливого не покидало його душу. Він чіплявся за шматки мутних спогадів, але все марно. Він зупинився, важко дихаючи він заспокоївся: "Все нормально, в любому випадку небезпеки від дівчини наврядчи жди". Він став йти, повільно, але впевнено, оглядаючись по колу. Ніхто його не переслідував, але відчуття погляду, все одно супроводжувало його. Минаючи все більшу відстані, в невідомому напрямку, він помітив наскільки стало темно. Закритий хмарами місяць, вже ледь віддавав світлом, а за гілками дерев, щось розгледіти було неможливо. "Чорт би їх всіх побрав",- хлопець продовжував йти. Через певний час його блукань, в далечині він почув крик, багато криків, всі вони ставали чим раз гучніші. Юнак не хотів дізнаватися що може стояти за цими визгами, тому знову відновив свій біг, його тіло можна сказати було вже фізично мертве, його біг, а скоріше швидка ходьба, давалася йому так важко, що хлопець час від часу падав та перекочувався. Але він біг, коли крики вже геть лунали близько, хлопця охопила паніка. На очі накотилися сльози, відчайдушний крик лунав із його голосу.
- Чому я? Що я такого зробив? За що!!
Тиша, голоси замовкли. Хлопець все йшов і шов. І нарешті впав. Він підняв голову, та побачив перед собою кілька палаток, колишнє вогнище, та якісь купи вогкої землі між ними. "Мокро",- подумав він.
Сморід, його оточив сморід. Його важко описати, він впав всім тілом в якесь болото. "Запальничка, в мене була жига!"- діставши з карману вже мокру запальничку, він став кляцати нею. Його руки були слизькі, щось вічно заважало його тілу лежати на землі. Якісь гілки, земля незрозумілої форми, а перед його головою виднівся круглий камінь. Світло на один момент заповнило весь навколишній простір. Одна іскра, один невеличкий спалах. Хлопець не вагаючись піднявся і з останніх сил вибіг з табору, весь в крові:"Камінь, тей круглий камінь",- подумав хлопець.Він знав його, точніше знав кому належала та голова. Він вищав, вищав як різана свиня, трупи, кров, нутрощі, все це було розкидано по табору. Він плакав ридав, ті хлопці, він згадав все, все що там було. "Бідолашні дівчата, як я міг це забути, я не хотів, я не знав що все так вийде",- ридаючи шептав він.
- Вони на це заслуговують, але не я! Я нічого вам не зробив, нічого. Я вас і пальцем не зачепив!
Хлопець сів, він плакав, він зрозумів що йому не втекти. Він згадав як біг від них, як вони ті мертві дівчата, раптом встали, і почали...
- За що?- продовжував хлопець.
Він чув шелест гілок, чув кроки по сухій траві, та чув голоси, які чомусь звучали так заспокійливо.
І він побачив їх. Він біг їм на зустріч, стоячи на колінах він вхопив одну дівчину за ноги. То була вона, вона привела його.
- Ти говорила що я жорстокий? Але це ж не правда!
- Ти дурник, ти нічого не зробив.
- Я не міг їх було більше, як я міг?- плакаючи хлопець продовжував.
- Ти споглядав, і ,нічогісінько не зробив! -окликнула його інша знайома, її очі теж були наповнені сльозами.
- Ти нас запросив!
- Я не знав! - ревів він.
- Знав!
-Ні! - стогнав хлопець.
Останнє, що він пам'ятав, це жахливі вирази обличь таких милих дівчат. Його били, встромлювали в його боки нігті, створюючи в його череві діри, з яких шла свіжа кров. Їх сила точно була не людською. Він не чув нічого навкруги, агонія, цілковита агонія. Потім він перестав бачити, його очі, їх вже не було. Щось заважало йому дихати, мотузка, так це була мотузка. Вона обгорнула його шию, і щось потягнуло її до верху. Земля пішла від ніг, хлопець хитався на мотузці, а з ним хиталось і дерево. Конвульсії та тихе стогнаня хлопця, супроводжувалися збудженими вересками та криками. Його вираз обличчя застиг, руки опустилися, а його крики ще довго відлунювали серед тих дерев та серед тої пітьми, застерігаючи не званих гостей.