Історія про людину і море. Вона відмовилась від нього, але він вподобав її.

- Ти любиш дощі ? – під цими словами вона замаскувала інше питання.

Почну свою історію здалеку. Мій дід був моряком. Все його життя було морем, тому він знав всі тонкощі свого ремесла… Саме про таких людей і кажуть – «частина команди, частина корабля».

Однак він нічого не знав про свою родину. Ні, не від байдужості, він намагався цікавитись, проте в нього це кепсько виходило, бо його справжня сім’я була йому чужа… Та і бачився я з ним лише раз на рік.

Всі наші розмови теж були присвячені морю та його рейсам. Не кажу, що його пригоди не були захопливими, ні, його історії приковували увагу…в дитинстві…проте з віком мені це банально набридало… все почало здаватися одноманітним та нудним.

Коли я став студентом політехнічного університету, мене цікавили більше технічні науки: фізика, математика. А згодом захопився ще й радіотехнікою. Мені прикро, що дід бачив в мені послідовника… Бідолашний, навіть не знав як мені те його море остогидле з ранніх літ.

Минулої весни почалась ланцюгова реакція. Дід пішов на пенсію. «Списали його, як старий корабель». Принаймні так він нам розказував, коли ми приїхали до нього з братом на літні канікули. Намагався жартувати… Насправді він почав дуже випивати, і лиш наш приїзд мотивував його утримуватися від зеленого змія. Він оселився в будиночку своїх батьків в одному морському селищі неподалік Миколаєва.

Одного дня йому захотілося нас навчити мудрощам мореплавства. «Будуть з вас, хлопці, люди» буркнув дід та повів нас до свого знайомого, який працював на буксирному судні. Ніхто нас не спитав, чи хочемо ми, чи ні.

Той день поставив остаточну крапку на наших відносинах з дідом.

Ми вийшли на тій ржавій посудині – яку друг діда називав «Крихіткою» в море. Видно капітан «Крихітки» вже встиг накидатися, проте наш дід тримався «молодцем», щоб показати приклад, як треба поводити себе у морі.

Погода була не дуже привітна. Туман. Буксир йшов і торохтів на ходу. Мій брат рибалив, а я вирішив почитати книжку на палубі.

Мене лякала ця синя безодня. А ще я не вмів плавати.

Так, за іронією, в той день я впав у воду. Мить і я рахую бульбашки. І дід і брат тоді перелякалися не на жарт.

Мене врятували. Проте, коли по нас приїхали батьки, то між ними і дідом сталася сварка. Мій батько наговорив діду багато чого зайвого, а мати билася в істериках, що той ледь не втопив її дітей. Мати наша трохи забобонна, їй колись наворожила якась бабка, що сину треба триматися подалі від моря, бо буде біда. Тому завжди пускала нас до діда неохоче, а опісля такого інциденту, шлях остаточно було перекрито.

З того часу пройшов рік і ми отримали звістку, що діда не стало. Проблеми з серцем, про які, звісно, почули вперше. Ми і так були з ним чужі, а після сварки взагалі майже не спілкувалися. Лиш кілька разів він нам телефонував, проте кожна розмова складалася з одноманітних питань і тривала кілька хвилин. А тепер його немає, мов і не було.

Через кілька днів після похоронів прийшов нотаріус. Дід заповів більшу частину майна нам з братом, а своєму сину лиш пробачення у вигляді листа. Але була одна умова, ми отримаємо спадок лише у тому випадку, якщо я (він до смерті вбачав в мені надію, що я стану його послідовником) віднесу одного листа одній жінці, що живе в Чернігові.

Від Києва до Чернігова подати рукою, тож я вирішив не гаяти часу. Я робив це не заради спадку, хоча виглядало саме так, а лише бажав в останнє допомогти діду.

Мені було шкода його, що він вбачав у мені увесь час того, ким я не був. І цей лист, видно, був для нього також важливим, і я хотів хоч більше дізнатися про людину, яку називав дід Льоня. Що морського вовка об’єднує з провінційним містечком ?

Добре, що зараз літо і навчання не тримає мене в місті. Брат провів мене на потяг до Чернігова (мені не зміг скласти компанію, бо готувався до змагань з легкої атлетики) та попросив привезти магнітик. Пригода на день. Я зайняв місце біля вікна, одягнув навушники та рушив у путь.

Чернігів зустрів мене чистим повітрям та великим червоно-білим вокзалом. В місті я бував лише кілька разів, тож зовсім тут не орієнтувався. Почав вбивати в навігатор адресу, що мені була потрібна.

Є, кілька зупинок звідси.

Вдивляючись на будинки навколо, я оком натрапив на дівчину у якої розірвався пакет з яблуками. Мила.

Точніше, гарні червоні яблука, які покотилися по асфальту і мені здалося трохи кумедним, як вона намагалася їх зібрати. Але так, дівчина виглядала цікаво - зачіска каре, волосся ніжно синього кольору, червона спідниця в клітинку та чорна блузка… в таку погоду їй мабуть спекотно.

- Дай допоможу – без церемоній я присів коло неї та протягнув пакет, що давно валявся в моєму рюкзаку.

- Оу, дуже дяку. Ти не місцевий ? – вона усміхнулося, її зелені очі блищали. Була у темно-зелених лінзах.

- Дуже ввічливий ?

- Ні, непогана українська. В Чернігові мало людей говорять українською. А я лише зробила припущення.

- Аа. Так, я з Києва… приїхав в місто по справах… от.

- Зрозуміло. Що ж, дякую тобі…

- Так, вибач, мене звати Дмитро.

- Оу, як офіційно, а мене Марінетт – ми потиснули руки.

- Ну, бувай, Марінетт, радий знайомству, може ще побачимось.

- Агась.

Не встиг я приїхати в місто, як познайомився з дівчиною. Щось на мене не схоже. Як каже мені брат – ти зі своїми радіоприладами став дуже пасивною людиною.

Будинок знайшов швидко, сподіваюсь, що адресат діда ще тут живе. Може якийсь друг з корабля, чи просто друг… Я подзвонив у двері. Відкрила літня жінка.

- Вибачте, я шукаю тут людину, яку знав мій дід… тут трохи заплутано – я зовсім не продумав, що скажу людині, якій маю передати листа. Може це одна з близьких людей діда, а я приніс таке потрясіння, от я дурень – розумієте… я онук Леоніда Чайки, Дмитро Чайка.

- Ти онук Льоні ? – в її очах було видно потрясіння.

- Так… я з сумною звісткою, що його не стало, але він в заповіті просив передати, очевидно, вам листа. Там не вказано ім’я, а лише одне слово в лапках…

- Нана ?- в очі жінки стали вологими, мені хотілося швидко з цим покінчити.

- Так, саме так… то ви…

- Я Катерина Вербова, а «НАНА» то мій псевдонім…

- Ясно – я зам’явся – вибачте, що так несподівано, ось, тримайте. До…

- Звідки ти, Діма ?

- З Києва.

- Мабуть голодний, дай хоч погодую…

- Вибачте, я дуже вдячний, але не хочу створювати Вам проблем…

- Розкажеш про діда, будь ласка – мені її було шкода, але що я міг розповісти їй про діда ? Я ж сам нічого не знав.

Я зайшов до квартири, мене презирливо зустрів чорний кіт, який одразу чкурнув собі кудись в кімнату, а я пішов за жінкою на кухню. Вона насипала мені борщу та заварила чаю.

- То, ви друг мого діда ? – обережно спитав я.

- Друг ? Ах, так, він мабуть ніколи про мене не згадував…

- Вибачте, але я і сам мало чого знав про діда, він і сім’я були речі не сумісні, на жаль.

- Моряк, справжній вовк. Але добра і порядна людина, я з ним познайомилась під час однієї експедиції в Африку.

- Ви дослідниця ?

- Журналіст. Було це давно.

Дзвінок у двері та кілька стуків.

- Ох, це моя дзиґа мала прийшла – усміхнулася бабуся та пішла відчиняти двері.

Влетіла енергійна, синьо волоса постать. Вже мені знайома. Я ледь не вдавився, не вже це місто настільки мале ?

- Бабуся, от і я. Мама просила передати тобі трохи фруктів…Дмитро ?

- Ем… Привіт – я не знав як реагувати. А ще погляд її бабусі трохи мене напряг.

- Ви знайомі ?

- Уже так, якщо точніше – вона поглянула на годинника – годину і двадцять хвилин. Цей хлопець допоміг мені яблука збирати… на асфальті – вона давила усміх, мабуть теж дивувалася такому збігу, або просто позитивна натура.

- Ось воно як, тоді добре… стоп, ти знову пакет умудрилась розірвати ? – жінка з турботливою сердитістю глянула на онуку.

- Вау, ви тут п’єте чай, ще й і з варенням… - Марінетт намагалася оминути виховну бесіду.

- Ох і чортеня. Добре, сідай пити чай.

- Вибачте, я мабуть вже піду, не хочу…

- Куди зібрався ? Який хвацький…Бабуся насип цьому добродію «Дмитру» - вона вимовила моє ім’я з такою аристократичністю, що я ледь втримав сміх – ще чаю та варення. Добра людина має бути сита.

- Ні, справді, дякую, я вже…

- Сиди я тобі кажу.

- Маринка, не муч парубка.

Маринка ? Ага, а я та думаю, якесь дивне в неї ім’я, а вона просто його трохи перекрутила. Хоча «Чортеня» їй і справді підходить.

- Бабуся, ти глянь, він соромиться, тому тут треба бути впевненою. Як я по твоєму хлопця собі знайду ?

Я вдавився та почав кашляти. Бабуся теж там випала, одна Марінетт з ангельською невинністю лукавила очима.

- Добре. Але мені треба буде йти до сусідки, тож…

- Угу, ми п’ять хвилин і я йому покажу трохи міста, бо людина невідомо коли ще приїде.

- Що ж з тобою робити, добре – сумно посміхнулася стара. Все ж деякий час вона дізналася про смерть свого… друга, як вона каже.

Катерина Вербова пішла, мабуть, читати листа, а я лишився на одинці з дівчиною.

- А ти цікавий співрозмовник – сказала вона з сарказмом, бо я мовчав, її гіперактивність мене дезорієнтувала.

- Я більше слухач.

- Ага, он воно що, а спершу здалося, що ти цікавий.

- Що ж, такий який є – вкусив я булку. Чому вона так на мене дивиться ?

- Тоді ходімо на екскурсію містом. Булку бери з собою.

- Чекай…

- Ба, ми гуляти.

- Марина, довго не затримуйся – пролунало це з сумом. Жінка вийшла з кімнати з заплаканими очима, тримала розкритий лист.

- Баб, все добре ? – Маринетт трохи збавила темп, хвилювалась за бабусю.

- Все добре. То я просто, сумний серіал дивлюсь – телевізора не було чутно – Дякую, Дмитре за листа, до побачення, гарно дістатися дому.

- До побачення – вимовив я обережно, бо піймав дивний погляд старенької.

- Ану ходімо… Папа, бабуся – а мене потягнула за руку до ліфту.

Ось ми в ліфті, вона навпроти мене, я її знаю трохи більше години… Її бабуся встигла на мене образитися, а про діда я став менше знати, ніж знав. А ще я в незнайомому місті. Наче нічого не забув.

- Що то за справа в тебе до бабусі і чому вона плаче ? – вона навіть сердита була гарною… тобто мене здивувала її різка ворожість.

- Присягаюся, я не знав, що там в листі, я просто мав його передати. Він від мого діда…

- Чому він сам не передав.

- Він помер…

- Пробач – вона стала трохи лагіднішою – я… я … я така дурепа. Вона закрила очі руками.

- Все добре… ти не могла знати… та і я свого діда майже не знав, він був моряком, часто не бувало з родиною…

- Розумію, мій дід теж був моряком.

- Так ? Круто, він був кращим сім’янином ?

- Не знаю, я його не знала, бабуся завжди казала, що він загинув на експедиції…

Ліфт різко зупинився. Разом з моєю свідомістю.

- В Африці ? – запитав я.

- Так, звідки знаєш ?

- Бабуся розповіла щойно. Мабуть наші діди були на одному кораблі і знали один одного…

- Ха, було б круто – вона знову посміхалася.

- Так… - мені стало трохи ніяково. Ні, ні, вона не може…

- Все добре, ти щось кепсько виглядаєш ??

- Пробач. То булка, мабуть, пересіла. Ходім я тебе морозивом пригощу ? – маячня. Скоріше за все наші діди разом були на тій експедиції і … все, я заб’ю, просто погуляю з цією дівчиною і все, нічого поганого, мов з подругою…

- Ого, дякую, я знаю одне гарне місце в парку, там можемо пройтись.

Вона провела мені екскурсію містом, показала гармати, розповіла кілька легенд. Мені було добре, мов з рідною… Господи, діду, чому ти мені зробив таку свиню? Я зараз в неї закохаюсь, а вона моя родичка… зараза.

- Про що думаєш ?

- Та так, все про моряцтво.

- А як звали твого діда ? – а якщо вона теж додумалась до того, що і я ?

- Леонід…

- А мого Андрій – вона посміхалася ?

- Так ? Круто… тобто – я не знаю чому так радів, отже сталася якась помилка і ми з нею не родичи, і можливо…

- А приїзди якось до Києва, я тобі теж екскурсію влаштую.

- Залицяєшся ?

- Ні, ти що, просто…

- Та добре, добре, виправдовуєшся. Я наступного року буду переходити туди на магістратуру, тож ще побачимось.

Рік потому. Київ, пішохідний міст.

- Ти любиш дощі ? – під цими словами вона замаскувала інше питання.

- Я люблю тебе, Марінетт.

- Ми зайшли занадто далеко Діма. Ти ж знав, знав, що Твій дід…

- Ні, ти ж сказала, що його звати інакше…

- Видно, ти справді кепсько знав діда. Ми маємо розійтись, поки ми не погубили одне одного ще більше… Ти уявляєш яка це ганьба…

- Марінетт, Марина, пробач, що так вийшло...