Цей тиждень я сиджу удома. Мама хлопчика і сам хлопчик, для якого я працюю нянею, захворіли ковідом, тож у мене вимушена відпустка. У мої вікна спозаранку заглядало сонце, зі сталевих відлив на мокрий асфальт повільно скрапав розталий сніг, а на вулиці вітер розгойдував хмари, наче хотів розчистити шлях для приходу весни, ще не скорого, проте так жаданого. Ця атмосфера очікуваного тепла, викликала у мене бажання поритись у моїй колекції давніх щоденникових записів, листівок від близьких, світлинах, напевне для того, щоб ненадовго погрітися світлими спогадами. І от я врешт знайшла невеликий клаптик вирваного листка із котрогось записника. Ось що на ньому написано: Він навчив мене любити сонце. Палко. Щиро. Віддано. Гаряче. Довірливо кидатись йому в обійми, й потопати в них. Підставляти щоки для привітно-ніжних, легких сонячних поцілунків. Ловити кожен його промінь, наче то був останній. Казав: «Щоб побороти пітьму, кожна душа повинна сплести собі своє маленьке сонце». Тож ми виходили на полювання. Знайшовши наше улюблене місце на набережній, звідки відкривався мальовничий пейзаж маленького дикого острівця, розташованого неподалік, а призахідне небо дивувало грою барв, що залишало після себе, повільно спливаюче за горизонтом сонце, зручно вмощувались на краю невеликої дерев’яної пристані. Звісивши ноги, що ледь торкалися води, і легко погойдуючи ними, мов ті діти, що закликали безтурботність, висували перед себе руки з розпростертими долонями, ловили їх. Промені… Він навчив чекати його, не сумуючи за ним, не жаліючи, і не проклинаючи суворі сірі хмари. Лише терпляче сподіваючись, покірливо бережучи вірність, що бажана зустріч відбудеться якнайшвидше. «Сонцю теж потрібний відпочинок, і чим затяжніші хмари, тим сильніше воно втомилось». P.S. "Він", це студент-художник, з яким ми познайомились ще в університеті. На той час він навчався на 3-ому курсі (близько 6-ти років тому). Він постійно розповідав, як сильно любить сонце, як йому нестерпно, коли воно ховається серед непроглядних хмар. Неможливо було не заразитись його любов'ю. #ПОБАЖАННЯ Бажаю вам багато сонячного тепла, незалежно від погоди за вікном, нехай у ваших серцях завжди жевріє особливий куток для світлих спогадів!

Я НЕНАВИДЖУ ПРИПУСКАТИСЯ ПОМИЛОК. Здебільшого через суворе покарання  за їх скоєння у дитячі та юнацькі роки. Строгий голос материних зауважень, а й згодом усіх інших авторитетних "ртів", не згасає ще й досі, зачаївся, вичікуючи слушної нагоди, щоб випустити свої гострі кпини. Було ненароком зіб'ю зі столу скляний стакан із водою, він собі  розіб'ється на друзки, що розлетяться по усіх закутках, а вода, повільно скрапуючи вниз, утворить невеличку калюжу. Прибігає мати, і вмить її погляд забарвлюється у колір шаленого незадоволення, адже тепер доведеться витрачати дорогоцінний час, якого завжди катастрофічно не вистачає, щоб уважно звідусіль вишкребти, вимести цю скляну дріботу. І от тоді було не врятуватися. Очі закривалися не від страху, а від неспроможності дивитися на люте материне обличчя, вуста якого випулювали одне за одним повчальні примовляння: "А чи не можна було не розмахувати тими руками, як диригент перед хором? А що то так важко всидіти за столом й не прокинути нічого? Одна морока мені з вами! Та кажу вже скільки, та дбайте за речі трохи!" Що ж суворі післядев'яності, коли дім повний дітлахів ( нас, дітей, шестеро у батьків), а у гаманці вітер свище, бо у держави кризовий перелом, і зарплату виплачують чи то булочками, чи то хлібом, чи то печивом, ожорсточують людей. Не один раз перепадало за невміло прибраний стіл від крихт їжі, неохайно вимиту підлогу, недбало застелене чи розстелене ліжко, за абияк вимитий посуд, за надто забруднений одяг ( особливо, щойно випраний, і лише однієї прогулянки вистачало, щоб  біла футболка перетворювалася у чорну, особливо влітку, коли ти лазиш усіма околицями). Особливо непереливки було коли діло доходило до фізичних застосувань. Ох, як добряче ми могли отримати по плечах маминою, загартованою працею, дужою рукою! Ходив до забороненого озера, якому загрожує шахтяне провалля? Хрясь! Запізнюєшся до школи, бо збираєш рюкзак уранці,коли мав це зробити  перед сном? Хрясь! Вранці здійняв галас і розбудив матір завчасно, котра усю ніч старанно строчила спідницю сусідці, щоб нам на сніданок врешт купити молоко, і приготувати вівсянку не на воді? Хрясь! Було різне. Але досвід і роки багато всього зашліфували. Тож я не ображаюсь на моє виховання. Єдине, ще поки навчаюсь помилки, чи то в особистих відносинах, чи то у професійних обов'язках, чи то у текстах своїх віршів, особливо, коли їх позначають інші, сприймати не гостро, як неприйнятне для виправлення, а як неминуче на шляху до зростання. Вірю, що все ж дозріюдо цього. #ЗАПИТАННЯ: А як вам сприймається критика, особливо, якщо мова йде про вашу творчість?

—Ми придбаємо невеличкий будинок! —Але обов'язково з просторим горищем, яке ми облаштуємо у дусі таємничої кімнатки, щоб влаштовувати собі незабутні маленькі пригоди, особливо у дні, коли геть не до вуличних вилазок, чи то під час безугавних дощів, чи то під час затяжної недуги.. —Чи то під час ледачих нехотінь... —Розмістимо там ліжко. Раптом від захопливих відкриттів ми втратимо лік часу, і незчуємось, як до нас підкрадеться втома. —Або, якщо у нас народиться донечка, то ми, зручно вмощуватимемось,і я їй розчісуватиму волосся, а вона зі мною ділитиметься секретами.. — А якщо народиться син? — Тоді, залізаючи на ліжко, накриватимемось зверху одіялом, вдаючи, що у наметі, і прихопивши із собою ліхтаря, розповідатимемо захопливі історії.. — Хочу і сина, і доньку. З донькою я би зумів гратися у чарівне королівство, де вона найпрекрасніша принцеса, а я відважний принц, що рятує її від пащі дракона. А з сином я б грався у непереможних лицарів.. — Я впевнена, ти будеш надзвичайним татком! — Я впевнений, ти будеш надзвичайною матір'ю! P.S. Ось так, їдучи у маршрутці додому повз район приватних житлових затишних будиночків, в моїй голові повстав образ пари, яка хотіла б і собі колись жити в одному із них.