Мені спало на думку, що непогано було б поставити переді мною паперову табличку «Вбивця». Принаймні вона так думала, ммм можливо запросить мене на похорон, і я розкаюсь, буду сидіти, понуривши голову, схлипувати, вислуховуючи промови про те, якою чудовою лялькою була покійна.

Я прийшла, щоб задовольнити її цікавість. Нехай вона побачить, наскільки я не вписуюся в її убогі припущення. Та хіба я вбивця? Вбивці навколо мене; я б сказала - самогубці. Замкнені в кімнаті з вкраденим та затхлим повітрям, купа мотлоху навколо, а вони забираються на цю купу, і думають, що їм з тієї смердючої висоти все видно і зрозуміло краще, ніж іншим. Ну що ж… немає ні мови ні розмови, як то кажуть у народі.

Був простий осінній вечір ... Просто вона була одна. Просто вона була по ходу під бухачем трохи. І просто їй було мабуть погано. Падав дощ, в обличчя ліпили ліхтарі її знайомого задрипаного двору.
... Хтось колись сказав, що уночі, в світлі ліхтарів дощ мерехтить і трохи наче б то сріблиться ... Нічого такого народ. Дощ у світлі ліхтарів - жовтуватого відтінку. Тьмяний. І не мерехтить і не сріблиться. І вже точно аж ніяк не прикрашає міський гаражний пейзаж ...

Вона увійшла у двір.
... Крізь мряку, що дріпає в лице не видно горбатої, пожованої людськими підошвами стежки. Все змішано наче якесь грязне місево. Все мокре… а в голові у неї чистий аркуш. Так пишуть про не зворушний дощ? Нерозумно. Під чистим дощем все одно залишається потовчений бруд. Дивно, ще ранній вечір, навколо двору - життя. А тут немов мить зупинилася. Немає свого шуму. Немає своєї тиші. Нічого немає. Порожнеча. Немов тут ніколи не було і не буде людей. Світ, вільний від йолупкуватих людей і їх маленьких, божевільних, вульгарних, дурнуватих думок ...

Вона телепнулась на мокру та трухлу лавку. Пусто.
Притулилася спиною до якогось дерева, що стирчало там вічність, саме по собі, одиноке як сьогодні вона, кору якого «радували» хіба що курці чи дебіли, які відкривали півас за допомогою його твердого старого кожуха, тут його хіба що радували змайстровані лавки жителями цього стрьомного району ще за царя гороха, про якого так часто згадувала моя бабця.

Закрила очі.
... Хіба дерева вміють говорити? Скрипить ... Немов говорить. От цікаво. Осінь, холод, а дерево – живе. Та ні, по ходу воно не живе, а міцно спить собі, правильно! Немає на що і на кого тут дивитися, тільки хропе собі у вигляді скрипу. От би так заснути. І не відчувати як твої ноги б'ють, грудки бруду з взуття під час скороминущого дощу. Не розуміти, що кору здирають пивними пляшками чи тушать об неї цибаки. Не бачити. Ні. Чи не бачити, не чути, не розуміти - значить не жити. Ні-жити. Не жити. Неживе. Лялька. От би стати лялькою ...

Крапельки  падали на її обличчя.
... А лялька - як вона живе, що чує, що бачить, які запахи відчуває? Кажуть, що ляльки бездушні. У дитинстві у неї, як і у всіх напевне була лялька. І вона з нею точно спілкувалася. А коли вона впустила її у бабчину каструлю з окропом, вона захворіла і її обличчя змінила біль ...

Холоднішало.
... Ось уже давно тут сидить. І їй не холодно. Правильно. Лялькам не повинно бути холодно. Краплі дощу перестали ляпати по носі. На щоках теж не течуть струмки води. Бо ж натягла той капюшон, що чвакає як губка від небесної роси. Ось скоро мряка задріпає все обличчя. І на лиці буде прозора блискуча вуаль. Вона перетвориться в холодний та такий же жовтий стовп, що освічує скрипляче дерево над нею, тоналка і туш тихенько будуть стікати по шиї грязним струмком за пазуху. Скінчиться дощ, мине ніч, вигляне сонце, і люди побачать ляльку на лавці. Візьмуть її, причепурять і подарують якій-небудь людині. Головне, щоб з душею всередині, адже дехто жорстокий до ляльок. Може знущатися над нею, викинути з балкону, а потім в захваті вимагати продовження святкового банкету ...
Захлюпала калюжа. Вона відкрила очі.
Побачила постать з собакою.  ... Ні, все-таки лялькою бути складно. Якщо тебе нахилили, то твої очі повинні закритися і більше не відкриватися. Поки тебе знову не візьмуть у руки і не посадять на коліна. А тут - один чужий рух і очі самі відкриваються. Бажання володіти ситуацією у людини незнищенна цінність. Людина хоче знати. А щоб знати - треба бачити, чути, відчувати. Це вже на рівні якихось безглуздих інстинктів - відчувати ...
Постать з собакою пішла собі далі.

Повз пройшов ще один чоловік.
Подивився на лавку, де нерухомо сиділа її фігура.
Хлопець це або дівчина - не зрозуміти. Вони зараз так схоже всі одягаються, що й не допетраєш одразу хто є хто.
... Але ще можна побороти  почуттями. Тільки от треба знову закрити очі. І провалитися в порожнечу. Тільки дерево заважає: скрипить, переконує в чомусь. Що воно може розповісти? Адже воно ніколи далі цього місця не ходило. Вона  перевіряла: навіть якщо несподівано виглянути на вулицю о 3 годині ночі, воно стоїть непорушно тут, на цьому місці. Або може воно чує як вона підходходить до дверей чи вікна і встигає повернутися на місце? ...

Прочовгала  ще одна людина по калюжах. Очі самі знову відкрилися.
Але нікого вже не було.
... Чортівня якась. Знову пройшов чоловік і знову не вдалося не подивитися йому вслід. Важко не дивитися услід. Не важливо кому. Людина, птиця, кішка, думка, хмара, подія ... життя ... Все одно дивишся услід. Добре якщо тільки подивишся. А то можна і зациклитися на минулому. Тоді його повернення стає неминучим. А якщо ти не хочеш повторення, то циклічність думки змусить тебе почати бажати повторення. І воно повториться, тільки трохи інакше. І ти наступиш на ті ж граблі. Тільки ось у них буде інший колір, довжина рукоятки і гострота зубів. І знову мрія стати лялькою в потрібний момент не збудеться. Дія пробуджує протидію. Нечутливість призводить до почуттів. Давнє заяложене коло замикається, повторюється і знову звучить стара знайома реприза: Odi et amo. Скільки можна? Я думала, що було досить. Подивимося, чи зміниться мелодія цього разу. Чи вдасться обірвати нескінченну метушню і перетворити її в банальну варіацію? Пізно. Партії для інструментів вже написані. А квитки на концерт розпродані. Залишається тільки взяти в руки інструмент і зіграти. Але ж можлива імпровізація? …

Надривається мобільник. Вона відкрила очі. Пропущений виклик. Це кличе будинок. Спробувала встати. І зрозуміла, що природа обгорнула морозним холодом ніс, пальці рук, ноги. Подумала. Людина - не лялька. А завтра доведеться їсти мед і пити аспірин ...

Повернула голову. Побачила мене. Спитала.
- Сигарета есть?
Я мовчки нехотя простягнула їй пачку і запальничку, а потім навмисно відвернулася, щоб не бачити, як вона терзає цигарку невмілими та задубівшими пальцями.
- Поможешь мне прикурить?
Я взяла у неї коробок і черканула своїми гарячими пальцями її холодної руки - стрімко спалахнув вогонь з запальнички, злетіла моя рука на автоматі у кишеню куртки, і потік густого диму з її губ.
- Тобі краще піти додому. Погода не льотна. Ти тут нікому не потрібна по ходу сьогодні. Давно сидиш в цьому гівні. Мокро. Грязно. Холодно.
- Удивительно…
- Нічого дивного, - вона заплакала.
- Ты куклу убила.
- Знаєш, і у ляльок трапляються механічні поломки без права на реанімування, - я викинула коробок з цигарками у смітник і посміхнулася дивлячись в її заплакані горіхового кольору очі.

©Юта Радуга 2021