Іві Муррей
2023-06-06 21:19:51
Це немає зовсім ніякого значення, або всього лиш 18...
Думки вголос, Особисте
Ох, я закохана в зображення минулого століття. Хіба ж це розумно? І до чого ж все паскудно!
5.48.Світанок, вивів почуття на нову гавань. Бурхливі емоції від жахливих, приголомшливих новин, що вразили в саме серце. Думала, чи довго ще бідна Україна буде терпіти, чи довго, нам ще лишилося жити? Але тоді, пригадала свою любу істориньку, у якій український дух, завжди прагнув свободи, вривався буревієм, завірюхою, незнищенною й непідкореною силою.
Трішки охолола.
Ланч видув мене на моціон, де повністю підхопили емоції й поводження прекрасної, захоплюючої, гордої, вільної, своєрідної Клариси Делловей. Та, у цей пізній, самотній час, коли ви, з Місяцем та Зорями бесідуєте наодинці, я втілилася образом тітоньки Лаури, сентиментальної тітоньки Лаури. Вона добра, але вона не "рідна, споріднена душа", навіть їй не можна звіритись. Здається, я таки зіткана із часточок героїнь романів.
Ох, я завжди так мріяла жити в минулих століттях. Але зараз, ця перспектива, видається не такою владною над мною і моїми емоціями. Роздумую, про щастя, яке не потрібно шукати у допотопних часах... У кожному столітті, свої біди, свої страждання, пригнічення й обтискання. Та на разі, просто щиросердно дякую, що маю змогу кожного дня прокидатися, тішитися Сонечку, легенькому Вітерцю, цим легким скупченим хмаркам, що розмальовують день надаючи прекрасне, неймовірне змішання фарб, мов надаючи картині довершеності. Дякую, що всі, кого люблю, живі (вживаю це слово, адже ніхто і так не взнає) й у здоров'ї. Звичайно ж, трішки погризти себе сумнівами й гіркими роздумами, що і в який момент зробила не так, що проґавила...але найгірша риса...я ніколи вам у цьому не зізнаюся, не вичавлю "вибач" натомість, перестану говорити й задеру голову, а думками, замучуся тим до смерті. А тоді знесилена роздумами, знайду грайливий сонячний промінчик, заради якого потрібно жити. Інші й такого щастя не мають.
Хочу, щоб всі були щасливі. Безробіття чи експлуатація людських потужностей, у своїх цілях без належної оплати, зникли. Діточок в інтернатах, всіх би всиновила і всіх би любила однаково. Але...але...є закон...є правило. Я б не змогла, це не під силу моїй натурі. Такий крок вимагає бути заміжнім чи заможним...Якщо друге, ще здійсненне, то перше аж ніяк. Я мрію, щоби на вулиці, більше ніколи не можна було зустріти бідняків, циган, бідних діточок, що просять копійки.
Не хочу, щоб існував шовінізм. Але вважаю, що кожен мешканець нашої планети, вартий щоб мати свою домівку, а не бродяче життя пейві, не життя по каналах чи гондолах, по сирих, холодних підвалах. Хочу, щоб усі мали сім'ю і цінували те, що мають. Не хочу, щоб були неблагополучні сім'ї, щоб у діток, був гідний приклад для наслідування. Не хочу, щоб людей заполоняли низькі пристрасті злоби, заздрості, помсти...для чого...хіба ж свого життя мало? Ох...
Боюся, що після війни, наші військові не матимуть ніякої поваги. (Я маю "Історія УПА", зі всіма боями й позивними хлопців,(яка мене гордість пробрала, а вводночас і мурашки пробігли по шкірі, коли взнала про Тараса Чупринку) зі всіма селами та конспіраціями, розміщеннями криївок, про священників і тих, хто зраджував, про людей, що переховували партизанів та доноси сусідів, але й бувало, що свої, свої і ставали тими зрадниками, донощиками, що приводили на ранок танки у село... Надіюсь, отримаю таку ж книжечку, тільки вже про наших сучасних, рідних воїнів, перед якими схиляюсь і обійняла б.
Із віком, я стаю надто сентиментальна...