#SBA 5 завдання. Дорогенькі, я знаю, що дзеркало — то "воно" і аж ніяк не "він" чи "вона", але раз вже завдання полягало у монолозі неживого предмета, то чому б не оживити його і не надати певного забарвлення? Я не певна, що це цілком путяща робота, але маєм те, що маєм🤷🏽‍♀️ — Доброго ранку містере безіменне відображення цього чоловіка,— щонайсерйознішим тоном промовило дзеркало радше само до себе, аніж до відображення. Серйозного, чистого, завжди зібраного, в акуратно напрасованому костюмі, накрохмаленій білій сорочці з міцно стягнутою краваткою. — Ідеально. — знову стиха мовило. Він нервується, напевно, сьогодні якийсь важливий день в його житті. Потрібно прибрати потрібного вигляду. Потрібно відповідати тому, з ким маємо справу. Думаю, я пишаюся ним, як батько сином. Але, що я можу про те знати? Я ніколи не був батьком і ніколи ним не стану. Єдине, що знаю напевне, адже далебі так і є — я син того чоловіка, що мене виготовив. Я бачив його лице в тріщинах і очі як розбиті небеса поцятковані блискавками. А важкі краплі поту коли приземлялися на мене, то він одразу гарячкувався, брав ганчірку й заповзявся швидко все стирати грубезними руками в пухирях і вічно червоні, наче тільки з пічки дістав. Такий відтінок, я хіба що зустрічаю тільки на світанках і час від часу підвечір'ям, на сході за обрієм. Я навіть не знаю ім'я цього чоловіка, але пригадується мені чомусь постійно ім'я Йозеф. Це ім'я стало відлуння минулих днів, днів, коли я народився. Але думаю, це була якраз батьківська любов і прив'язаність. Тоді-то, він сказав вдвічі більшу суму моєму нинішньому власнику в надії, що той, мене не купить. Напевно, він сильно засмутився коли мене вивезли з його гаража. Мені соромно, що я мало думаю про нього, але я засмучуся так само сильно, якщо цей ідеально вдягнений чоловік з хусточкою під горло, щоб не вимазатись піною для гоління, сьогодні вернеться, шворнувши чемодан, і закриється у себе в кабінеті. Ось, вже й економка прибігла — наївне дівча, нічого ще не знає про життя, а вже так хоче стати потрібною й корисною. Великі зелені очі, ніс гострий, підточений, попелясте волосся, худе дівча, а як скрикне з переляку, так і сусіди, либонь чують. Та не раз застаю де-не-де буде засмучена, так зі шкіри пне, щоб догодити нашому господарю. А, як вже нічого не хоче він, вона бодай то кави запропонує. Сама заварить, навіть не запитується вже й про цукор — пам'ятає і так, що дві. Проте, йому бігме, до вподоби віскі. Ось вже знову випровадив з криком. А бідолашна потім мучиться, не знає де себе подіти, сварить сама себе, пустить сльозу, випалить, яка непутяща і далі до роботи йде. А він вже взяв листок із нинішньою промовою, забувши про цю дрібноту, що хоче любові, і думає про нинішній тріумф.     — За деякий час, кімнатка стала порожня. Та люди теж бувають порожні, мабуть, так воно і є. На всіх страждань вистарчить, — іронічно підмітило брязкальце, зловивши себе на сказаному, що десь вже чув цей вислів. — Цікаво, як почувають себе порожні люди? Та, як на мене, дурний краще аніж порожній? От би висіти мені у барі, кого б тільки я міг побачити, почути, в мені були б сотні людей, безліч емоцій, різноманітної вроди з особливими характерами. Бігме, думав би про те, що їх всіх об'єднує? Наче всі з одного вим'я, мовби всі нахлисталися отруєного келиха самознищення. Тоді б я думав, що всі вони низькі, приземлені створіння... так, здається я один би висміював те посміховисько, яке ці люди роблять з себе. Ні, краще б я висів у готелі. До готелю не приходять обірванці, там неодмінно була б еліта. А найголовніше, я б їх усіх бачив. Я Око Ра, а ці люди — піщинки, що тільки вдають із себе великих цяць. Мені було б цікаво, почути їхні голоси, про що розмовляють, поглянути на тих, що вже добилися певного успіху. Там не знайшлось би місця бути на самотині. О, та я би сам тоді перетворився на цабе, гордовите, пернате, пусте цабе – павич. Але там навряд чи був би мій господар. Він поважна й надто зайнята людина, щоб ходити по таких місцях. Він часто поволокою стелиться на мене: оратор, а то й продюсер різноманітних сценаріїв дискусії, яку сам і запроваджує; він художник чи пак аналітик; декламує, читає лекції промов, уявляючи коло зацікавлених; викладається на повну, але завжди не задоволений результатом. Він примушує малу стенографістку всюди за ним швендяти, далебі ванна йому не перепона. Через що не раз буває, що й розплачеться з переляку. Але загалом, він хороший господар. Він не знає, що я хочу відповідати цьому діловому стилю, бути поважним, запитуваним, точно як він. І якби я тільки став людиною на один день, я б в усьому хотів бути як він. Він — як жива статуя на яку моляться, але виходить, що молюсь тільки я. Але, певно всього до кінця не знаю, я ж не його тінь, вона то більше за мене знає. Мій господар надто вже відповідальний. Думає, світ руками загребти, а йому ніяк не вдається провернути ідеальний план. Він тримає записник і щовечора проговорює наче до мене, а наче і ні, ті пункти, які ще не виконані, наче викопує слова з якогось невідомого родовища. Він жадібний Вацлав ll, диктатор життя, фараон із своїми рабами. Думаю, так він сподівається втілити чимшвидше слова в життя, і це додає йому наснаги. А я думаю, це просто забобони. Та зрештою, мені подобається ця атмосфера, цей ритм, і ця кімнатка, і ті голоси, що долинають із сусідніх кімнат. Сьома ранку і восьма вечора, як за годинником, а між тим проміжком часу, чутно насвистування й щось наспівування сердешної дівчинки зі своїми планами, зі своїми мріями, зі своїми сподіваннями, бідолашної економки... Він повернеться пізно, а день великий. І якби ж я тільки відбивав вуличний ритм, а не лиш брезентову пелену сонця й тіні. Грайливо сховану за фіранками, все було б набагато інакше. Мені б не доводилось, щодень вигадувати нові пригоди про того чи іншого, щоб не так відчувати відсутність господаря. Він не засиджується біля нещасного люстерка, йому, можна сказати, байдуже, чи гарно я виглядаю у його комірчині, під тьмяним освітленням, і чи взагалі, мені це подобається. Його погляд колить мене, і авжеж він вимогливий. Він не говорить зі мною, та я це добре знаю. Бачу як він пнеться із тими дисертаціями, він хоче показати, що вартий більшого. Гризеться через те постійно. Та одного дня, він досягне того, до чого постійно так тягнеться, і тоді вже ніхто не посягне на лицарське коло його довіри... Його мрії дитячі по суті, я не знаю іншого життя окрім такого, як воно є. Можливо, я б теж був пустим якби у мене був інший господар, або ж зарозумілим, а то й нахабним. Я б міг перекривлювати свого власника чи стати з ним за компанію будь то гультіпака чи п'яниця. Але я вважаю себе цілком пристойним дзеркалом, із гарними манерами, щоб відповідати своєму господарю. Надіюсь, сьогодні Удача посміхнеться йому. Він страждає жахливою небайдужістю до цього неймовірного слова, тоді б і я став щасливим. Можливо, нас тоді чекатиме, новий дім, а мене б повісив у просторій кімнаті, де збиралися б наради. А я, як головний присяжний — головна частина, без якої не проводяться засідання. P.S, Ви не знаєте, але я уявила, що переді мною власною персоною Вінстон Черчилль. Молодний і середніх років одночас, наче це мав би бути, перший виступ у парламенті... І я б дійсно була горда знаходитись поруч із величною людиною. Спочатку, я планувала написати декілька творів, а зараз подумала, про людей, чиї біографії мене неймовірно захоплюють, і подумала, що на кожного б знайшлось криве відображення дійсності. Та чи змогла б я відобразити кожного з них, це ще питання. Бо, до прикладу, важко було б відобразити життя Тараса Чупринки й люстерка, практично неможливо й уявити під таким заломаним кутом... Та зрештою, мені подобається те, що вийшло, і на тому крапка.

О, любі, скажіть, що ви мене любите. Та, направду, я навіть не знаю чи хочу це чути. Ні, краще нічого не кажіть. Все завжди так спонтанно виходить, а я, страх, як не люблю коли зі мною таке роблять. Кажуть "випадковість", та я ж бо знаю що це не так! Нишпорки, я під прицілом? Справа в тому, що раз вже втекла, адже я більше не могла залишатися із ним. Це вище моїх сил контролювати себе саму. Єдине в чому точно була переконана, це те, що все трималося на тоненьких ниточках, де не існувало нас. Підлаштувала все, ясно, що сама. І краплі сорому не було. Навіть не шкодувала. Та коли повертається бумеранг, мені стає страшно... А коли мені страшно, я завжди втікаю, чому ж не зробити так само і тут? А може придумати якусь ошелешену історію? Але тоді б розгорілася розмова. Ні...ні...не зараз...не цього разу...мені цього не треба.

Хочу загубитись у місті брехні. Давайте, пограємо в сім'ю? Все було набагато гірше ніж здавалось. Я ненавиділа свого батька, якого майже не існувало... Ненавиділа за те, що пішов, проте, ніхто не мав права "інакодумства" в "цьому домі", що навіть думки просочувались отруєним гнилим простирадлом. "Батько" по собі, залишив тавро під назвою "діти". Я ненавиділа, коли при черговій сварці ми (сестра і я; я і сестра; чи просто вона, чи просто я) знову повертали собі колишню зашкреблу назву "його діти". Роти нещадно затикали репетуванням   — Не пащекуйте, а то підете в слід за ним, — на цьому все було сказано. На цьому все було скінчено. Часто, безвихідь обвивалась плющем зі всіх сторін. Сказати комусь про таке – було соромно. Ненавиділа за те, що пішов безповоротно, а бачитись – нам було заборонено. Ненавиділа за те, що він зовсім не переймався нами, за ненависне, нестерпне його "напишете, якщо захочете". Ось чому ненавиджу бігти за потягом, що вже рушає, тільки я сама зостаюсь на пероні. Ненавиджу й за те, що були зруйновані всі дитячі мрії про дім, де люблячі, турботливі батьки з ніжним докором робили зауваження. Мені хотілося, щоб затишне маленьке помешкання наповнював дитячий сміх, і поруч був незамінний, вірний друг, перинка пуху, а не собачка, якого би звали Бешкетний сер Девід. Але направду, мені подобаються більше великі породи на кшталт мисливських. Песик став би частинкою чогось невід'ємного та рідного. Побоююсь, діти відчували би ревність і йшли жалілися до тата. Та те, що я знаю про сім'ю, цілком відмінне від вище наведеного, спотворене кривими дзеркалами. І за це ще сильніше Ненавиджу. Я так сильно ненавиджу за те, що постійно намагаюсь привернути увагу сторонніх. Ніби граюсь, підкуповую чиїсь почуття, ох, а це огидно. Та, либонь, роблю це, щоб відчути, що тебе люблять, що є ще ті, кому не байдуже і будуть берегти "пам'ять плоті" (як із "Гаррі Поттера" про горокракси), так і тут. Погляд, голос, усмішка, доторки, ненав'язлива пропозиція... Від цього направду, стає тепліше. Але довго так тривати не може. Не можна підпускати надто близько людей. Ігнорувати та рухатись далі: від проблем...від почуттів...від всіх, геть звідси, точно так, як і назва будинку з книжки "Хлопчик у смугастій піжамі".  Всі чужі, або до кінця ще не стали моїми, – тому й на "Ви". Але я хочу по собі залишити таке чи сяке враження. Щоб про тебе згадували й ще довго пам'ятали, як про незабутній прийом і осяйну леді насподі веранди.