Олег вирвався зі сну з хрипким криком, наче хтось виштовхав його з крижаної безодні. Серце гупало, у вухах дзвеніло пронизливе гудіння, а перед очима все ще палала сліпуча спалах — та сама, що багато років тому розірвала його світ. Темна постать у капюшоні, шипаста спіраль, шепіт, холодний, мов могильний вітер: «Ти вже тут». Він заплющив очі, стиснувши кулаки, але кошмар чіплявся за нього, мов тінь. Піт стікав по скронях, а груди здавлювало, наче сам Скайфер душив його уві сні.

— Знову кошмари? — голос, м’який, але з легкою хрипотою, пробився крізь гул у голові. Олег кліпнув, повертаючись до реальності. Поруч, на грубій лежанці зі шкур, лежала Кайра, прикрита лише тонкою ковдрою, яка ледь ховала її оголене тіло. Вона підвелася, спираючись на лікоть, і ковдра зіслизнула, оголивши груди. Її темне волосся розсипалося по плечах, а шрам над бровою робив її погляд гострим, майже зухвалим. Олег відвів очі, відчуваючи, як жар приливає до щік. Не те щоб він соромився — Скайфер відучив його від сорому, — але щось у її відкритості будило в ньому старе, майже забуте почуття — тінь іншої дівчини, яку він не міг відпустити.

— Ага, — пробурмотів він, переводячи погляд на сирі кам’яні стіни їхнього сховища. Голос звучав хрипко, видаючи втому. Він не хотів говорити про сни. Не з нею. Не зараз. Кайра була супутницею, союзницею, іноді — чимось більшим, але її питання завжди лізли надто глибоко, туди, де він ховав свої рани.

Він різко встав, намацуючи в напівтемряві штани, кинуті на підлогу. Натягнув їх, стараючись не дивитися на Кайру. Всередині ворухнулася туга, липка, мов отруйний туман Скайфера. Вона заслуговувала більшого, ніж його уривчасті відповіді й холодність. Але серйозні стосунки? У цьому світі, де кожен день міг стати останнім? Олег похитав головою, проганяючи думки. «Не для мене», — подумав він, але в грудях кольнуло. Не Кайра була тому причиною. Інша. Та, чиє ім’я він не вимовляв, але чий образ зберігав, мов талісман.

— Мені треба йти, — сказав він нарешті, натягуючи стару військову куртку, пошарпану, але ще міцну. — І... знаєш, навряд чи в нас вийде щось серйозне. Не тут.

Кайра мовчала, лише її погляд, гострий, мов її кинджал, стежив за ним. Олег не став чекати відповіді. Він ступив до кутка, де лежав рюкзак, напханий убогими пожитками, і гвинтівка — важка, з подряпинами, але надійна. Пальці мимоволі торкнулися рожевого кварцу, що висів на шнурку на шиї. Камінь був теплим, майже живим, і на мить йому здалося, що він чує далекий сміх — дзвінкий, мов дзвіночок. Він стиснув зуби, проганяючи видіння. Зібравши речі, Олег рушив до виходу — вузької щілини в камені, за якою клубочився сірий туман Скайфера. Двері, точніше, їхній жалюгідний замінник, скрипнули, коли він легенько грюкнув ними, виходячи в холод ранку. Тінь кошмару все ще йшла за ним, як і тінь тієї, кого він втратив.

Олег ступив зі сховища в пустельну степ, де теплий пісок м’яко хрустів під чобітьми. Над головою сяяла величезна планета, схожа на земний Місяць, але з багряним відливом, заливаючи світ примарним світлом. Її холодне сяйво вихоплювало з темряви колючі кущі й гострі камені, розкидані по рівнині, мов кістки давно забутого звіра. Повітря пахло пилом і чимось їдким, майже металевим — Скайфер не був гостинним. Олег поправив рюкзак, перекинув гвинтівку через плече й пішов уперед, занурений у думки. Його довге темне волосся, скуйовджене, гойдалося на вітрі, чіпляючись за комір старої військової куртки. Він не знав, куди йде, але сидіти на місці було гірше. У Скайфері нерухомість убивала швидше, ніж тварини.

Десь удалині завив вітер, несучи з собою низький, майже нелюдський рик — знак, що треба бути напоготові. Олег стиснув ремінь гвинтівки, але його погляд залишався розсіяним, наче думки блукали десь за межами цієї пустелі. Іноді в такі моменти він згадував старе життя — кав’ярні, сміх, теплий блиск її очей. Але спогади були мов вицвілі світлини: різкі, короткі, марні. Він мотнув головою, проганяючи їх, і прискорив крок. Пісок грів стопи навіть крізь підошви, і це було єдиним, що нагадувало про тепло в цьому проклятому місці.

Кайра залишилася в сховищі, і її відсутність відчувалася як порожнеча за спиною. Вони зустрілися три роки тому, коли Олег, ще не відвиклий від своєї земної м’якості, узявся за ризиковану справу. Гривус, старий торговець із раси Джахал, чия шкіра нагадувала потріскану кору, запропонував йому дві тисячі кредитів за наліт на Еденський конвой. Той віз копалини — чорні кристали, що на Скайфері цінувалися дорожче за життя. Олег, пара головорізів Гривуса й спідстер — місцевий мотоцикл, що ревів, мов поранений звір, — мали перехопити вантаж. План здавався простим, але все пішло шкереберть. Постріли, дим, крики. Куля пробила Олегу плече, і він, утративши рівновагу, гепнувся зі спідстера прямісінько в ущелину, де гостре каміння чекало, мов зуби хижака.

Він опритомнів від болю, але не помер. Кайра, тоді ще чужа, знайшла його, стікаючого кров’ю в пилюці. Її руки, швидкі й упевнені, зашивали рану, а очі — гострі, мов лезо її кинджала — вивчали його з цікавістю. Вона не питала, хто він і нащо поліз у це пекло. Просто витягла його, нагодувала якоюсь гіркою юшкою й дала притулок у своїй халупі. Відтоді вони були разом — чи то друзі, чи то більше. Кайра була як Скайфер: різка, непередбачувана, з темними закутками, які Олег не наважувався розглядати. Її шрам над бровою, темне волосся, стягнуте в пучок, і хрипкий голос робили її водночас притягальною й лячною. Вона знала цей світ краще, ніж він коли-небудь зрозуміє, але її минуле залишалося загадкою, як і її усмішка — рідкісна, але тепла, мов жар у вогнищі.

Іноді Олег ловив себе на думці, що Кайра могла б стати ближчою. Але щось усередині — вперте, мов старий рубець — тримало його на відстані. Він не називав цього почуття, але воно жило в теплому камені, що висів на його шиї, і в рідкісних снах, де миготіли сіро-блакитні очі. Кайра не питала, і він був вдячний за її мовчання. У Скайфері питання могли коштувати життя.

Пісок під ногами змінився кам’янистою стежкою, і Олег зупинився, вдивляючись у горизонт. Багряне світло планети вихопило силует далекої вежі — чорної, похилої, мов зламана кістка. Десь там, за нею, могли бути твари. Або люди. Що гірше, він уже не знав. Він поправив гвинтівку й рушив далі, відчуваючи, як Скайфер дивиться йому в спину.

Він ішов, звично скануючи горизонт. Сім років у Скайфері навчили його помічати дрібниці: тріщину в камені, де могла ховатися твар, або сліди шин спідстера, що свідчили про рейдерів. Олег був мисливцем, одним із тих, хто брав замовлення за кредити — вистежити мутанта, вирізати його органи, продати на ринку в найближчому поселенні. Печінка крилошипа коштувала пару сотень, а серце рогочерепа могло принести й тисячу, якщо знати, з ким торгуватися. Але такі вилазки рідко проходили гладко. Одного разу він бачив, як твар розміром із вантажівку розірвала цілий конвой за хвилину. Відтоді він волів працювати сам. Або з Кайрою.

Він зупинився, помітивши тінь, що майнула біля підніжжя вежі. Пальці стиснули гвинтівку. Твар? Чи рейдери? У Скайфері все було загрозою — від мутантів, що могли роздерти спідстер, до патрулів держав, чиї літаючі аві гуділи в небі, мов хижі птахи. Він примружився, вдивляючись у багряний сутінок. Тінь ворухнулася знову, і низький гул, майже нечутний, пробіг по землі. Олег завмер. Серце прискорилося, але він змусив себе дихати рівно. У цьому світі паніка вбивала швидше, ніж пазурі. Він ступив ближче до вежі, відчуваючи, як теплий кварц на шиї нагрівається, наче попереджаючи. Думки промайнули — старий образ, очі, яких він не бачив роками. Але він відігнав їх. Не час. Не місце.

Минуло хвилин п’ятнадцять, і попереду показалися масивні стіни поселення, що височіли над степом, мов обгорілі кістки древнього велетня. Їхні іржаві металеві пластини, скріплені грубими болтами, зберігали сліди пазурів і опіків — пам’ять про твар, що намагалися прорватися всередину. Багряне світло планети, що гойдалася над Скайфером, відбивалося на стінах, надаючи їм зловісного блиску. Олег поправив гвинтівку й ступив до блокпоста, де його зустріли двоє охоронців у пошарпаних бронежилетах і бойовий дроїд — незграбна машина з миготливими сенсорами, схожа на павука з металу й дротів.

Дроїд навів на Олега сканер, і холодний промінь пробіг по його тілу, вишукуючи віруси чи паразитів, що могли причепитися в пустошах. За секунду екран на корпусі дроїда засвітився зеленим — чисто. Один із охоронців, із обличчям, укритим пилом і шрамами, мовчки смикнув важіль. Величезні ворота, скрегочучи, мов поранений звір, почали роз’їжджатися в сторони. Вони зупинилися, коли прохід досяг трьох метрів — достатньо, щоб пройти, але не настільки широко, щоб твар встигла увірватися. Олег кивнув охоронцю й ступив усередину, відчуваючи, як стіни тиснуть на нього, наче Скайфер нагадував: тут ти гість, а не господар.

Поселення зустріло його гомоном і метушнею, наче хтось струснув вулик. Називалося воно Ксар — слово, яке, за чутками, прийшло з мови Джахал і означало «кров пустелі». Казали, що перші поселенці знайшли тут оазис, але замість води з нього текла багряна жижа, що пахла залізом. Ніхто не знав, чи правда це, але назва прижилася, як і запах пилу, поту й горілого масла, що просякав повітря. Халупи з іржавого металу й брезенту тулилися вздовж вузьких вуличок, між ними гасали торговці, рейдери й волоцюги. Десь удалині гудів двигун спідстера, а над ринком висів дим від жаровень, де шкварчало м’ясо невідомого походження.

Олег попрямував до бару, але не встиг зробити й десятка кроків, як його перехопив знайомий хрипкий голос, просякнутий перегаром:

— Привіт, друже! — Джанкар, пияка з раси, схожої на людську, але без носа, широко вишкірився, оголивши жовті зуби. Його шкіра, сіра, мов попіл, блищала від поту, а очі, мутні від випивки, все одно іскрили хитринкою. — Радий тебе бачити, Олеже!

— Джанкар, — Олег кивнув, стримуючи посмішку. Цей тип був ходячою катастрофою, але його добре серце, приховане під шаром бруду й бравади, робило його терпимим. Колись Джанкар всучив йому візор — пристрій, що сканував місцевість і виводив дані на дисплей. Щоправда, візор глючив, показуючи то примарних твар, то порожнечу, але Олег усе одно його носив. Про всяк випадок.

— Був у Кайри, га? — Джанкар підморгнув, похитуючись. — Знов гуляли, е? Будь я на твоїм місці, я б її так від...

— Заткнись, — обірвав Олег, ступивши ближче. Його голос став жорсткішим, а погляд — холодним, мов сталь гвинтівки. — Ще слово, і твій язик піде на продаж разом із органами крилошипа.

Джанкар здійняв руки, хихотнувши, але відступив. Його сміх був більше нервовим, ніж веселим.

— Гаразд, гаразд, друже! Мир, — він ляснув Олега по плечу, мало не промахнувшись. — Ходімо в бар, там нині м’ясо рогочерепа смажать.

Олег похитав головою, але рушив слідом. Він не любив бари — надто гамірно, надто багато очей, що стежать за кожним твоїм рухом. Але в Ксарі вибору було мало: або бар, або ринок, або твари за стінами. Він штовхнув скрипучі двері, і запах горілого м’яса, змішаний із кислятиною дешевого пойла, ударив у ніс. Усередині гуділа юрба: рейдери, торговці, пара Джахал із корявою шкірою. Олег ступив до стійки, відчуваючи, як кварц на шиї знову нагрівся, наче нагадуючи про щось. Або про когось.

У барі тхнуло, як у майстерні спідстерів: горіле м’ясо, кисле пойло й їдкий дим, що ліз в очі, наче прагнучи їх виїсти. Гомін голосів — людських, джахал і ще якихось, невідомих — зливався в гул, від якого закладало вуха. Джанкар, не гаючи часу, кинувся до кутового столу, де його вже чекали собутильники — пара рейдерів із татуйованими обличчями й джахал, чия кора-подібна шкіра блищала від поту. Він ляскав їх по плечах, хрипко вигукуючи привітання, наче бар був його особистим палацом. Олег лише похитав головою, звиклий до його витівок. Джанкар був як твар без пазурів: гучний, але нешкідливий, якщо не зважати на його балакучий язик.

Біля входу Олег зупинився перед охоронцем — громилою з очима, як у ящірки, і шрамом, що перетинав щоку. Той мовчки кивнув на ящик біля стіни. Після недавньої бійні, коли вискочка з раси Рен — худорлявий боєць із клинком, схожим на катану, чиї рухи нагадували земних самураїв, — учинив у барі різанину, зброю тут здавали без розмов. Перестрілки й скандали в Ксарі не пробачали: стіни ще зберігали плями крові, а господар бару, старий джахал на прізвисько Залізний Клик, повісив над стійкою табличку: «Б’єшся — згниєш за стінами». Олег скинув гвинтівку й рюкзак у ящик, відчуваючи себе голим без звичної ваги. Пальці мимоволі торкнулися кварцу на шиї — теплого, майже пульсуючого, — і він швидко прибрав руку, наче боячись, що хтось помітить.

Він протовпився до стійки, де бармен — худий чоловік із імплантом замість лівого ока — протирав кухлі ганчіркою, більше схожою на іржаву губку. Олег кинув погляд на мутний дисплей візора, вбудованого в зап’ястя, де миготіли цифри лінка — його особистого рахунку, зашитого в імплант.

— Ері, — коротко кинув він. — Ахуріанське.

Бармен кивнув, не відриваючись від своєї справи, і за хвилину поставив перед Олегом великий пивний кухоль, наповнений мутною рідиною, що пахла травами й металом. Олег перерахував 15 кредитів через лінк — легке гудіння в зап’ясті підтвердило платіж. Він підніс кухоль до губ, зробив ковток. Ері обпекло горло, мов рідкий вогонь, але лишило тепле післясмак, наче випив шматочок пустельного сонця. У Ксарі це було найкраще, що можна купити за такі гроші. Олег притулився до стійки, оглядаючи юрбу. Очі звично шукали загрозу — інстинкт, відточений роками полювання на твар. Але в глибині душі щось ворухнулося, мов тінь старого сну, і він стиснув кухоль сильніше, проганяючи непрошене почуття.

Олег притулився до стійки, смакуючи терпкий присмак Ері, що залишав у роті нотки трав і іржі. Бар гудів: крики рейдерів, хрипкий сміх джахал, дзвін кухлів, наче хтось струснув рій сталевих ос. Він уже збирався зробити ще ковток, коли Джанкар, похитуючись, махнув йому з кутка, де його собутильники — пара рейдерів із татуйовками й джахал із корявою шкірою — сперечалися, розмахуючи руками.

— Олеже, друже! Іди сюди, не стій, як стовп! — хрипко гукнув Джанкар, розливши половину свого пойла на стіл. Його мутні очі блищали, а усмішка була ширшою, ніж у торговця кристалами на базарі.

Олег зітхнув, але рушив до столу, протовпившись крізь юрбу. Собутильники Джанкара зустріли його кивками, не перериваючи суперечки. Один із рейдерів, із вибитими зубами й шрамом через губу, бурмотів про нову твар у пустошах — мовляв, не крилошип, не рогочереп, а щось, від чого навіть патрулі аві тікають. Джанкар підтакував, розмахуючи кухлем, але його балачки були такими ж мутними, як пойло в його руках. Нічого нового: чутки, байки, порожня балаканина. Олег присів на край стільця, слухаючи одним вухом. Голоси зливалися в гул, мов шум вітру в степу, і він мимоволі потягнувся до кварцу на шиї, перебираючи його пальцями. Камінь був теплим, майже живим, і на мить йому здалося, що він чує далекий писк — як тоді, тієї ночі.

Свідомість здригнулася, і бар зник. Олег опинився в розбитому автобусі, що лежав догори колесами, мов мертвий звір. Він був на стелі, серед уламків скла й гарячого помаранчевого піску, що сипався крізь пробоїни. У голові гуділо, скроні здавлювало, а у вухах дзвеніло пронизливе гудіння, змішане з відлунням криків — тих, що лунали, коли все обвалилося. Голова паморочилася, погляд затуманювався, наче хтось налив в очі ртуть. Він спробував поворухнутися, але тіло відгукувалося болем, мов іржавий механізм. Повільно, чіпляючись за уламки, Олег оглянувся. Нікого. Ні тіл, ні крові — лише пісок і скло, що хрустіло під долонями. Де Саша? Де Аліна? Порожнеча в грудях стиснулася, але думати не було коли.

Він поповз до розбитого вікна, охкаючи від болю — уламки впивалися в долоні й коліна, залишаючи липкі сліди. Кожен ривок віддавався в ребрах, наче хтось гамселив молотом. Вибравшись назовні, Олег заплющив очі: яскраве світло сонця, відбите помаранчевим піском, різало очі, мов розпечений клинок. Пісок пік шкіру навіть крізь рвану одежу, а повітря пахло пилом і чимось різким, неживим. Олег, похитуючись, підвівся, хапаючись за борт автобуса. Навколо розстелялася пустеля — безкрайня, з дюнами, що тяглися до горизонту. Лише автобус, похилений, із довгою борозною в піску, що обривалася різко, наче він випав із повітря. Олег кліпнув, намагаючись зрозуміти, де він. Але відповіді не було — лише жар піску й тиша, що тиснула важче, ніж сонце.

— Гей, Олеже! — хрипкий голос Джанкара вирвав його назад. Бар знову обрушився на нього: гомін, запах пойла, дим. Кварц у пальцях був гарячим, майже пекучим. Олег кліпнув, струшуючи морок, і пробурмотів:

— Чого горланиш?

— Та ти як у пустошах завис! — Джанкар хихотнув, ляснувши його по плечу. — Кажу, ходімо на ринок, там Гривус кристали штовхає. Може, замовлення якесь скине.

Олег кивнув, але погляд його затримався на кухлі. Щось у цьому спогаді — пісок, тиша, порожнеча — не відпускало. Він засунув кварц під куртку, відчуваючи, як той пульсує, мов серце. У барі було забагато очей, і він не хотів, щоб хтось помітив. Не зараз.

Лавка Гривуса

Лавка Гривуса, найбільша в Ксарі, тхнула маслом, іржавим металом і чимось кислим, наче тут варили пойло просто в кутку. Полиці, збиті з кривих дощок, гнулися від мотлоху: чорні кристали, згорнуті шкури крилошипів, запчастини до спідстерів. Над головою гуділа лампа, кидаючи тьмяне світло на Гривуса, що сидів у шкіряному кріслі, пошарпаному, як його власна кора-подібна шкіра. Джахал був старий і огрядний, але очі — жовті, із вузькими зіницями — блищали, мов кредити, які він рахував навіть уві сні. Олег стояв перед ним, Джанкар тупцяв поруч, переминаючись із ноги на ногу, а за їхніми спинами маячили два охоронці — під два метри, з обличчями, наче вирізаними з каменю, і імплантами, що миготіли на скронях.

— Конвой у секторі Б рознесло вщент, — хрипко почав Гривус, постукуючи пазуром по підлокітнику. — Мої найкращі рейдери. Аві. Кристали. Усе в пил. Один дурень устиг скинути звіт, перш ніж його... — він скривився, наче проковтнув тухлятину, — ...розірвало. Каже, твар — чорна, як ніч, із білими очима. Але не це головне. Там була постать. Людина. Чи щось подібне.

Гривус потягнувся до пристрою на столі — плоского, схожого на земний ноутбук, але замість екрана над ним мерехтіла голограма. Називалося воно голопад, і в Ксарі таке було рідкістю, як чесний торговець. Він тицьнув пазуром у сенсор, і голограма ожила. Шум, крики, тріск вогню. Ніч. Палаючий спідстер, падаюче аві, чиї уламки горіли, мов зірки. Зображення смикалося, розмите, наче знімав хтось, що тікав від смерті. Гривус натиснув паузу, і картинка застигла. У темряві, серед диму й іскор, ледь виднілася постать — темний силует у капюшоні, із чимось блискучим у руці. Шипаста спіраль. Олег завмер, кров застигла в жилах. Та сама постать. Та ніч, коли автобус перекинувся. Спалах. Писк. Шепіт. Його пальці стиснули кварц на шиї, пекучий, мов вуглина. Спогади хлинули, як пісок у розбите скло: пустеля, біль, самотність. Він мотнув головою, але тінь постаті не зникала.

— Бачив таке? — Гривус примружився, його голос став нижчим, наче він знав більше, ніж говорив. — Ця твар — не просто звір. І ця постать... вона не з Ксара. Не з пустош.

Олег мовчав, горло стисло. Він не знав, що відповісти. Очі Джанкара гасали від Гривуса до Олега, але той лише п’яно хмикнув, не наважуючись лізти в розмову. Охоронці за спиною стояли нерухомо, але їхні імпланти миготіли частіше, наче відчували напругу. Кварц під пальцями Олега пульсував, і в голові промайнув шепіт, холодний, як вітер пустош: «Ти вже тут». Він стиснув зуби, змушуючи себе дихати рівно.

Сім років він шукав відповіді. Коли потрапив у Скайфер, він розпитував усіх — рейдерів, торговців, навіть п’яниць на кшталт Джанкара — про дивну постать, про спіраль, про те, як він опинився в цій пустелі. Але в Ксарі знали лише випивку, полювання й чорні кристали. Відповідей не було. Пробратися в місто, де, за чутками, зберігалися знання, було неможливо. Без громадянства, у рваній одежі й зі шрамами, Олег був для міських влад брудним волоцюгою, потенційною заразою. Столиці, що сяяли, мов міраж, не пускали таких, як він — без імені, без минулого, без кредитів. Усе, що в нього лишилося, — це кварц і питання, на які ніхто не міг відповісти. І ця постать, що знову дивилася на нього з голограми.

— Яке замовлення? — хрипко вичавив Олег, намагаючись відвести розмову від спіралі. — Твар? Чи... постать?

Гривус усміхнувся, його пазурі клацнули по столу.

— Твар. Три тисячі кредитів за її голову. Але якщо знайдеш постать... — він нахилився ближче, — ...приведи її. Живою. Ціна буде іншою.