Ранковий дзвінок будильника увірвався в тишу, наче непроханий гість, розриваючи солодку пелену сну. Олег, студент третього курсу, сіпнувся на ліжку, пробурмотівши щось нецензурне, і накрив голову подушкою, ніби це могло відтермінувати неминуче. Ранок для нього завжди був ворогом — час, коли світ вимагав руху, а тіло вперто чіплялося за тепле ліжко. Батько, на відміну від нього, схоплювався з першим сигналом, із армійською чіткістю, наче й не спав, а лише чекав наказу. Олег же цінував кожну хвилину сну, наче скарб, і не розумів, як можна так легко розлучатися з цією насолодою. Лінь була його вірною подругою, хитрою, але рідною, і він не поспішав з нею прощатися.

На тумбочці блимнув телефон. Олег ліниво потягнувся, сподіваючись побачити повідомлення від Аліни — її слова, легкі, як ранковий вітер, завжди пом’якшували його пробудження. Але екран показав незнайомий номер: «Не йди туди. Небезпечно». Брови Олега зійшлися, він протер очі, думаючи, що це глюк. Перечитав. Повідомлення зникло, наче розтануло в цифровому ефірі. Серце сіпнулось, ніби хтось невидимий шепнув попередження. «Глюк?» — подумав він, але тривога, холодна й липка, уже заворушилася в грудях.

Він пролежав ще хвилин десять, борючись із бажанням заплющити очі й пірнути назад у сон. Нарешті, з важким зітханням, Олег сповз із ліжка, наче медуза, викинута на берег. У ванній крижана вода обпекла обличчя, змусивши його тихо вилаятися. Він ненавидів холод, але сьогодні, наче в пориві впертості, вирішив ризикнути. Дзеркало відбило втомлене обличчя: кривуваті зуби, темні тіні під очима, волосся, що стирчало в різні боки, наче протестувало проти ранку. «Зберися вже», — подумки гримнув він на себе, але думки полетіли до Аліни. Її сіро-блакитні очі, м’яка усмішка, голос, що дзвенів, як дзвіночок у тиші. Вона була його маяком у сірому морі рутини, і заради неї він був готовий хоч ненадовго вирватися зі своєї лінощі.

На кухні його чекав несподіваний сюрприз: тарілка з бутербродами, акуратно нарізаними, із тонкими шматочками докторської ковбаси. Мама рідко балувала такими жестами — їхні стосунки, наче старий міст, скрипіли від недомовок і сварок. Але сьогодні вона, здається, була в гарному настрої. Олег усміхнувся, налив окріп у горнятко, кинув чайний пакетик, від якого по кухні поплив аромат трав, і додав дві ложки цукру. Відкусив бутерброд, але думки все гуділи довкола того дивного повідомлення. Хто міг його надіслати? І куди «туди»? Тривога, наче тінь, кралася за ним, але він відмахнувся, вирішивши, що це чийсь жарт.

Рюкзак зібрався швидко: пара зошитів із конспектами, ручка, навушники — нічого зайвого. Лінь не дозволяла тягати більше. На зупинці його чекав Сашко, сусід і друг, чия широка усмішка й розпатлана чолка робили його схожим на велике цуценя. Сашко поправив капюшон толстовки і, не гаючи часу, почав:

— Ну що, сплячий герой, знову ледь не проспав? Чи вирішив побити рекорд по лінощах?

— Відчепися, — буркнув Олег, але кутики губ сіпнулися в усмішці. — Краще розкажи, що там із новою «Колдою»? Патч уже вийшов?

Вони рушили до автобуса, перекидаючись жартами про відеоігри та плани на вихідні. Сашко, як завжди, говорив із запалом, розмахуючи руками, наче диригуючи невидимим оркестром. Його енергія була заразливою, але Олег, занурений у свої думки, раз у раз оглядався. На тротуарі, біля переходу, майнула постать — дівчина в яскраво-рожевих джинсах, схилилася над купкою паперів, що впали на асфальт. Її темне волосся закривало обличчя, але на шиї блиснув кулон — срібний, із вигравіюваною спіраллю, усипаною шипами, наче древній символ. Олег завмер, серце пропустило удар. Він кліпнув, і дівчина зникла, наче розтанула в ранковому тумані.

— Ти чого? — Сашко штовхнув його ліктем, примружившись. — Знову в хмарах гуляєш?

— Та... здалося, — Олег похитав головою, але шкіра вкрилася сиротами. Щось у тій дівчині було неправильним, наче вона не належала до цього світу.

У коледжі його зустріла Лера, одногрупниця з вічно серйозним виразом обличчя й акуратно зібраним у пучок волоссям. Вона завжди виглядала так, наче готувалася до екзамену, навіть якщо це був звичайний день. Лера повідомила новину, від якої в Олега загорілися очі: адміністрація влаштовувала турпоїздку до сусіднього міста, де жила Аліна.

— Я їду, — випалив він, не роздумуючи.

Лера закотила очі, поправляючи окуляри на переніссі.

— Олеже, ти хоч дізнайся, скільки це коштує. Я надішлю тобі деталі на пошту, розберися сам.

— Ага, як скажеш, пані Відповідальність, — усміхнувся він, але вже уявляв, як гуляє з Аліною вуличками її міста, вдихаючи її легкий квітковий парфум.

Пари тяглися повільно, як тягучий сироп. Олег уткнувся в телефон, листуючись із Аліною. Вона надіслала мем із котом, який застряг у коробці, і він мимоволі розсміявся. Але щось було не так. Утома накочувала хвилями, хоча він виспався. Навіть на улюбленій історії, де він зазвичай сперечався з викладачем, він мовчав, пялячись в екран. Ніхто не робив йому зауважень, і це лякало — наче він став невидимим. У перерві його гукнув знайомий голос, дзвінкий, як тріснутий дзвін:

— Гей, Олежко, здорóво! — Миха Пудряк, одногрупник і любитель «електронок», стояв, широко посміхаючись, із розпатланою шевелюрою й запахом м’ятного пару. — Думав, мене вже вигнали, га?

— Пудряк, ти живий? — Олег примружився, ховаючи усмішку. — Я вже гадав, що ти в армійці сортири чистиш.

Миха гучно реготнув, але в його очах майнула тінь, наче він щось приховував. Вони потисли руки, і Миха, підморгнувши, пішов, залишивши легкий шлейф пару. Олег дивився йому вслід, відчуваючи дивне занепокоєння. Миха був його протилежністю: галасливий, безладний, із вічною тягою до пригод, від яких Олег волів триматися подалі. Але їхня дружба, як старий светр, була затишною, попри різні погляди.

На останній парі викладач затримав групу, і Олег пропустив автобус. Довелося чалапати пішки по проспекту, де вітер ганяв опале листя. І тут він знову побачив її — дівчину в рожевих джинсах, біля поштового відділення. Вона збирала папери, і той самий кулон виблискував на її шиї. Олег завмер, серце заколотилося. Він був певен: це та сама дівчина. Але як? Він протер очі, але вона не зникла. Її погляд, холодний і порожній, як дзеркало, зустрівся з його. Усередині все стислося. Вона підняла руку, і кулон блиснув, наче підморгнув. Олег кліпнув — і вона пропала.

— Та що за маячня? — пробурмотів він, прискорюючи крок. Але думки про неї, про шипасту спіраль, не відпускали.

Вдома він намагався відволіктися: кинув одяг у прання, прибрав у кімнаті, розігрів вечерю. Але тривога, наче тінь, кралася за ним. Він написав Аліні, розповів про дивну дівчину й дежавю. Її відповідь прийшла швидко:

— Олеж, ти просто мало спиш. Мерещиться всяке. Відпочинь, а то з’їдеш з глузду з цими «матрицями».

Вона надіслала кумедний стікер із котом у шапці з фольги, і Олег мимоволі всміхнувся. Аліна була його якорем — простою, але теплою, із каштановим волоссям, яке вона вічно заправляла за вухо, і сіро-блакитними очима, у яких можна було потонути. Вони познайомилися в кафе, де Олег любив замовляти полуничний торт і каву, насолоджуючись рідкісними хвилинами спокою. Того дня місць не було, і він, соромлячись, спитав, чи можна присісти до неї. Вона кивнула, і за годину вони гомоніли, наче знали одне одного роками. Аліна була світлом у його сірому житті, але він не наважувався зізнатися, що відчуває до неї більше, ніж дружбу. Поки не наважувався.

Перед сном телефон завібрував. Прихований номер. Олег відповів, але з динаміка доносився лише білий шум, змішаний із шепотом — низьким, майже нелюдським, наче вітер у покинутому будинку. Слів не розібрати. Серце заколотилося, пальці затремтіли. Шум обірвався, і настала тиша.

— Сашко, це ти? — пробурмотів він, але знав: це не Сашко.

Він довго не міг заснути. Спогади про минуле — про дівчину, яка розбила йому серце, — накотили, як непрохана хвиля. Вона пішла, залишивши в його душі тріщини, які він старанно замазував лінощами й байдужістю. Сварки з батьками, їхні вічні докори, що він «прожигає життя», лише погіршували тугу. Олег відчував себе застряглим у сірому болоті рутини, де кожен день повторював попередній, як заїжджена платівка. Тільки Аліна, з її дзвінким сміхом і теплими повідомленнями, давала надію, що життя може бути іншим. Він перечитав їхню переписку, усміхнувся її жарту про кота й нарешті провалився в неспокійний сон, повний смутних тіней і шепоту.

***

Наступного ранку Олег прокинувся несподівано бадьорим, наче хтось підмінив його звичну втому. Він швидко зібрався, кинувши в рюкзак лише найнеобхідніше: пару футболок, джинси, зарядку. У коробці з мотлохом знайшов старий журнал про камені й рожевий кварц, куплений колись на роздоріжжі. Камінь переливався в ранковому світлі, м’який, як захід сонця. «Подарую Аліні», — вирішив Олег, уявляючи її усмішку. Інтуїція підказувала, що це більше, ніж дружба, але слова застрягали в горлі, наче камені в річці.

На зупинці Сашка не було, що було дивно — друг ніколи не пропускав ранкові посиденьки. Олег написав йому, але відповіді не прийшло. В автобусі він увімкнув музику, дивлячись на вулиці, що пропливали повз, де сірі будинки змінювалися мокрими від дощу деревами. На одній із зупинок він знову побачив її — дівчину в рожевих джинсах. Вона стояла біля кіоску, перебираючи папери, і кулон на її шиї виблискував, як маяк у ночі. Її погляд, холодний і нерухомий, піймав його. Олег кліпнув, і вона зникла, залишивши лише відлуння тривоги. Він стиснув телефон, намагаючись переконати себе, що це гра світла.

У коледжі день тягнувся, як гумовий. Лера надіслала лист із деталями поїздки: розклад, вартість, список місць. Олег переслав його Аліні, додавши: «Готуйся, скоро побачимось». Вона відповіла зі смайликом-сердечком, але в її словах просковзнуло розчарування — вона хотіла гуляти з ним удвох, без натовпу студентів. Олег пообіцяв викроїти час, відчуваючи, як серце стискається від її близькості, хай і через екран.

Увечері, збираючи рюкзак, він знову наткнувся на рожевий кварц. Камінь здавався теплим, майже живим. Олег сунув його в кишеню, вирішивши, що подарує його Аліні при зустрічі. Але телефон завібрував, перервавши його думки. Нове повідомлення з незнайомого номера: «Не роби цього. Тобі не можна». Слова горіли на екрані, як попередження. Олег спробував передзвонити, але номер був недоступний. Тривога, наче холодна змія, обвила груди. Він відмахнувся, списавши все на жарт, але осад залишився.

Мама, помітивши його задумливість, насварила за немитий посуд. Олег, зітхнувши, взявся за губку, але думки гуділи довкола повідомлення й дівчини з кулоном. «Може, я божеволію?» — подумав він, дивлячись, як піна стікає в раковину. Але десь у глибині душі він відчував: це не випадковість.

***

Ранок поїздки зустрів його холодним вітром і запахом дощу. Олег, закутаний у куртку, прийшов на автовокзал за пів години до відправлення. Група гуділа, як вулик: студенти жартували, викладачі перераховували всіх, наче пастухи отару. Сашко, нарешті з’явившись, виглядав пом’ятим, але бадьорим, із навушниками, що гойдалися на шиї.

— Де пропадав? — Олег ляснув його по плечу. — Я вже думав, ти вирішив звалити.

— Та так, сімейні справи, — Сашко відмахнувся, але в його голосі майнула тінь ухильності. — Готовий підкорювати місто? Аліна там, мабуть, уже чекає свого принця.

— Іди ти, — Олег закотив очі, але серце потепліло при згадці Аліни.

Вони зайняли місця в середині автобуса, біля телевізора, який показував старий комедійний серіал. Лера, сидячи попереду, гортала блокнот, щось бурмочучи про розклад. Миха, вмостившись у хвості автобуса, пускав кільця пару, ігноруючи косі погляди викладачів. Олег піймав його погляд, і Миха підморгнув, наче знав щось, чого не знав ніхто.

Дорога була спокійною. Студенти уткнулися в телефони, хтось дрімав, хтось шепотівся. Олег дивився у вікно, де мокрі дерева мелькали, як тіні минулого. Але раптом за вікном промайнула постать — надто швидка, надто дивна. Він насупився, списавши на втому. І тут — поштовх. Автобус підстрибнув, наче налетів на невидиму стіну. Крики студентів розірвали тишу. Хтось гепнувся з крісла, хтось вилаявся.

— Тримайтеся! — крикнув водій, але голос його тремтів, як осінній лист.

Олег вчепився в підлокітник. Серце калатало, як барабан. Крізь лобове скло він побачив її — постать у темному капюшоні, нерухому, як статуя, посеред дороги. У руках вона тримала кулон із шипастою спіраллю, і він пульсував, наче живе серце. Автобус мчав на неї, шини вищали, ковзаючи по мокрому асфальту. Студенти кричали, викладачі намагалися заспокоїти, але паніка захльостувала салон, як хвиля.

Спалах. Біле світло, яскраве, як тисяча сонць, осліпило всіх. Пронизливий писк розірвав вуха, заглушаючи крики. Олег заплющив очі, але світло проникало крізь повіки, наче розпечені голки. У голові зазвучав шепіт, холодний, як могильний камінь: «Ти вже тут». Він хотів закричати, але голос потонув у хаосі. Удар. Автобус сіпнувся, наче поранений звір, і Олег гепнувся в скло. Світ розколовся на уламки.

Темрява зімкнулася довкола, але в глибині свідомості, як далекий маяк, спалахнув образ Аліни — її усмішка, її очі. А над нею, в порожнечі, горіла шипаста спіраль, випечена в повітрі, наче тавро нового світу.