— Та ну... — відмахнулася я від слів баби. — Це вже за межами реального.

— Ну, — баба розвела руками, — хочеш вір, хочеш ні, а було. Я тоді ще мала була, пам'ятаю, як мамі вона це розповідала.

— Ба, — серйозно-недовірливо поглянула я на неї. Світлі очі й досі зберігали ясність розуму, між брів пролягла неглибока зморшка, але погляд залишився прямим та впевненим.

Баба або вірила в те, що їй колись переповіла її мама, або...

та ну ні...

Бути такого не може.

— От прям приходив, — у недовірі я звела очі до стелі.

На вулиці вже потемніло. З прочиненого на кухні вікна тягнули запахи матіоли та соснового лісу. Чулося квакання десь на річці. Комарі дзижчали та билися об москітну сітку, у садку було чутно метушню дітвори, яка намагалася за годину до сну вибігати все, що не встигла вибігати за день.

— Приходив, — кивнула баба, а потім відсьорбнула чаю, — і довго ходив. Ну, не один раз або два, коли ти наче спросоння щось там бачиш або ввижається тобі, — вона допила чай, зібрала пусті тарілки, що залишилися після вечері, та пішла до раковини мити посуд.

— Ну от як таке може бути? — не вгавала я. Підійшла до баби, склала руки на грудях та прислонилася стегнами до кухонної поверхні.

— А хто його знає. Говорять люди багато, — баба мила посуд, спокійно та виважено, — особливо, коли йдеться про покійників. Ти згадай, он, — кивнула баба кудись у глиб будинку, — коли дід помер, хіба твій батько дзеркало тканиною затягував? Ні. А потім тижнями не спав, ввижалося йому щось чорне.

— Ну, мама щось казала, що треба завісити...

— Бо мама в селі росла. Я їй стільки всього переповідала з самого дитинства, що воно й не дивно. А з віком до подібного ставишся більш серйозно. Це тато твій на такі речі уваги не звертає, а мама знає, — поставила на сушку по черзі три чашки. — Та й мої свекор зі свекрухою завжди на всіх похоронах-поминках, на весіллях були, то вона всі ці звичаї знає.

— А мамі ти про це розповідала? Про тітку свою, — бо мама мені нічого не казала.

— А ти маму не знаєш? — продовжувала вимивати тарілки від гречки. — Вона ще й сама розпитає.

— Та ну... — вкотре за вечір відмахнулася я. Повернулася до баби боком та почала вдивлятися у вітальню.

— Ну, як "та ну", то не розпитуй мене, — спокійно відповіла баба.

Промовчала. На голову не налазить таке. Ще й вірять.

— А може, то їй від горя ввижалося? — не могла вгамуватися я і поглянула на бабу.

— Може, — стенула плечима і спокійно відповіла.

— Але ти так не думаєш? — у баби з мамою то манера так відповідати: коли не згодні, робити вигляд, що згодні.

— Не думаю. Після того, як вона зробила все, що їй сказав священик, він більше не приходив.

Співпадіння. Плацебо якесь, їй-Богу, але в селі рознесли все так, ніби то й дійсно було.

Але ж цікаво, чому так.

— А що вона за жінка була? — вирішила розпитати бабу. Просто аби заспокоїтися та зрозуміти, що то все у людини від стресу було.

— Тьотя Валя? — запитала баба й поглянула на мене.

— Вона, — ствердно кивнула я.

— Ой, — баба відклала перемиті тарілки на стіл та взяла рушник. Взяла першу тарілку, почала натирати її, але розповідь не починала. Спочатку дивилася кудись у простір, а потім тихо почала. — Тьотя Валя...

... була порядною та роботящою жінкою.

Не знайшлося би в селі людини, яка б погано про неї казала.

Валя виросла на Житомирщині, але, як вийшла заміж, переїхала за чоловіком до його села. Ой довго не могла вона звикнутися на новому місці: тільки поле перед хатою — ні кінця йому, ні краю — і посадка за десь там, на обрії. Не вистачало їй лісів, полів, засіяних рапсом, та грибів. Як же їй не вистачало цих одиноких походів в ліс, де вона залишалася сам на сам на цілий день.

Але звикла. Люди до всього звикають. Тому й у чоловіковому селі Валя з часом освоїлася. Приєдналася до місцевого хору, займалася творчою самодіяльністю, організовувала екскурсії — хоча б в межах області — і стала головою сільського клубу. Гриша працював на асфальтному заводі у сусідньому містечку, не пив, був чоловіком порядним та роботящим. В селі це — найвища похвала.

Валя і Гриша прожили у шлюбі трохи більше 30 років, але дітей не мали. Тому коли Гриша зліг із серцевим нападом, тільки вона була поряд, нікого не було, нікого до нього не пускала. Молилася і вірила, що він одужає і вони, як і раніше, будуть дбати за хатою та городою, ходитимуть по весіллях дітей своїх друзів, які, мов на замовлення, одружувалися один за одним третій місяц поспіль.

У долі свої плани. І на четверте весілля, на цей раз доньки Гришиного друга, вона вже пішла сама.

Після смерті Гриши життя жінки перетворилося у сіру буденність. Ніщо не приносило радості, хоча хата майже щодня була повна гостей, які навідували Валю та допомогали всім, чим тільки могли. Робота на городі та біля хати перетворилася на якийсь умовний рефлекс: береш сапу, йдеш на город, сапаєш; береш смолу, йдеш до хати, підводиш її.

І так по колу, день у день, цілий місяць.

А як сутеніло, то вити хотілося.

У хаті було холодно, хоча на вулиці стояла липнева спека. У залі, де спала Валя, темніло пізніше, ніж в інших кімнатах — сонячна сторона —але й тут їй здавалося, що вона, мов у погребі.

— Як під землею... — прошелестіла губами Валя. — О, то тобі, Гришенька, напевно там сиро, холодно... — продовжувала вона безшумно голосити.

Вечори так і проходили: Валя одягала свою нічну сорочку, молилася перед образами, які висіли у кутку кімнати, лягала на ліжко, зіставлене з двох металевих ліжок, і довго-довго — поки не зморить — лежачи на спині, молилася, плакала, згадувала... Забувалася тривожним сном посеред ночі, втомлена та понурена прокидалася зі світанком і новий день починався старим колом. І так пройшов другий місяць.

На другий місяць він і прийшов.

Валя тільки-но заснула, перший раз кинулася уві сні, коли відчула, що ліжко ніби продавилося під чиєюсь вагою. Вона кинулася другий раз, розплющила очі та перевернулася на інший бік, до стіни. І зустрілася очима з очими Гриши.

Чоловік завжди спав під стінкою, бо Валя завжди вставала раніше. Він посміхнувся, як завжди лагідно. Біля очей зібралися зморшки, волосся так і було щедро розмальоване сивиною. Це він,її Гриша, тут, поряд з нею, не в сирій та холодній труні, а біля неї. І якщо це сон — такий реальний — то нехай він триває вічно.

Валя не могла і слова сказати. Настільки їй не вірилося своїм очам, що єдине спало їй на думку — просто доторкнутися. Вона повільно та обережно простягнула руку та поклала її поверх його руки. Не холодна, але й не тепла. Але ж він там змерз. Мав змерзнути, а рука на дотик...

ніяка

Ні тепла, ні холоду. Як... Пусто... Без осяжного відчуття.

Вона якийсь час розглядала його обличчя, а потім провалилася в сон.

Скільки спала, вона не знала, але прокинулася від того, що ліжко проскрипіло. Там, на обрії, де починалася посадка, вже сіріло.

Вона відкрила очі, але під вагою пролитих сліз повіки важчали. Крізь сон, котрий задимів її свідомість, почулося спочатку якесь шаркання — ні на що не схоже — а за ним дивний стукіт. Десь в голові, на задвірках підсвідомості, тихий голос порівняв стукіт зі стуком копит. Майнула думка, що коза із сараю зайшла до хати. Але Валя знала, що коза на прив'язі, а сам сарай намертво зачинено та підставлено тяжкою бороною.

Як двері до спальні зачинилися, жінка знову провалилася у сон. Прокинулася о пів на шосту ранку від тупого ниючого болю в голові, аж в око віддавало. Повіки розпирало від набряку, але Валя вперше за два місяці прокинулася щасливою.

Уві сні Гриша знову був поряд. Як раніше. Як живий.

Валя підвелася з ліжка та маленькими кроками підійшла до дзеркала, що висіло на стіні. За цей час вона осунулася, посивіла та скинула декілька кіло. Але сьогодні, на диво, вона почувалася щасливою. Хоча самопочуття після цієї ночі значно погіршилося.

А Гриша почав приходити все частіше та частіше. Не кожен день, але раз на тиждень точно.

Знайомі та друзі Валі, десь на третій місяць, почали серйозно за неї хвилюватися. Якщо спочатку вона втрачала вагу в межах норми — люди скидали на стрес та переживання — то потім вага сходила з неї, як вода. ЇЇ шкіра посіріла, зморшки стали глибшими, очі запали. Щоночі вона відчувала, що задихається, ніби щось душить її. Але Валя ходила щасливою: городина та садовина сходили — дай Боже, садок цвів, тільки-от кролі мерли, як від зарази якої, а коза перестала давати достатньо молока. Жінка викликала ветеринара для кози та почала долядати за нею згідно з порадами лікаря. А кролі... Ну, то куниця, певно. Треба буде у місцевих мисливців випитати, що робити. Бо через тиждень не тільки кролі пропали на ранок. Два півні валялися посеред загороди, викручені та понівечені, наче хто хотів кожну кістку птахам повикручувати.

А Гриша почав приходити частіше.

Валя його щоночі чекала — навіть молитися забувала — відразу лягала у ліжко і починала примовляти, аби він швидше прийшов. І він приходив. І з кожним таким відвідуванням Валя все більше гасла, мов свічка.

Уві сні вона кинулася та повернулася на інший бік. У хаті стояла пекельна спека. Гриша лежав до неї спиною, з головою вкритий ковдрою. Вона простягнула руку та відкинула з нього ковдру. Це його стара звичка, але після такого вкутування на ранок він ставав страшно дратівливий через задуху, у якій спав всю ніч. Машинально Валя відкинула з нього ковдру, провела поглядом по його спині та закрила очі.

Із жахом відкрила їх знову.

ввижається

таке не ввижається

Спина Гриші була вкрита ніби густою шерстю. Склалося враження, що її не вистачило на все тіло, бо голова, плечи та руки були такими, якими Валя їх знала. Але не це налякало її.

Коліна. Вивернуті так, ніби хто вкрутив йому їх не в ту сторону.

Валя піднялася на лікоть, вільною рукою тернула очі.

не ввижається

З нею у ліжку весь цей час спав не Гриша. Щось з його головою, з його руками, але очі...

які дивилися на неї прямо

як ніколи не дивився не неї її Гриша

були чорними, як смола.

З німим криком — як заціпило — жінка звалися з ліжка та поповзла геть. Серце в грудях калатало так, що аж подих зводило. Валя відповзла до столу та спершись на нього рукою, підвелася.

Гриша стояв біля ліжка та прямо на неї дивився. Обличчя, яке вона колись так кохала, стало ніби восковою маскою, понівеченою вогнем. Вивернуті назад коліна, довгі руки, які звисали ледь не до колін, та...

Господи...

точно не були людськими. Те "щось" натужно дихало, кімнатою ширилося його мерзенне дихання, яке пахло

могилою

Валя хотіла закричати, але вдавилася повітрям, ніби хто схопив її за горло. Єдина думка, що майнула — це молитися.

— Отче наш, що єси небесах... — зі схлипом почала жінка і замружила очі.

Кімнатою пронеслося і мов холодом обдало грудне гарчання. Так гарчала би собака, в якої кістку забирають. Валя замружилася ще дужче:

— Нехай святиться ім'я Твоє... — схлипи перейшли в плач, — нехай прийде Царство Твоє...

Натужне, ритмічне, ні на що несхоже рикання роздалося у її голові. Ноги від страху підкосилися і жінка впала навколішки.

— Нехай буде воля Твоя... — прошепотіла вона, досі замружуючи очі.

Сміється.

воно сміється з неї

Роздався стукіт, який Валя вже чула. Як стукіт кози. Повільно, але впевнено, він ставав ближчим, а нудотливий запах могили — Валя знала його добре, так пахла труна Гриши, поки вона сиділа біля неї всю ніч — здавлося, назажди в'їсться їй в легені. Залишиться з нею до кінця її днів. Жінка в голос заридала.

— як на небі, так і на землі, — вона схилилася головою до підлоги та схлипнула. — Гриша... — прошепотіла вона. — Гриша...

Різко та несподівано для самої себе, вона рвучко вирівнялася на колінах та почала хреститися, промовляючи молитву наново. Молитовно склавши руки та розхитуючись вперед-назад, Валя голосно читала "Отче наш" із заплющеними очима та майже невпино хрестилася.

Почало сіріти. За вікном все прокидалося. А Валя відчула, як мерезенне холодне дихання торкнулося її обличчя. Вона заскигла.

— Во ім'я Отця, і Сина, і... — жіночий шепіт обірвався.

Гарчання пролунало дужче і ріжче. А потім... Нелюдський крик, швидкий стукіт — Господи! — та раптовий порив вітру, що протягом пронісся будинком, розчинивши всі двері та вікна у кімнатах. Валя скрикнула, впала набока та затулила руками голову.

У сусіда в дворі пролунав крик півня. Перший крик півня, серед спокійного безвітряного ранку. Через мить, жінка підвелася та підійшла до вікна. Полем стелився вранішній туман, роса поблискувала під тьм'яними променями сонця, а десь за посадкою лунав протяжний гул першої електрички. Жінка відчула, як сильно тремтять ноги. Аби не впасти, Валя тяжко обіперлася руками на підвіконня та зрозуміла, що то не тільки коліна тремтять, її всю, від голови до п'ят, колотить та б'є у холодному поту.

Весь цей час, то був не сон, то був не Гриша. Від горя, від розпуки, від самотності вона почала втрачати здоровий глузд, молячи та просячи прийти до неї того, хто аж ніяк не міг прийти. Ніхто не може повернутися з того світу.

ну ти ж сама кликала. от він і прийшов

Нінінініні... Валя б ніколи — ніколи — не кликала би покійника, якби знала, що таке... може бути.

ні, такого не може бути, то все мені привиділося

Але внутрішній голос підказував, що не привиділося. Хапаючись на горло, ніби щось душило її, жінка прочовгала кімнатою до шафи. Прочинила дверцята та поглянула на себе у дзеркало, що висіло на внутрішній стороні шафи. І не впізнала себ: обличчя сіре, як і волосся на голові, кола під очима стали темнішими, а на шиї виднілися синці. Ось чому щоночі їй здавалося, що її щось душить.

воно душило

Валя відчувала себе спустошенною. Істерика пройшла, натомість стало ніяк, не нестрашно, не холодно — просто ніяк. Жінка надягнула сукню та накинула на плечі першу-ліпшу кофтину. Вона завжди змерзала зранку, поки сонце не підійметься високо над обрієм. Зачинила шафу, підійшла до столу, взяла свій гаманець та вхопила хустку, яка висіла на стільці.

Валя вийшла на двір, відчинила сарай та випустила курей, розсипавши у загороді корм. Нагодувала кролів, яких із десятка залишилося троє. Валя боялася, що куниця подушить їх, але цієї ночі Бог милував. Жінка налила козі води воді, взяла ціпок та повела її за городом. Припнула у березі та повернулася до двору. Зачинила хату, підставила під двері старого віника та перевіривши у кишені, чи не забула вона гаман, роззирнулася біля хати. Все на місцях, нічого не зникло. Сонце підіймалося вище й вище, але поки не гріло. Вона вийшла під двір, зачинила калітку та пішла до дороги, аби зловити попутку та до доїхати до сусіднього містечка.

Через півгодини Валя стояла біля вокзалу. У приміщенні приміського вокзалу було чимало людей, у залі очікування чулися приглушенні голоси і дитячий плач, хтось чекав на свою електричку, хтось приїхав після нічної зміни, а хто, з тачанками та клунками, поспішав на базар. Валя заглянула до зали очікування, ніби мала когось там зустріти, але ніхто знайомив її не гукнув. Вона кинула розгублений погляд на стіну, де висіла копія картини козаків Репіна, і пройшовши через вокзал, вийшла на іншу сторону, до колій.

Люди збиралася на платформі, то всідаючись на лавки під ліхтарями, то гуртуючись біля місць, де мають відчинитися двері електрички. Валя перейшла через колії та пішла у сторону місцевого кладовища, біля якого стояла церква, яка встигла побути клубом, штабом, а через пару десятків років знову почала приймати віруючих. Жінці залишалося сподіватися, що зараз священик був на місці. Бо до кого звернутися ще, Валя не знала.

На церковному подвір'ї не було ні душі, тільки голуби на стовпах та лініях електропередач шелестіли крилами та ухкали. Валя глянула на двері церкви та не побачила замка. Значить, вже хтось є. Вона тричі перехрестилася перед входом до приміщення та прочинила двері.

Всередині було по-церковному темно та задушливо. Запах ладану ввігнав жінку в стан спокою та якоїсь сонливості. Перед іконостасом священик щіткою змітав із підсвічників до жестянки воск, що крапав зі свічок. Почувши, як під Валею тихо рипнула підлога, чоловік обернувся. Щедро пооране глибокими зморшками обличчя, світлі-світлі — аж прозорі — очі та усмішка, ніби розуміюча, ніби знаюча, чому вона тут. Валя напнула на голову хустку та підійшла до священика. Перехрестилася та поцілувала хрест, який протягнув їй чоловік та поглянула на нього очима, повними сліз.

— Батюшка... — Валя стулила обличчя тремтячими руками, та схлипнула.

— Тихо, тихо... — чоловік легенько торкнувся плеча Валі. — Присядьте, — сказав він і вказав на лавку під стіною.

Жінка кивнула та рвучко провела руками по обличчю, аби змахнути сльози. Присіла на лавку та рукавом втерла носа. Священик сів, підтягнув рясу, на яку трохи наступив заноченим ботинком, та поклав руки на коліна. Мовчки та терпляче очікував, коли Валя заспокоїться та поясниться.

А потім як прорвало. Валя говорила, говорила, говорила... Від початку до кінця: як жила, чим, як вони жили з Гришею, як він почав скаржитися на серце та як вона боялася, що він не перенесе чергову хвилю літньої спеки. Як сиділа біля нього ночами, як молилася та просила Бога, аби він не забирав в неї чоловіка, без якого вона не уявляла себе. Як накликала його, сама того не усвідомлюючи. Батюшка сидів тихо, час від часу переводячи погляд із заплаканого жіночого обличчя на іконостас, образи на стінах або на потерту ряднину під ногами.

Коли Валя замовкла, священик не поспішав говорити. А потім тяжко зітхнув та промовив:

— Я всім соїм прихожанам кажу: коли просите, молите про щось, звертайтеся тільки до Господа Бога та Спасителя нашого. Просіть з вірою та й буде вам, — Валя перехрестилася та вчергове поцілувала протягнутий їй хрест. — Бо коли ми просимо чогось, для себе, для ближнього нашого, то не тільки Янголи Небесні та Святі Покровителі наші чують нас, але й нечестивий та біси його. Ви, — він прямо подивився в очі жінці, — звали мертвого чоловіка. Його душа відійшла з цього світу, він більше не належить до нього. Ви відспівували його?

— Так, — швидко закивала Валя, — так. Ми і хрещені були, батьки хрестили нас, змогли в ті часи. Батюшка з Яготина в нас був, він все провів.

— Добре, — кивнув батюшка та змовк на мить. — Але приходить не він. Нечистий ходить тепер до вас, як додому. Ви запросили і впустили його. І так просто він не піде. Поки не забере те, за чим прийшов.

Жінка схлипнула. Слова священника тяжкою ковдрою впали їй на плечі. Якщо впустила, якщо сама позвала, то він тепер...

забере її

— Скажіть, батюшка, — Валя молитовно склала руки та трусонула плечима, ніби скидаючи тягар, — як мені це виправити, як мені...?

— А що у вас у дворі? — раптом запитав він.

— У дворі?

— Так, худоба є? Птиця? Може, корова або кози? — він прямо дивився на неї, не відводячи погляд.

— Є... — такий самий прямий погляд в очі батюшки. — Воно...

Священик мовчав, не перебивав.

— Подушило... — Валі забракло подиху, — кролів. Сім штук. Коза стала мало давати молока, а... — запнулася, — півнів повикручувало. Два півні в мене було. Я думала, куниця, але півні були розпанахані так, наче їм вивернути хотіли.

Чоловік вирівнявся та зітхнув. Прошепотів молитву, перехрестився три рази та звів очі до стелі, ніби дослухаючись до думок у своїй голові. Батюшка встав та пройшов за іконостас, до ризниці. Валя не знала, що їй робити, тому просто чекала, коли священик повернеться. З ризниці чувся шурхіт та поодиноке брязкання. Чоловік щось шукав, але Валя не гукала його. Запах ладану та воску здавався ще більш насиченим, аніж коли вона тільки зайшла до церкви. Сонце вже високо встало, ставало знову по-літньому спекотно, тому хустка Валю душила. Вона послабила вузол хустини та втерла піт на шиї, коли священик якраз зачинив двері до ризниці. Він швидкою ходою підійшов до Валі та зупинився. Жінка підвелася.

— Три ночі читати треба, — він простягнув їй тоненьку книжечку, — три ночі, — застрежливо підняв вказівний палець до стелі. — Від заходу сонця і до крику першого півня. Це важливо, — він знову наголосив. — Акафіст до Архистратига Божого Михаїла то найсильніша молитва, аби прогнати нечистого. Щоб ви не чули, щоб не бачили, чого б він вам не казав, чим би тільки не улещував — не вірте. Як ослухаєтеся — забере вас. Ви почули?

— Так, — Валя почула. До кінця своїх днів ці слова будуть віддаватися їй холодом та страхом.

— Навколо ліжка, — він простягнув маленький шматок чогось білого, — обмалюйте коло. Тільки дивіться, аби воно закнуте було, щоб він не добрався до вас. Воно буде клясти вас, плакати, кричати, але в колі вам не буде нічого. Через освячену крейду він не пройде. Свята вода у вас є?

— Так, — сівшим голосом сказала Валя.

— Вмиєтеся нею на ранок. Тільки не забудьте, — чоловік знову здійняв вказівний палець, наголосивши на цьому. — Через три дні, як відчитаєте... — він із сумнівом подивився на жінку, зітхнув та опустив погляд, — прийдете на сповідь.

І зробив крок назад, не підводячи погляду.

Валя закивала головою та ніби прокинулася. Вона зробить все, що сказав батюшка. Все.

Валя не пам'ятала, як дісталася додому, не пам'ятала, як поралася, замітала двір. До вечора вона впахалася так, що не відчувала ні рук, ні ніг. Коли сонце почало сідати за обрій, Валя встала з лавки під верандою, де вже третю годину вз'яла часник та цибулю косами, та розирнулася. Ніби чекала, що хтось заспокоїть її, скаже, що все вийде, вона впорається. Але двір був пустий. Під клумбою спав сусідський кіт та, наче помітивши її погляд, прикрив очі, ліниво нявкнув та знову згорнувся клубочком і поринув у сон.

Вперша така рідна оселя здавалася такою чужою. Валя не заходила до хати весь день і, мабуть, зголосилася б спати на вулиці, поки весь цей жах не забудеться. Ліжко так і залишилося незастеленим, ковдра лежала жожмом на підлозі, а скартертина зі столу звисла з одного краю. Жінка кинула погляд на телефон. Пройшла через кімнату. Виправила скатертину на столі та присіла на стілець. Довго дивилася на телефон, але підтягнула його до себе лівою рукою, зняла з важілю слухавку та почала набирати номер, чекаючи, поки раз за разом катушка відкотиться, щоб набрати наступну цифру.

Після гудків почувся чоловічий голос:

— Алло!

— Коля? - запитала Валя. - Коля, привіт! Це Валя, Лідина сестра.

— А, Валя! — вигукнув чоловік. — Зараз Ліду покличу.

Валя чула, як чоловік поклав слухавку на стіл та вигукнув раз-другий з дверей хати жіноче ім'я. У слухавці почувся тупіт та грубий чоловічий голос. Через шум на лінії, Коля точно кричав, аби на тому кінці Валя добре його почула.

— Зара прийде! — відповів чоловік. — Тільки попоралися, я встиг раніше в хату зайти.

— Та нічого, Коля, ти вибач, що пізно дзвоню. Просто треба з сестрою поговорити.

— Та всьо нормально, як треба то треба, що ж... — чоловік явно не знав, про що ще говорити. Він ніколи не був балакучим, тому розмови, особливо з багаточисельними родичами його дружини — у Валі було 9 сестер — давалися йому нелегко: всіх сестер поіменно не запам'ятати, а що вже казати за їхніх чоловіків та дітей.

— Осьо, на, — Коля передав слухавку Ліді.

— Алло! — пролунав знайомий голос.

— Ліда, привіт! Це Валя.

— Ой, Валюша, — лагідним голосом озвалася сестра. — Ти як?

— Я... — Валя запнулася. — Я нормально. Я швидко.

— Та хоч би й не швидко, кажи, чим треба допомогти.

Всі дівчата вже давно виросли та пороз'їжджалися хто-куди. Тепер вони були розкидані по різних містах, райцентрах та селах, але намагалися підтримувати зв'язок одна з одною, аби не загубитися у великому світі. Щоправда, їздили в гості всі по черзі, щоб було де розміститися всім дорослим та дітям.

— Лід, приїдь до мене, будь ласка, хоч на пару днів, — Валя схлипнула від сліз.

— Валя, щось ще сталося? — обережно запитала сестра, аби не зачепити найболючіше.

— Приїдь, будь ласка, — повторила Валя.

— Валь, я приїду, звичайно, — чутно було, як рвучко Ліда підтягнула до себе стілець, який пройорзав підлогою та видав ріжучий звук. — Тільки скажи мені, що сталося?

— Я потім все розкажу. Отак все не розказати одним махом.

Валя підхопила край скатертини та витерла ним вологе від сліз обличчя.

— Приїдь до мене, як зможеш.

— Я прийду до кінця наступного тижня, добре? Якраз внучків заберуть, школа починається, от... Я на електричку скочу і буду в тебе, — протараторила Ліда. Вона змалечку мала таку звичку, коли нервувала або боялася. — Тільки прошу тебе, Валюша, не плач, — як в дитинстві почала заспокоювати сестра.

— Я не плачу, — так само по-дитячому відповіла Валя, а сама змахнула сльози рукою, які лилися з очей градом. — Просто приїджай.

Розмова не затягнулася надовго: почувся дитячий гомін та крик, тому Валя швидко попрощалася, наостанок отримавши від сестри запевнення, що вона "прискочить електричкою".

Валя поклала слухавку. У кімнаті з кожною хвилиною темніло, на дворі здіймався вечірній вітер. Блимнув останній помаранчево-рожевий промінь сонця у дзеркалі, сонячний зайчик блимнув на стелі й розчинився серед вечірньої тиші.

Починалася ніч.