Древній храм лежав у глибині джунглів, у серці незвіданих лісів, прихований від світу величними деревами, що тягли свої віти в небо. Навіть для місцевих племен це місце було табу — "Голос Темряви", так вони його називали. Вони вірили, що тут живуть духи, які ніколи не знали спокою. І, мабуть, вони мали рацію. Глибоко в надрах храму, серед розвалених статуй богів і напівзруйнованих стін, на стародавньому постаменті лежала маска. Чорний обсидіан блищав у напівтемряві, а її різьблений вираз — гримаса, що поєднувала божественне і демонічне — зачаровував і лякав одночасно. Маска чекала на того, хто стане її новим носієм, багато століть, і тепер час настав. Все почалося з Каела — простого селянина, що втопив своє життя у битвах та руїнах. Його село було знищено армією жорстокого завойовника Малкана. У нього не залишилось нічого, окрім вогню помсти, що палав у його серці. Втікаючи від солдатів Малкана, він випадково потрапив до цього храму. Втомлений і поранений, він прийняв це місце за останнє укриття, не знаючи, що це буде його долею. Тиша храму була неймовірно тяжкою. Кожен його крок відлунював у порожнечі, як своєрідний докір його слабкості. У середині величної зали він побачив маску, що лежала на постаменті. Щось у ній приваблювало його, хоча й лякало. Можливо, це була сила, яку він так палко шукав. Коли Каел доторкнувся до маски, відразу відчув, як темрява проникає в його свідомість. І з цією темрявою прийшла сила, і жахлива проклята влада. Прокинувшись, Каел зрозумів, що більше не той, ким був. Його рани загоїлись, і м'язи наповнились безмежною силою. Він відчував, як його рухи стають легшими за перо, та швидшими чим випущена стріла. Але разом із цим прийшла нова реальність — він чув голоси. Їх шепіт, сміх, болючі спогади минулого — усе це звучало в його голові, немов маска вже почала оживати в ньому. Випробувавши свою нову силу, він зіткнувся з невеликою групою солдатів Малкана. Він вирвав їх з цієї реальності за лічені хвилини, їхні тіла немов розпадалися, залишаючи по собі кров та пісок під його ударами вони від неконтрольованої сили Каела після піску перетворювалися на скло та троща розліталися. Сам відчув насолоду та ерекцію від цієї руйнації. Маска сміялася разом з ним, поки він кінчав в штани. З кожним вбивством чорна поверхня маски ставала ще темнішою. Магія з океанів Олдро, поглинала його душу. Щось мертве та темне тягнулося через світи Бастіонів до нього. Тіло залишалося молодим, але він більше не був людиною. Його обличчя, сховане під маскою, почало змінюватися. Очі ставали порожніми, а посмішка маски перетворювалася на його власну. Каел став легендою цього світу, Месником, що не мав жодного жалю до ворогів. Люди почали молитися за його перемоги, але з кожною битвою на його шляху з'являлись нові жертви, невинні душі, що гинули від хвороб і катастроф, які він ніс за собою. Маска не наситилась, а Боги знову прокинулись. Кожен день був боротьбою між його залишками людяності та прокляттям, що поглинало його. Він був безсмертним, але з кожним роком все далі віддалявся від того, ким він був. Остання битва з Малканом стала для Каела вирішальною. Проте, хоча він знищив армію ворога, на душі залишався тільки біль. Коли він вбив Малкана, маска сміялась, але Каел більше не відчував радості. Розуміючи, що єдиний спосіб зупинити це — це накласти на себе руки, він зняв маску, відчувши, як вона намагається приклеїтися до його шкіри. Прокляття не можна було позбутися так легко, але Каел кинув маску в жерло вулкана, відчуваючи, як вона втягує його в темряву разом із собою. Коли вулкан вибухнув, і маска згинула серед потоків лави, здавалось, що прокляття було знищене. Але маска лише змінилася. Її чорна поверхня стала ще темнішою, а посмішка вирізана на її обличчі — ще лукавіша. Енергія що була викинута вибухом зреагувала з маскою відкрив портал в інший світ, що зміг в собі помістити частину материка. Маска знову зникла, почавши новий цикл прокляття, вже не відчуваючи себе зупиненою. Каел, хоча й поклав своє життя, не зміг врятуватися від своїх власних дій. Тепер він став одним із голосів, що шепотіли новим носіям маски, які були готові вступити в цей темний цикл... https://surgebook.com/red_waterGKpT_78/book/bezsmertya-imrisa/pproklyattya-pershogo-nosiya-iya

Знаєш, брате, часом я заплющую очі, а ті картини все одно постають переді мною, наче різанина ще триває. От ти сидиш тут, за цим столом, горілка ллється, бетонна стіна за спиною... А я перед собою бачу не тебе, а поле, вкрите вогнем і кров’ю. Як це було? Слухай. Коли ми пішли в той останній рейд, земля під ногами здавалась холодною, а повітря — важким, мов свинець. Ніч нас ховала, але й тиснула, розумієш? Кожен наш крок відлунював десь у грудях. Наче серце билося не в тілі, а під ногами. Я пам’ятаю, як перед самим початком бою ми стояли мовчки. Хтось ховав очі, хтось прощально вдивлявся в зоряне небо. А потім — вибух. Земля підскочила, і ми зірвалися з місця. Звуки... їх не передати. Крики, стрілянина, вибухи. Але найстрашніше, брате, — це тиша. Та, що настає після пострілу. Коли падає тіло, і ти ще на мить бачиш у очах людини її останню думку. Тоді ми прорвалися до стін Кремля. Ті орки, що стояли на воротах, навіть не встигли зрозуміти, що сталося. Їхні тупі пики закам’яніли, а наші шаблі вже робили свою справу. Зелена кров лилася струмками, а ми йшли вперед. Без права на страх, без права на помилку. А знаєш, що мене досі будить ночами? Не орки, ні. Генерали. Ті демони, що стояли над усім тим хаосом, як темні тіні. Їхні очі... Я не можу їх забути. Там не було людяності, тільки глибока прірва. Вони билися, мов звірі, і я, стоячи проти них, відчував, як кожен їхній удар вибиває мене зсередини. Але я знав, що зупинитися — значить зрадити тих, хто стояв за моєю спиною. Я пам’ятаю, як один із них впав. Він ще тримався за нутрощі, що випали з його живота, а з очей текла кров. Але навіть у смерті він дивився на мене так, ніби переміг. Я тоді подумав: чи не перетворююся я на такого ж монстра, якщо мої руки вже не відчувають ваги шаблі, облитої їхньою кров’ю? А потім був останній удар. Я стояв весь у ранах, і кров моїх ворогів текла з мого обличчя. Курок цигарки тремтів у пальцях, а я вдихав цей яд, намагаючись утриматися на ногах. Тоді я прошепотів: «Слава Україні». І, брате, тоді я відчув, як тягар століть знімається з моїх плечей. Як предки з Київської Русі піднімаються за моєю спиною і підтримують мене, мов стіни фортеці. Але знаєш, що найстрашніше? Я не відчував радості. Лише порожнечу. Бо ті, кого ми втратили, вже ніколи не сядуть за цей стіл. І коли ти питаєш мене, як це було, я не знаю, що сказати. Бо слова не передадуть цього. Ти просто сидиш, п’єш, і в кожній краплі бачиш відбиток тих, кого більше немає. Така вона, брате, війна. Не героїзм, не перемоги. Тільки біль і пам’ять. Пиймо за них. #smykdmytro