ГЛАВА 2. Чому вона?
– Де я?.. – прошепотіла вона, розплющивши очі.
Біль пульсував у скронях. У повітрі пахло антисептиком і чимось дорогим.
– Все добре, кохана, – сказав молодий чоловік у ідеально випрасуваному костюмі. – Ти вдома. Зі мною.
Вона поглянула на нього, як на незнайомця. Але щось в його чорних очах... Наче відлуння минулого.
– Хто ти? Мені здається... я знаю тебе.
– Звісно, знаєш. Я твій чоловік. Влад. Ти потрапила в аварію і все забула. Я ледь не втратив тебе...
Влад... Це ім'я відгукнулося в її свідомості. Але не як ім'я чоловіка. Як рана.
– Пам'ять до мене повернеться?
– Твій лікар говорить, що скоро ти почнеш згадувати. Але знай, що деякі спогади краще залишити у минулому. Вони роблять боляче.
Його голос пролунав фальшиво. Здавалося, це був добре завчений текст.
– А якщо я хочу згадати? – насупилася Емі.
Влад усміхнувся.
– Ти уже намагалася. І щоразу зривалася. Ми тільки почали жити спокійно. Давай не будемо це псувати, кохана.
Емілія не пам'ятала ні себе, ні своєї особистості, ні свого минулого. Тільки фрагменти: диктофон, якісь записи, а ще хлопця, якого вона назвала «Платон».
— Я ж була журналістом, так? Мені сняться диктофони і... поліцейська форма.
Почувши ці слова, Влад подивився на Емі з невеликою розгубленістю. Він точно не очікував, що її спогади почнуть прориватися так швидко.
– Це давно у минулому. Тоді ти була іншою. І я був іншим. Але ти любила мене. Навіть коли я був тим, ким ти мене боїшся мене бачити.
Влад ніжно торкнувся руки своєї «дружини», а потім вийшов з кімнати, залишивши її наодинці з порожнечею. Він поспішив до свого кабінету, де на нього вже чекав помічник.
– Бос, вона знову все згадала. Навіть знайшла наш передавач у лампі», – сказав Альберт, дивлячись на екран, де фіксувалася активність підслуховування. – Скільки разів таке вже траплялося?
– Чотири. А, може, п'ять.
– Ми інсценували аварію... – почав помічник. – Вклали в це гроші, зв'язки, час. Застосували технологію нейроретенції – блокування імпульсів пам'яті. Але щоразу... її спогади пробиваються.
– Вона сильніша, ніж ми думали.
– І все ж, бос, ви не відступаєте... – продовжив Альберт. – Хто взагалі ця дівчина... для вас... Просто «інструмент» чи щось більше?
Влад підійшов до сейфа, відкрив його і дістав товсту папку. Всередині були фотографії, різні звіти, документ з поміткою «Журналістське розслідування: допомога поліції схвалена».
– Емілія Вишневська. Незалежний журналіст-розслідувач. Вона працювала під прикриттям разом із капітаном Платоном Юстовським, статус – зниклий. Протягом п'яти місяців вони стежили і документували діяльність моїх людей. Вона підходила надто близько. – Влад міцно стиснув папку. – І тоді я вирішив: або вона нас знищить, або стане нашою.
– До чого такі труднощі, бос? Справа тільки в BRIO?
Влад різко повернувся до свого помічника.
– BRIO – цифрове сховище, що захищене біометрією та пам'яттю. У розробці системи безпеки брав участь батько Емілії. Її сітківка ока та мозкові імпульси були зареєстровані в системі. Вона цим скористалася і сховала у BRIO те, що може знищити усіх нас. Ми не можемо підробити пам'ять. Але можемо спробувати нею скористатися.
— Але ж ти знав Емілію раніше, до всього цього, так?
– Так, ми були разом. Задовго до того, як я став тим, ким є зараз. Я кохав її. Може, й досі кохаю. А, може, просто не в змозі відпустити.
Він усміхнувся – втомлено, але щиро.
– Ви були першим, кого вона побачила... Старе кохання. Нова брехня. – з іронією сказав Альберт. – Ця дівчинка занадто розумна. Або занадто добре вас пам'ятає.
Влад подивився на помічника, немов пропалюючи наскрізь.
– Цього разу... якщо вона знову згадає, ми не зітремо її пам'ять. Ми будемо спостерігати. Нехай вона приведе нас до того, що приховує. Я впевнений, вона щось дізналася в останній момент. Навіть Платон не в курсі.
— А потім? — запитав помічник.
— Потім вирішимо. Можливо, все їй повернемо. Або заберемо остаточно.
Його погляд змінився. І в ньому не було кохання. Тільки план.
— А як же Платон? – уточнив Альберт. — Чи може він становити загрозу для нашої справи?
– Жодним чином. А в майбутньому він ще зіграє відведену йому роль.
…
Платон сидів у погано освітленому приміщенні й тримав у руках стару фотографію Емілії. Він знав, що їй загрожує небезпека, і це не давало йому спокою. Але його почуття до неї... це було чимось більшим, ніж просто бажанням допомогти.
З кожним днем, коли він спостерігав за її життям із тіні, його почуття тільки міцніли. Платон розумів, що Емі вже не просто подруга, з якою він ділив моменти у їх спільному минулому. Вона була єдиною людиною, якій він міг довіряти, незважаючи на те, що життя навчило його не довіряти нікому.
Вчора, коли він знову почув її голос під час телефонного дзвінка, то зрозумів, що більше не може чекати і не діяти. Він має був бути поруч, щоб захистити її, а також знайти відповіді на питання, які мучили їх обох. Його почуття, його рішення – все це стало частиною того, що він більше не міг контролювати
На звороті фотографії був напис: «Для Платона. Якщо я зникну, шукай мене у Вампіра». І дата – за день до того, як Емілія припинила виходити на зв'язок. «Вампір» — це старе прізвисько, яке вона придумала для Влада. Платон стиснув кулаки у гніві.
– Вони забрали тебе, Емі... Я це дозволив... Але я поверну тебе! Чого б це мені не коштувало...
Біль пульсував у скронях. У повітрі пахло антисептиком і чимось дорогим.
– Все добре, кохана, – сказав молодий чоловік у ідеально випрасуваному костюмі. – Ти вдома. Зі мною.
Вона поглянула на нього, як на незнайомця. Але щось в його чорних очах... Наче відлуння минулого.
– Хто ти? Мені здається... я знаю тебе.
– Звісно, знаєш. Я твій чоловік. Влад. Ти потрапила в аварію і все забула. Я ледь не втратив тебе...
Влад... Це ім'я відгукнулося в її свідомості. Але не як ім'я чоловіка. Як рана.
– Пам'ять до мене повернеться?
– Твій лікар говорить, що скоро ти почнеш згадувати. Але знай, що деякі спогади краще залишити у минулому. Вони роблять боляче.
Його голос пролунав фальшиво. Здавалося, це був добре завчений текст.
– А якщо я хочу згадати? – насупилася Емі.
Влад усміхнувся.
– Ти уже намагалася. І щоразу зривалася. Ми тільки почали жити спокійно. Давай не будемо це псувати, кохана.
Емілія не пам'ятала ні себе, ні своєї особистості, ні свого минулого. Тільки фрагменти: диктофон, якісь записи, а ще хлопця, якого вона назвала «Платон».
— Я ж була журналістом, так? Мені сняться диктофони і... поліцейська форма.
Почувши ці слова, Влад подивився на Емі з невеликою розгубленістю. Він точно не очікував, що її спогади почнуть прориватися так швидко.
– Це давно у минулому. Тоді ти була іншою. І я був іншим. Але ти любила мене. Навіть коли я був тим, ким ти мене боїшся мене бачити.
Влад ніжно торкнувся руки своєї «дружини», а потім вийшов з кімнати, залишивши її наодинці з порожнечею. Він поспішив до свого кабінету, де на нього вже чекав помічник.
– Бос, вона знову все згадала. Навіть знайшла наш передавач у лампі», – сказав Альберт, дивлячись на екран, де фіксувалася активність підслуховування. – Скільки разів таке вже траплялося?
– Чотири. А, може, п'ять.
– Ми інсценували аварію... – почав помічник. – Вклали в це гроші, зв'язки, час. Застосували технологію нейроретенції – блокування імпульсів пам'яті. Але щоразу... її спогади пробиваються.
– Вона сильніша, ніж ми думали.
– І все ж, бос, ви не відступаєте... – продовжив Альберт. – Хто взагалі ця дівчина... для вас... Просто «інструмент» чи щось більше?
Влад підійшов до сейфа, відкрив його і дістав товсту папку. Всередині були фотографії, різні звіти, документ з поміткою «Журналістське розслідування: допомога поліції схвалена».
– Емілія Вишневська. Незалежний журналіст-розслідувач. Вона працювала під прикриттям разом із капітаном Платоном Юстовським, статус – зниклий. Протягом п'яти місяців вони стежили і документували діяльність моїх людей. Вона підходила надто близько. – Влад міцно стиснув папку. – І тоді я вирішив: або вона нас знищить, або стане нашою.
– До чого такі труднощі, бос? Справа тільки в BRIO?
Влад різко повернувся до свого помічника.
– BRIO – цифрове сховище, що захищене біометрією та пам'яттю. У розробці системи безпеки брав участь батько Емілії. Її сітківка ока та мозкові імпульси були зареєстровані в системі. Вона цим скористалася і сховала у BRIO те, що може знищити усіх нас. Ми не можемо підробити пам'ять. Але можемо спробувати нею скористатися.
— Але ж ти знав Емілію раніше, до всього цього, так?
– Так, ми були разом. Задовго до того, як я став тим, ким є зараз. Я кохав її. Може, й досі кохаю. А, може, просто не в змозі відпустити.
Він усміхнувся – втомлено, але щиро.
– Ви були першим, кого вона побачила... Старе кохання. Нова брехня. – з іронією сказав Альберт. – Ця дівчинка занадто розумна. Або занадто добре вас пам'ятає.
Влад подивився на помічника, немов пропалюючи наскрізь.
– Цього разу... якщо вона знову згадає, ми не зітремо її пам'ять. Ми будемо спостерігати. Нехай вона приведе нас до того, що приховує. Я впевнений, вона щось дізналася в останній момент. Навіть Платон не в курсі.
— А потім? — запитав помічник.
— Потім вирішимо. Можливо, все їй повернемо. Або заберемо остаточно.
Його погляд змінився. І в ньому не було кохання. Тільки план.
— А як же Платон? – уточнив Альберт. — Чи може він становити загрозу для нашої справи?
– Жодним чином. А в майбутньому він ще зіграє відведену йому роль.
…
Платон сидів у погано освітленому приміщенні й тримав у руках стару фотографію Емілії. Він знав, що їй загрожує небезпека, і це не давало йому спокою. Але його почуття до неї... це було чимось більшим, ніж просто бажанням допомогти.
З кожним днем, коли він спостерігав за її життям із тіні, його почуття тільки міцніли. Платон розумів, що Емі вже не просто подруга, з якою він ділив моменти у їх спільному минулому. Вона була єдиною людиною, якій він міг довіряти, незважаючи на те, що життя навчило його не довіряти нікому.
Вчора, коли він знову почув її голос під час телефонного дзвінка, то зрозумів, що більше не може чекати і не діяти. Він має був бути поруч, щоб захистити її, а також знайти відповіді на питання, які мучили їх обох. Його почуття, його рішення – все це стало частиною того, що він більше не міг контролювати
На звороті фотографії був напис: «Для Платона. Якщо я зникну, шукай мене у Вампіра». І дата – за день до того, як Емілія припинила виходити на зв'язок. «Вампір» — це старе прізвисько, яке вона придумала для Влада. Платон стиснув кулаки у гніві.
– Вони забрали тебе, Емі... Я це дозволив... Але я поверну тебе! Чого б це мені не коштувало...
Коментарі