У нас із мамою було звичайнісіньке життя, як у будь-якого середньостатистичного українця. Ми відпочивали в батьківському домі, працювали на улюбленій роботі, зустрічалися з кращими друзями. Займалися цікавими та корисними справами, розвивалися й самовдосконалювалися. Ми мали проблеми та їх рішення, великі та маленькі цілі, плани на найближче й далеке майбутнє. Але одного разу усьому цьому настав Кінець...
     Війна прийшла до моєї рідної Херсонської області 24 лютого 2022 року, і громадське життя нашої територіальної громади – Велика Олександрівка, Бериславський район (колишній Великоолександрівський) – враз зупинилося. Майже всі організації (крім лікарні, поліції, пожежної частини, військкомату, РАДСу, Будинку Культури, який займався благодійністю), припинили свою діяльність, у тому числі і наша місцева районна газета ТОВ «Жайвір», у якій я працювала. Продуктові магазини та аптеки перейшли на неповний робочий день. Практично всю їжу, товари першої необхідності та медикаменти одразу розібрали, але постачання нового товару ще тривало.
     Місцеві жителі навіть не думали їхати. Всім нам було страшно, але ми сподівалися, що війна швидко закінчиться або ж не дійде до нашого селища. Уважно стежили за Телеграм-каналами, щоб бути в курсі всіх подій, і тривожно рахували дні. Минув деякий час, мешканці колишнього районного центру та прилеглих сіл трохи заспокоїлися, але все одно були насторожі.
     10-го березня 2022 року на землю нашої територіальної громади ступила нога ворога. Російські військові дуже швидко і без будь-якого опору захопили Велику Олександрівку та найближчі села, заселилися у вибрані приміщення (поліція, школа, непрацюючий колгосп «Жовтневий»), організували свої блок-пости. Із перших днів деякі місцеві мешканці потихеньку почали виїжджати. Залишалися лише найсміливіші та стійкіші – зі сталевими нервами, міцною витримкою, великим запасом терпіння та непохитною вірою у краще. Ми з моєю мамою були з їх числа, тим більше, що їхати нам не було куди.
     Першочергово російські військові спробували згорнути благодійну діяльність Будинку Культури. Але його працівники обережно і з побоюванням продовжували надавати допомогу нужденним. 13-го та 14-го березня наші відважні люди зібралися на мирну акцію протесту біля того самого Будинку Культури, щоб сказати загарбникам, що «Велика Олександрівка – це Україна». Російські військові були вкрай незадоволені цією дією вільних громадян демократичної країни. Вони затримували та обшукували протестувальників, перевіряли документи та мобільні телефони, вилучали сім-карти, здійснювали попереджувальні постріли у повітря.
     Приблизно о 19:40 другого дня Будинок Культури обстріляли з автоматів, бо окупанти запідозрили в організації акції його керівництво. Всередині були люди, але вони встигли сховатися у підвальному приміщенні. Протягом наступної години по всій Великій Олександрівці розлетілася інформація про те, що опівночі наше селище бомбитимуть. Місцеві жителі поховалися у підвалах. Ми з мамою піднялися зі своїх теплих зручних ліжок, змінили піжами на зимові куртки і спустилися у брудний льох. Очікування було дуже страшним і вбиваючим. Зв'язок та інтернет не ловили, і ми рахували години до ранку. Ніч закінчилася мирно, але розслаблятися в жодному разі не можна було. 
     Минав час, і селище ставало все більш відчуженим і відірваним від цивілізації. Доводилося з сумом дивитися, як досить розвинутий населений пункт перетворювався на пустельну дорогу. Через нього постійно переправлялися російські військові колони та стріляли у якихось невизначених місцях. Однак на території селища Велика Олександрівка все було відносно тихо. До пори, до часу…
     І сталося те, чого ми боялися, але сподівалися, що цього не станеться. 26-го березня до нас заїхала дуже велика російська військова колона і захопила нові будівлі (автодром, сільрада, МРЕО, Будинок Культури). Відбувся обстріл, було кілька поранених та загиблих. Ринок знаходився в п’ятдесяти метрах від нашого будинку. Було неймовірно страшно… Ворожі ракети падали людям у городи та прилітали у будинки. Тоді усім стало зрозуміло, що так швидко не закінчиться.
     Вже не працювала жодна організація, жоден магазин, жодна аптека. Постачання продуктів, різних товарів і медикаментів зупинилося. Волонтерську допомогу не пропускали на блок-постах. Зелений коридор не давали. Почалися регулярні вибухи та обстріли (гради, урагани, ракети, касетні бомби, автоматні черги) на території Великої Олександрівки та у прилеглих селах. На вулицях вже можна було побачити лише озброєних російських загарбників. Вони грабували та руйнували всі громадські заклади та людські будинки, поселялися там. Стали приходити до місцевих жителів, багатьох із них викрадали та утримували у полоні.
     Люди з жахом бігли, залишаючи все нажите за довгі роки майно, господарство, домашніх улюбленців. Багатьом непросто давалося зважитись на цей крок через те, що: 1) шкода кидати свій будинок, який потім пограбують та/або зруйнують/поселяться там вороги; 2) страшно, що не пропустять на блок-постах, зроблять щось погане чи взагалі вб'ють. Але за обставин, що склалися, обидва ці варіанти вважалися практично рівноцінним. Можна було ризикнути і залишитися чи ризикнути і здобути свободу.
     Ми з мамою зрозуміли, що означає дякувати Господу за те, що мирно заснули ввечері і прокинулися вранці. Кожен новий день був для нас та інших місцевих мешканців смертельним рівнем гри на виживання. Я постійно боялася, що саме сьогодні вороги прийдуть саме до нашої оселі та зроблять із нами погані речі. Під час вибухів та обстрілів ми більше не спускалися у льох. Вирішили, що перебуватимемо в будинку до останнього. У моїй кімнаті було три подвійні стіни та відсутні вікна, ми ховалися там. Було страшно, що наступний знаряд може влетіти у наш будинок. Плакали, молилися, бажали вижити. Я писала прощальні пости та повідомлення близьким людям. Обдзвонювали всіх знайомих, які ще не встигли поїхати, – питала, що й куди прилетіло. Так одного разу уламок ракети зніс нашому сусіду паркан. Але навіть це (як повна ізоляція, відсутність продуктів, товарів, медикаментів, інтернету, частково мобільного зв'язку, частково електрики) не переконало мою маму зібрати речі та поїхати.
     Я витратила багато часу на те, щоб вмовити її. І тоді, коли вже зовсім втратила надію те що, що зможемо вирватися, оскільки ситуація погіршилася, вона дала згоду. Ми дивом знайшли транспорт і виїхали вже через добу, вранці 2-го квітня. У тому ж одязі, в якому раніше ховалися у льоху. Взяли техніку, документи, трохи речей, що помістилися до однієї сумки. На телефонах та ноутбуках видалили всі браузери та месенджери, сім-картки сховали. Я дуже боялася, коли ми проїжджали російські блок-пости. Загарбники перевірили документи та телефон водія, оглянули машину. Ми сказали, що їдемо до сусіднього села. Коли нас пропустили, ми з полегшенням видихнули, але це був лише початок нашого шляху. А добиратися довелося довго та непросто. Двадцять два дні у повній окупації залишили на душах глибокі мітки. Побачивши наших українських військових із синьо-жовтими прапорами на шевронах, ми з мамою не тямили себе від щастя і мало не плакали.
     Кривий Ріг прийняв нас радісно та тепло. Місцеві мешканці на вулиці підказали, що треба звернутися до міської адміністрації, де нам дали адресу Народного Дому, який є прийомним пунктом для біженців. Там нам дали одяг, великий пакет продуктів та направлення до гуртожитку. Ми з мамою заселилися в кімнату і вперше за час війни відчули себе у безпеці.
     Удома лишився мій дідусь, мамин батько, який не захотів кидати родове гніздо нашої родини. Ми дуже хвилюємося за нього, як наші односельці хвилюються за своїх родичів. На даний момент селище повністю відірване від цивілізації. Там часто немає електрики й зв’язку, постійно газу й води, щодня вибухи та обстріли. Страждає не лише смт Велика Олександрівка, а й такі населені пункти, як с. Мала Олександрівка, с. Давидів Брід, смт Калинівка, с. Кар'єрне, смт Біла Криниця, с. Новодмитрівка, с. Старосілля, с. Архангельське, смт Високопілля. Люди прагнуть порятунку, але не мають змоги його попросити.
     У перший місяць на новому місці я почувала себе напрочуд добре. Було незвично, бо раніше не мешкала в гуртожитку. Під час навчання в ХДУ завжди винаймала приватний будинок чи квартиру. Та навіть некомфортні умови не погіршили мій моральний стан. Адже що могло бути гірше від уже пережитого вдома?
     Тільки два-три дні після нашої з мамою втечі я плакала і трусилася від страху, як кошеня. З’явилися питання: «Невже ця війна не зломила мене? Невже я так швидко змогла прийти до тями?» Та, очевидно, це був просто шок. Через декілька тижнів до мене прийшло усвідомлення того, що я втратила… Свій дім, роботу, важливих людей, із якими розлучилася через війну… Що я тепер ніхто, а моє життя вже ніколи не буде таким, як до 24-го лютого. Усе, що я робила до цього часу, – більше не мало жодного сенсу. Я перестала бути елементом мозаїки, втратила своє місце в житті та суспільстві. А найголовніше – я втратила своє кохання.
     Уже п’ятий місяць ми з мамою у Кривому Розі. За це час зі мною відбулася ціла низка болісних подій, і мене з головою накрила потужна хвиля депресії. «Чому я залишилася живою? Чому я, а не хтось більш важливий? Що тепер робити? Як і навіщо жити далі?» – тільки і запитувала я себе, але відповіді не було. Іноді я відчуваю, що це чуже місто не хоче приймати мене. Я точно знаю, що мені тут не місце, бо моє місце назавжди у Великій Олександрівці.
     Мама знайшла собі роботу, влаштувалася по спеціальності в одну із місцевих бібліотек. Говорить, що мені не слід сумувати і жити минулим. Але я знаю, як старанно вона приховує свій біль і як сильно хоче повернутися додому. У той дім, який, можливо, уже зруйнований. Та поки нам це достеменно невідомо, ми маємо надію на краще. 
     Друкуючи цей текст, я гірко плачу… Плачу від жорстокості, несправедливості, кривавої й безжальної війни, повного відчаю, безвихіддя. Мені знову сняться сни, які зникли після 24-го лютого. Я більше не запам’ятовую їх, але знаю, що найчастіше бачу свій дім. І хочеться прокинутися там – у своєму будинку, у своїй кімнаті, у своєму ліжку – щоб за вікном був серпень 2022-го року і не було ніякої війни.     
     Раніше мене безмежно захоплювали військові фільми, битви, героїзм, боротьба за права та свободу, бажання зустріти промені ранкового сонця. Та я ніколи не могла подумати, що сама колись житиму в «історичних подіях». Плине час, але незрадлива душа залишається серед рідних стін. Нам з мамою подобається у Кривому Розі, але ми дуже хочемо повернутися Додому!


Відеоролик: https://youtu.be/DwLWPevCn5U