Минуло декілька тижнів і вчителі почали мені нагадувати про олімпіади. Першою це зробила вчителька з географії. Вона дала мені книжку і попросила вивчити. Я взяла і в той же день почала готуватися.

Все було чудово, я спокійно готувалася до географії, аж поки до мене не підійшла історичка. Вона сказала, що має до мене серйозну розмову. Я зрозуміла, що вона хоче поговорити про олімпіаду і навіть цьому зраділа. Але цю розмову я собі уявляла зовсім не так...

Минуло ще декілька днів і ось вчителька з історії забрала мене на ту саму серйозну розмову. Саме тоді в нас був урок історії. Вона дала письмове завдання, а мене забрала. Ми вийшли за двері класу і вона заговорила:
— Ти ж знаєш про що я хочу поговорити?
— Боюся, що здогадуюся – сказала я.
— Я хочу, щоб ти поїхала на олімпіаду з історії. Зараз я тобі дам книги, які ти маєш прочитати і вивчити. Потім я тебе попитаю і ти підівчиш те, що знаєш погано.
— Я так розумію вибору у мене немає взагалі?
— Ну ти мусиш.
Ми пішли до іншого класу, де зберігалися її книжки. Коли ми зайшли я запитала:
— А якщо я не хочу їхати?
— Ти мусиш.
— А ви не подумали, що в мене крім історії ще є інші плани?
— Ну і які? – спитала вона ставлячи на парту 5 книжок.
— Ну наприклад, я ще буду брати участь у олімпіаді з географії. Я вже почала готуватися і відступати не збираюся. І ще планую йти на хімію, фізику і українську мову. І ще треба буде вчитися з інших предметів, домашнє робити...
— Дивися. Ти казала про географію. Ну як ти думаєш хто з нас зліший і підступніший? – вона дала час мені подумати – правильно я. А хто в теба має більше уроків і предметів? – і вона знову зробила цю паузу – теж правильно я. Я в тебе маю і історію України  і всесвітню історію. Ну і хто тобі більше оцінки зіпсує? – і знову ця незручна пауза – Ну звісно, що я, бо я в тебе маю два предмети.
Вона мені дали ці книжки і продовжила:
— Тепер добре подумай!
Вона мене відправила до класу, а сама залишилася говорити із учнем, який не був на уроці.

Коли я зайшла у свій клас, я не знала що мені робити. В мене був ступор. Всі однокласники почали розпитувати що ж там було. Я їм сказала, що все розповім після уроку (це був останній урок). Після цих слів мене почало трусити і я почала плакати. Сльози самі текли рікою із моїх очей. Я не могла їх зупинити. В мене почалася паніка.

Однокласники сиділи і не знали чим мені допомогти. Моя найкраща подруга, яка називається теж Настя, почала мене заспокоювати. У класі піднявся гул. І тут вдалині коридору почувся стукіт взуття вчительки. Всі притихли, а я почала витирати сльози, щоб не здаватися слабачкою. Але сльози не хотіли, щоб я їх витирала, вони і далі текли по моїх щоках і падали на парту.

Вона зайшла і продовжила пояснювати матеріал. Через деякий час їй надоїло дивитися на мої схлипування і вона в мене запитала добрим голосочком:
— Настю, що сталося? Чому ти плачеш?
— Уявляю як будуть проходити мої наступні дні, як я забуду як виглядають дерева, сонце, квіти...
Хтось із однокласників, здається Соломія сказала:
— Та ви нашо їй стільки книжок дали? Вона ж тепер навіть з дому не зможе вийти. Ще й ця географія. Ви вчителі взагалі трохи обнагліли так Настю загружати. – я була тоді дуже вдячна їй за ці слова і за цю підтримку.
— Ну якщо ти так переживаєш за книги, то давай я їх заберу? – звернулася вчителька до мене.

Я похапцем почала витягувати ці книги і їй віддала. Далі урок продовжився, але я була зовсім не там. Мої думки були про найближче майбутнє. Що ж буде далі?

Після уроку всі на мене налетіли і почали розпитувати. Я розказала і нова хвиля сліз нахлинула на мене. Саме в цей момент я відчувала таку шалену підтримку від них, яку не відчувала ніколи і напевно більше і не відчую. Тому якщо хтось, хто підтримував мене у цей важкий для мене час і читає зараз цю книгу знай – я дуже тобі вдячна. Я цього ніколи не забуду.

Моя реакція може здаватися дурною, типу чого я так переживаю за оцінки. Але за всі роки у школі в мене вже виробився так званий ''синдром відмінниці". Кожна оцінка менше десяти, ставала для мене великим стресом. Сьогодні після такої погрози цей синдром просто проявився у більшій силі.

Далі я зі своїми думками і переживаннями пішла додому. Я зробила собі чай, закуталася у ковдру і сиділа, думала і плакала. Так я просиділа декілька годин. Я могла б і далі так сидіти, але я почула шум від дверей. Це прийшла мама. Вона зайшла до моєї кімнати, щоб подивитися що я роблю і дуже здивувалася і перелякалася побачивши таку картину: я сиджу на дивані закутана у ковдру, ковдра залита слізьми, моє обличчя покрилося плямами, я плачу. Вона відразу сіла біля мене і почала розпитувати що і до чого. Ну і я їй розповіла. Мама була м'яко кажучи шокована.

Потім мама пішла і я знову залишилася одна. Минув деякий час і до мене заходить вже мама та тато і мама серйозним голосом питає:
— Ми тут подумали і хотіли спитати чи ти не хочеш перейти до паралельного класу?
— Я не знаю, мені треба подумати.

Вся справа у тому, що паралельний клас вчили зовсім інші вчителі. Тому так мені було б краще.  Але я сумнівалася.

Цей вибір мені давався дуже важко. З одного боку у мене будуть інші вчителі, іше оточення, нові знайомства, а з іншого я залишаю своїх старих друзів з якими я спілкувалася ще із дитячого садочку і буду мати погані оцінки і не справедливе ставлення від історички. Я зважувала всі плюси і мінуси і врешті решт вирішила, що перейти у інший клас буде найкращим варіантом.

Наступного дня я не пішла у школу. Я мала оговтатись від попереднього насиченого і нелегкого дня. Моя мама пішла у школу, пояснила директорці всю суть справи і мене перевели.

Всю ніч я не спала і думала, що ж буде завтра?