Тиха міська вулиця. Легенький вітерець бігає поміж домами, грає зі шляпками перехожих. Інколи його сміх лунає в старих трубах, лякаючи сусідських котів. А ще він полюбляє листя. Жовте, червоне, зелене. Вітер розкидає його по доріжці, наче художник, що малює картину, а потім перевертає все догори ногами - і вже біжить до іншої купи, щоб створити новий шедевр. А листя все падає і падає. Наче хоче стати частинкою мистецтва вітерця. Воно відіграє яскравими фарбами у ніжних проміннях сонця, ловлячи останнє тепло.

   Ось і вечір. Десь здалеку чутно вуличних музик, а повернувши трохи вправо, до парку, можна зустріти веселу молодь, бабусь на велосипедах, чи дітей, що досі грають у футбол. Але ні, він прямує далі. Цей парубок живе тут щонайменше два роки, а його кучеряве темне волосся виглядає так, ніби він стільки ж його не стриг.

 Ви хочете знати, де «тут»? У будинку під номером 12 на тій вулиці, де знаходиться моє кафе. А, заждіть, я досі не представилася? Ох, насправді, це не так легко. Краще сказати, що тут я тримаю кафе з різними речами, які люди вважають непотрібними і виносять на вулицю, а я прикрашаю ними це приміщення. Тут стоять столи, невеликі стільці до них. Червоний посуд в білу крапочку, дитячі іграшки, магнітофон. А в тому кутку величезне дзеркало, біля якого назбиралась колекція свічок. Вази, статуетки, шахи. Є навіть стенд із книгами та касетами. Але найбільш за все людей приваблює спінер, який постійно крутиться на вигнутій підставці. Що такого в цій маленькій штучці? Він наче живе своїм життям. Хоча, ніщо не триває вічно, тому інколи мені доводиться підштовхувати цей спінер, щоб він рухався знову.

  Кафе я відчиняю досить рідко. Мені більше подобається дивитись на людей через вікно. Вивчати їх, намагатися зрозуміти, що за тягар вони носять у своїй душі. Усіх їх щось турбує. Адже це люди. Вони всі такі. Особливо коли йдуть наодинці та пірнають у свої думки. А я це добре бачу. Я знаю, що втручатись у чуже життя погана ідея, але мені кортить усім допомогти. І коли це відчуття вже не дає мені спокою, тоді я і відчиняю двері. Бо я знаю, ті, кому потрібно, точно зайдуть.

   -Вибачте, а це ВИ тут працюєте? Я просто вперше когось бачу в цьому кафе за декілька років, - сказав мені кучерявий парубок місяць тому, коли я писала на дошці меню. Це був теплий ранок, листя ще тільки починало втрачати свою зелену молодість, сусідський папуга кричав щойно вивчені слова, а різнокольорові сонечка зайняли всю стінку одинадцятого дому.

   -Так, я. Ми бачились вже декілька разів, але, ти, мабуть, забув, - відповіла я, підвівши на нього очі.

   -Мабуть…

  Він був збентежений, мав трохи сумний погляд. Наче чогось йому не вистачало. Тільки чого? Друзів? Та ні, точно ні. Я постійно бачу як він проводжає на зупинку цю рудоволосу дівчину, з якою вони обговорюють щойно переглянутий фільм. «Ну що, скільки за десятибальною шкалою?» - «Одинадцять з десяти». Він постійно одягає цей смішний халат та домашні капці, навіть взимку. З ними ще часто інша дівчинка, така маленька, але з дуже виразними очима. Мені подобається її витончений стиль та яскрава усмішка. А ще пам’ятаю хлопця з велосипедом, це, напевно, його найкращий друг. Вони навіть домовляють слова одним за одним, а потім сміються на весь двір. А ще ця висока тендітна дівчинка. Вона теж часто до нього приходить, особливо останні місяці. Стоп… То може… Може справа саме в ній?

   -Слухай, не хочеш попити зі мною чаю? Я надто багато зробила, він встигне охолонути.

  -Авжеж, як з такою гарною дамою не залишитись! Ви тут в університеті навчаєтесь?

  «Тобто він думає, що мені років двадцять п’ять», - подумала я і усміхнено відповіла:

   -Саме так. І можна на «Ти». Проходь!

  І ось минув місяць. Як я і сказала на початку, цей хлопець прямує далі. І не тільки по вулиці, а по життю теж. Але тепер він усміхнено цілує в голову дівчинку поряд з ним. Це саме та тендітна панночка, про яку я вам казала. Значить не помилилася, додавши тоді в чай краплю упевненості та ложку кохання. Ці двоє зупинились перед вітриною кафе та довго дивились на шахи, сперечаючись, хто з них краще грає. А потім пішли додому, вирішуючи, що вони будуть готувати. Різото? Чи все ж таки вок?

   А он, на тій стороні вулиці маленька дівчинка гуляє зі своїм цуценям. Це коричнева такса, яку їй тільки позавчора подарували. Її батьки кілька тижнів тому сиділи тут у мене і довго не могли обрати собі напої. Вони часто проходять повз кафе, тримаються за руки та з ніжністю притуляються одне до одного. Справжнє кохання. Але в той момент вони говорили про свою доньку і були стурбовані, бо інколи вночі чують, як вона плаче. Але мала нічого не розповідає.

  -Може, їй щось погане сниться. У дітей таке часто буває, ти сама знаєш, - висловив свою думку батько.

  -Знаю. Але чому так часто?.. - тихо відповіла мати і звернулася до мене: - Вибачте, бабусю, що ми тут так довго сидимо. Можете зробити нам горнятко мате та філіжанку американо?

  -Залюбки! Може щось ще?

  -Ні, дякуємо, - відповіла жінка, а чоловік тим часом поцікавився, чи можна палити в приміщенні, на що я цього разу погодилась.

 Ви, напевно, намагаєтесь вгадати, що я додала цього разу? Нічого. Я не встигла, адже вони зрозуміли все самі, побачивши, як до мене тулиться мій чорний кіт, який згодом вже мурчав на колінах у моєї гості.

  -Вона просто сумує за Ґеркою… - сказав батько, згадавши їх минулого собаку.

 Для дівчинки це був неймовірний день. Тоді вона навчилась вишивати, отримала в подарунок від маминої подруги блокнот, який згодом стане її щоденником. А повернувшись додому побачила маленьке створіння на руках у матусі.

   -Це що, сусідський песик? - запитала мала.

   -Ні, люба. Це наш.

   А знаю я це, бо дівчинка мені сама вчора розповіла, коли попросила дати воду її цуценяткові, адже ще не хотіла повертатися додому. Вона чекала брата з його дівчиною, які от-от мали приїхати зі столиці.

   «Вчора?» - запитаєте ви. Так, мої двері знов були відчинені. Цього разу до мене завітав дідусь, що живе на четвертому поверсі будинку навпроти. Він переїхав сюди вісім місяців тому, адже тоді в його країні почалась війна, і поки що він не може повернутися.

   Дідусь замовив гарбузовий пиріг та міцний чорний чай. Ми довго з ним говорили. Він розповів мені про своє рідне місто, де влітку люди купаються в річці та їдять кавуни, а взимку п’ють багато кави і мріють про сніг на Новий рік. Розповів про свою родину, і сказав, що я дуже схожа на його онучку, навіть вік здається однаковим. А через пів години чоловік вже одягав своє сіре пальто, бо хотів віднести шматочок пирога своїй дружині, яка чекала його вдома. Тоді я запитала:

   -Дідусю, а можна вас обійняти?

   Сьогодні я бачила, як цей дідусь радісно слухав новини від своїх онуків, а потім сказав їм, що почав ходити в книжковий клуб. Ні, в гарбузовому пирозі нічого не було. В чаї теж. Це були обійми. Вони завжди дарують тепло та спокій у душі, але цього разу додались ще надія на краще і віра в життя.

  Я думаю, що ви вже зрозуміли, хто я. Хтось бачить мене маленькою дівчинкою, хтось - літньою жінкою. Хтось шукає в розмові зі мною умиротворення, інший - натхнення. Я вчу людей цінити моменти, проживати життя тут і зараз. Допомагаю знайти свій шлях, повірити у власні сили, загоюю старі рани, а ті, що досі болять, не здаватимуться вже такими страшними. Так, я - Осінь. І моє тепло є в кожному з вас.