Темно... холодно? Напевно. Я не знаю, чого все так дивно відчувається... Ось моя рука, я махаю нею перед лицем, але вона така розмита, чужа... ніби не моя... Таке дивне бажання відірвати її, але я не слухаю свій внутрішній голос, бо мені краще знати, де моя рука, а де чужа...
Я підводжуся. Це місце... воно не рай і не ад. Воно пусте і безграничне. Я дивлюся у воду. У ній я бачу себе... Але я це не вона. Та дівчина, яка дивиться на мене у відповідь, зовсім не схожа на мене. Її білки чорні, а зіниці світяться алим янтарем. Її лице бліде, як полотно... і на боці — уродлива відкрита рана, кістки наружу, плоть уродливо стирчить, і я не ризикую доторкнутися до цієї пропасті... Це ж не може бути мною... чи не так?
"Боюся, може..." Голос тихий і пустий. Він усюди і в тий же час ніде. Я повертаю голову, щоб зустріти поглядом її — високу жінку чи постать. Вона стоїть лише в парі метрах від мене. Її шкіра чорна, як сама ніч, але якимось чином вона не зливається з тінями цього дивного місця ; вона — яскравий якір серед нічого. Її волосся разюче виділялося на фоні... Воно білосніжне, яскраве, якимось чином воно майже мерехтіло у темряві, довге, спускалося до подолу її ніг. "На макушці два рога, позаду три хвоста... Чудо-юдо, дивне! дивно, вперше бачу я таке створіння!"
Жінка хмуриться, і я не можу стримати усмішку. "Вибачаюся, не втрималася, само якось вирвалося..." Жінка тяжко видихає, підходячи ближче. Ми секунду дивимося друг на друга. Ну, як я, тягну голову вгору, щоб краще роздивитися її очі. Вони яскраво-голубі. Цікаво, навіть її вії були білосніжні. Нарешті я похитала головою і відволіклася від цієї дивної зовнішності. Мені треба зосередитися на тому, де я і хто ця дивна леді. Щось підказує мені, що ця жіночка дасть мені ці відповіді.
На мій подив, вона кивнула, так ніби чула мої думки. А потім заговорила спокійним голосом, який лунав, як глибоке відлуння: "Ти не в аду і не в раю. Це місце називається гранню світів. Воно всюди і в той же час ніде..."
"Я мертва, чи не так?" Мій тихий голос перебив її розказ. Вона підняла очі на мене...
"Так, боюся, це вірно..."
"Але що тепер? Чому я тут?"
Жінка нахмурилася... "Послухай, те, що буде далі, залежить від тебе. Я — страж цього світу, і ім'я мені Найтері. Ти — душа покинута, а твоє серце наповнене злістю. У тебе є декілька варіантів: ти можеш простити всіх, хто причинив біль, і піти туди, куди тобі місце, чи ти можеш повернутися на землю і стати невпокоєною душею, невгамовної злісті на тих, хто образив тебе..."
"Я хочу назад! Я хочу помститися йому!"
Страж кивнув, наче це справді те, чого ти бажаєш... "Але ти будеш змушена виконати одне моє бажання..."
Я здивовано глянула на неї? "Найтері... бажання? Цікаво, чого вона може хотіти..."
"Добре, я згодна. Так чого бажає ваше серце, страж нічого і в тий же час всього?"
Жінка нахилилася до мене, і я побачила усмішку на її обличчі. "Слухай уважно, душе, і не забувай, бо повторю я лише раз:
У теплі весняні дні збудеться бажання твоє,
Ти ж бажання почуй моє і зрозумій,
Що гнити на землі цій тобі по вік,
Бо не знайшла ти тих цвітущих квіт,
Що на місяці цвітуть, Айре-роз їх звуть.
Запам'ятай ім'я на вік,бо віднайти їх вийде лише через рік.
В туманних Альбіонах ти шукай,як не знайдеш,
То сама там зацвітеш,однією з них ти станеш.
Будеш гірко плакати на місяці,але молитви будуть непочуті.
Місяць вух не має, він ліхтарем твоїм у ночі стане,
Але як за горизонт зайде— зав'янеш і розсиплешся у порох навіки.
***
Я повільно відкрив заспані очі, декілька разів повільно моргнув і протер їх рукою, спина неприємно боліла, а все через незручну сидінку машини. Не пам'ятаю, як заснув, чи як доїхав, знаю лише те, що я вже був у парковці свого підїзду, вона була сирою і темною.
Я хлопнув дверцята машини, нарешті виходячи з неї, і направляючись до своєї квартири, ключі в моїй руці були слизькими і ніяк не хотіли відкривати двері в мою квартиру. Але коли я таки нарешті зайшов, я радісно видохнув, ніби тягар упав з моїх плечей, я закрив двері, зняв чоботи і пройшов далі по квартирі на кухню. Я оминув оглядом її речі, які, як неторкнутий спогад, залишилися лежати на столі — тихе німе нагадування про життя, яке колись тут було. Я включив чайник, вирішивши заварити трохи чаю для свого пересохшого горла.
"Цікаво, куди тепер діти її речі?" "Чи може краще нічого не чіпати, щоб поліція нічого не запідозрила..." Мої думки перериває стук, тихий, ледь чутний, спочатку я думаю, що мені здалося, і я ігнорую цей звук, але потім знову — це "стук-стук", і в цей раз він голосніший, настирливий. Я дратівливо іду до дверей, спочатку дивлюся у вічко — пусто. "Дивно". Відкриваю двері, оглядаю весь коридор, але нікого, я дратуюся, бо думаю, що це сусідські діти так граються. Я закриваю двері і повертаюся до чайника, він вже закипів, і я беру стакан, наливаючи в нього гарячу воду, я беру пакет чаю і кидаю його в воду, тягнуся за цукром.
"Тук-тук". Знову і знову. Я вже майже біжу до дверей, різко відкриваючи їх, але я нікого не бачу — пустий коридор, в якому можна лише рідкісно почути капання одинокої води зі старої криші. Мені стає не по собі, я ще хвилину вдивляюся у пустоту, ця ситуація не дає мені спокою, я вихожу в коридор і йду до сходинок, оглядаючи їх — нікого... я повертаюся, закриваю двері і чую стук, навіть тріск моєї розбившоїся кружки, чай розтікається по чистенькому ковру.."От дрань", думаю я, нахиляючись, щоб зібрати осколки. "Але як вона могла впасти? Я точно поставив її далеко від краю стільниці". Я підвівся і викинув осколки в смітник, з них уже все одно нічого б не вийшло.
Різко мене відвідують сумніви, це все дуже дивно... спочатку стук у двері, далі нікого, потім чашка сама по собі падає?.. Ні, це точно має хтось робити, може, якісь розумні злодії? Точно... я ж, коли виходив подивитися на сходинки, не закривав двері, а раптом злодій ховався за відкритими дверима і проник у квартиру, поки я ходив! Ці думки різко почали крутитися в голові, я почав нервово оглядатися, вдивлятися в кожну тінь, придивлятися до речей, кутків, мені здавалося, що кожне пальто на вішалку — це силует людини, мені здавалося, що за мною спостерігають з усіх кутків. Я нерішуче наважився перевірити усі місця, в яких можна було б сховатися, озброївшись кухонним ножем, але нічого... я перевірив кожен шафа, усі закуточки, схованки — але пусто, нікого нема, стоїть густа тиша.
***
Через пару годин я вже забув про ту ситуацію, скинувши все на те, що, можливо, якісь діти просто бавилися, а кружка все таки стояла занадто близько до краю і від грюкання дверьми упала. Куро стояв біля раковини, вдивляючись у своє бліде лице. Він тяжко видохнув, потираючи віски: “Так багато сьогодні трапилося, мені треба відпочити”. Він прямує до спальні, і холодок пробігає по шкірі. Вікно виявляється відкритим. Я роздратовано закриваю його, бурмочучи під ніс: “Якого чорта?” Ну звісно, тепер кімната вся холодна.
І різко це відчуття... я кручуся по сторонам, оглядаю кожний куток, але нічого. Це було помилкове відчуття очей на твоїй спині. В цей раз воно набагато сильніше, ближче. Воно не зникало, а лише посилювалося... Сміх розлився по кімнаті. Не мій. Чужий. І в той же час до болі знайомий. Він лунав ніби близько, але й далеко... Вікно знову розпахнулося, і холодне повітря почало дути у кімнату. Все було темним, лише іноді проїжджаючі машини освітлювали приміщення.
Тепер у Куро не було сумнівів. Щось тут не так. Щось дуже надприродне. “Хто ти?!” — я крикнув у пустоту, але знову почув той самий сміх. “Ти знаєш, хто я... Назви моє ім'я!” Голос став суворішим, майже требуючим. “Але я не знаю, хто ти?” — різко стіна почала покриватися кров'ю, яка тікла, здавалося, з потолка. Я мимовільно глянув у дзеркало і побачив її силует — дівчини, що стоїть за мною, безликий, розмитий. Але я не міг помилитися. Я різко повернувся і побачив Хану. Чи те, чим вона тепер стала... Переді мною стояла вона власною персоною. Її шкіра мертво-біла, білки очей чорні, а сам зіниця світився в темноті темним янтарем. З її дихання йшов пар. Я точно міг сказати, що воно крижане — по різко упавшій температурі в кімнаті. Та й хіба мертве тіло може бути теплим? Звісно ні. Це ж просто бред якийсь... Чи може...
Я відвів очі, побачивши велику огидну рану на її боці. Там не було шкіри, а ребра огидно стерчали, вся плоть гноїлася. Вона підійшла на крок до мене, і я побачив цю огидну усмішку на її обличчі. “Ось ми знову й зустрілися”, — вона нахилилася ближче до мого лиця. Я трохи відсів від неї. “Ти ж не сумував? Бо я вже зіскучилась~”.