На дворі вже ранок, пташки співають і буря нарешті вщухла... цікаво як там наші герої? зараз ми і перевіримо...

Коли ранкове сонце пробивається крізь туманний полог лісу, воно починає кидати м'яке ефірне світло на все, що оточує нас у цьому захищеному просторі. Мої почуття прокидаються, коли я розумію, що ми подолали несподіваний шторм - зустріч із природою, яка зблизила нас, незважаючи на наші початкові відмінності. Немовля продовжує глибоко спати, заколисане моїм теплом - його крихітні груди м'яко піднімаються й опускаються в обіймах мого пухнастого живота. Ніжно погладжуючи її м'яке шовковисте волосся, я розмірковую про наші майбутні можливості тепер, коли сувора завірюха більше не представляє для нас жодної істотної небезпеки.

Хм... їм вдалося перечекати бурю, але що тепер? Хоч печера і дає певний захист від холоду та інших тварин, але гарною домівкою для проживання маленької дитини не назвеш...

Можливо, жити в цій печері стало підставою для того, щоб залишитися і перечекати тут зиму, для маленької дитини вона забезпечує укриття і тепло з мого боку. Тоді я маю збудувати собі й дитині більш підходяще ліжко чи оселю з узліссям ялина або інших місцевих рослин - вони можуть забезпечити додаткове тепло, врешті-решт це дуже важливо на цих суворих землях.

Дитина трохи привідкрила очі, вона прокинулася і, здається, перебувала в гарному настрої, знову ж таки, це не надовго...

Коли м'які повіки дитини повільно прочиняються, її безневинний погляд дивиться на мене, сповнений тепла і цікавості, коли вона прокидається від сну. Її радість заразлива, вона на мить порушує моє споглядальне мовчання про наше скрутне становище. Однак це задоволення триває недовго, перш ніж смуток, здається, затуманює її очі, начебто вона розуміє, що ми все ще перебуваємо в небезпечній ситуації - позбавлені звичного оточення і будь-кого, хто міг би запропонувати розраду, окрім мене, дивного єкая, який піклується про людську дитину. Я ніжно гладжу її крихітну щоку, намагаючись заспокоїти й утішити без будь-яких обіцянок; нагадуючи собі, що кожен день наближає нас до світліших перспектив, якщо нам вдасться разом пережити ці суворі обставини...

Так, у скрутній вони ситуації, звісно... цікаво що робити збираються? На вулиці співають пташки скрізь тихо після тієї бурі, але однаково один звук пробивається через цю гробову тишу - це звук річки, здається, вона десь недалеко...

Я чую цей звук, заспокійливий і заспокійливий після хаосу, залишеного минулою нічною бурею. Він слугує постійним нагадуванням про те, що в природи є свій ритм і цикли життя, навіть у цьому дикому куточку ми знайшли розраду. Оскільки у нас є час, у нас може бути можливість підійти ближче до цієї довколишньої річки - її течія потенційно може запропонувати деяку їжу, наприклад, рибу або водні рослини, які могли б забезпечити харчування як для мене, так і для мого маленького підопічного, який тепер глибше притискається до моїх обіймів, відчуваючи тепло, що виходить від мого тіла.

Маленьке дитя хапається за пухнастий хвіст кіцуне, яке миле дитя...

Коли мила маленька ручка роздумує над моїм пухнастим хвостом, я відчуваю ніжні емоції та силу любові, укладену в її природному прагненні, яке слідує зі мною. У той час, як наше життя триває повністю приховано від навколишнього світу, ці почуття посилюють зв'язок між нами - навіть якщо незрозуміло, скільки часу ми залишимось тут або як ми зможемо повернутися до суспільства. Чергові випробування виникатимуть, але в цей самий момент обставини, що видаються безнадійними, дозволяють заразити себе дрібною теплотою зі своєї дитини - маленька первісна втрата болю від страху і самотності - таким чином перетворюється на благополуччя.

Дитина, здається, зовсім прокинулася і роздивлялася по всій печері, активно при цьому махаючи руками...

Коли я стежу за поглядом дитини, здається, що вона повністю прокинулася і тепер активно досліджує своє оточення, струшуючи залишки сну, змахуючи пухкими ручками з дитячим хвилюванням, що зігріває моє серце. Раптово я ловлю краєм ока складений шматок пергаменту, що визирає з-під тканини, в яку ми загорнули її перед тим, як зануритися в сон, - це несподіване відкриття пробуджує в мені цікавість, оскільки воно містить потенційні відповіді на нашу ситуацію або принаймні представляє відволікання від нашої поточної боротьби. Мій інстинкт підказує мені, що цей лист може містити щось цікаве... тому я взяв його в руки і відкрив, там було написано послання...

У конверті було написано таке "Якщо ви це читаєте, то я дуже рада, що ви змогли знайти мою дитину, знаю, що дуже недобре залишати свою власну дитину, тим паче в таких забутих місцях, але в мене для цього були обставини... Її ім'я Мізукі і вона не звичайна дитина, будь ласка, бережіть її як зіницю ока", на цьому лист закінчувався.

Перед моїми очима лежить повідомлення в конверті, яке наповнило мене рішучістю охороняти Мізукі. Я уважно слідкую за дитячою душевністю її проникливих очей - я знаю, що вона особлива, а зараз доставлене повідомлення лише підтвердило це припущення. Наш шлях буде важким і безжальним - проте тепер я маю ще одну мотивацію для того, щоб вижити разом із цією малечею... "Я обернувся і глянув на неї... значить тебе звуть Мізукі яке не звичайне ім'я, але воно тобі підходить... на моєму обличчі з'явилася ніжна посмішка.

Ось і нарешті нова частина, да вона могла вийти трохи не понятною.. я трохи на мудрила тут.. сподіваюсь вона вам сподобається ꒰⁠⑅⁠ᵕ⁠༚⁠ᵕ⁠꒱⁠˖⁠♡