-коли я зможу забрати роботи?
-я думаю, що через 3 дні фото будуть готові, тоді заберете і альбом.
-дякую, до зустрічі.
-бувай.

Сьогодні я вийшла з роботи раніше звичного. Та навіть так я не встигла побачити захід сонця. На годиннику 18:07, а на дворі ніч, темна ніч.
Мороз щипає за щічки та носик, але я не здаюсь. Натягую хомут трохи вище, шапку спускаю на лоб та вуха (як добре, що мама привчила до шапки).я не знаю скільки зараз градусів морозу, але додому я точно дійду не скоро, якщо звісно дійду.
Ммм, як паххне випічкою і кавою. Так звісно це ж пекарня Микитовича. Тут завжди свіжа виічка, а ще в холод і мороз він варить каву і пригощає своїх гостів (він ніколи не казав на клієнтів "клієнт" - це були його гості). Чому я думала, що не дійду додому? Та тому що не зайти до Микитовича - це гріх. Хоч іноді я і дозволяла собі грішити (як спішила на роботу, чи з роботи додому), але Микитович не ображався, я знаю. Так, він надував щічки і робив вигляд що сердиться, але я завжди сміялася і щипала за щічки, як щипають діток:
- мій хомочка, здуй щічки, а то лопниш. Хто тоді буде пекти мені круасани з бананом і робити каву ? Га, скажи? Без тебе ж всі пропадуть!
І він починав сміятися разом зі мною. Такі моменти примирення я любила найбільше.
Ще секунда і я стану крижиною, яку навіть кава Микитича не розтопить. Та чекати такого я не збералась. Двері в пекарню відчинились, "Хлєбовь" як завжди зустрічає мене  з теплом і ароматною випічкою, ну і звісно музика. Jazz і щось із ретро завжди грало в його колонці над дверима. Це найзатишніше місце. Зовні - це звичайний міні магазинчик + міні пекарня, на дверях та вікнах наклейка з намальованою випічкою. В середині все інше:
Двері і вікна синього кольору, жовта стеля, зелена підлога і білі стіни; скляний прилавок над яким 4 люстри в стилі акт-деко. Звісно чорні дерев'яні стелажі на яких щойно спечений хліб та інші смаколики. Але головне - це по 3 червоні столики біля вікон з різнокольоровими стільцями.  Після того, як я вперше, 3 роки назад, переступила поріг цього закладу ( а так і є, це міні заклад, де напоять кавою, нагодують, зігріють, щей музику дають послухати) ніде інде я не відпочиваю. Лише якщо цього не вимагає робота.
- ммм, моя кава, мої булочки, круасани, ммм...- ледь не криком я заговорила на весь магазин
- пані, я можу вам чимось допомогти?- юний хлопчина, років 18 дивився на мене, як на навіжену, мабуть новий помічник Микитовича.
-перепрошую, а де я можу знайти Олексія Микитовича? Він тут?
- ні, пробачте. Він дуже любить свою випічку і за однією із них, тою, що з бананом в середині, поліз прямо в піч. Там його і знайшли. Він нахилився і я побачила легку усмішку. Що? Ну Льоша , ну Микитович. Знову мене розіграв. Я завжди ведусь на його приколи, як дівчисько.
Тут з пекарні до прилавку підходить Льоша
- ммм як пахнеш бананами. З пилу-жару тебе, кажуть, дістали.
- я тебе теж радий бачити живою і цілою. Усміхнувся Олексій та обійняв мене за плече.
- пробач Льоша, що так давно не заходила. Я більше так не буду, чесно-чесно . Він знає, що коли я називаю його по імені, то мені або щось треба, або я шкодую про свій вчинок.
- та годі тобі. Перестать, а то ще заплач давай. Хіба я можу ображатися, що моя подруга, "на мінуточку" ліпша подруга і єдина дівчина-подруга просто забула про мене.
- Микитович, ти ж знаєш, що в мене робота. І я вже вибачилась. Я подивилась йому в очі і всміхнулась.
- Марі. Люба Марі. Якщо твою посмішку я ще витримаю, то твої очі зводять мене з розуму.  І ми обоє засміялися.

На роботі я Мар'я (хто так почав говорити і гадки не маю, але вже 3-тій рік так мене кличуть всі колеги, та я й не проти), для друзів з універу Маша, дли викладачів і інших Марія. батьки називають Маруся або Машуня, а бабуся ще з дитинства каже Маня. Це зараз я люблю своє ім'я, а коли мені було 3 роки, бабуся купила корову і звала її Маня. Ох як я сердилась. Як це так ділити ім'я з корівкою. Бабуся жартувала, що так вона точно не забуде як мене звати, а я ще більше плакала. Це було моє ім'я і ділити я його не хотіла, а ще більше не хотіла щоб бабуся ще когось так кликала. Як потім мені розповідали батьки, що коли бабі в двір привезли корову, я перша її покликала "Моня, іди", а бабуся почула "Маня, іди". Так і звала її, а я кричала "не Маня, Моня", але з моїм плачем це звучало однаково. Та добре, що мама, мій перекладач із дитячого все поставила на місця. І бабина внучка лишилась Манічкою чи Манюньою, а корівка -Моньою.

В мене багато історій, які пов'язані з іменами, всі вони різні, та кожна щось по собі лишає, що найменше - це спогади.
Сподіваюся, що ще одна історія пов'язана з ім'ям не пройде повз, а трішки "погостює" у мене.

- Як твій Нік? - пройшло кілька секунд, а Микитович знову усміхнений, ніби і не був серйозним.
- як не дивно, але поки що все добре. Ми працюємо "душа в душу".
- чесно, я не здивуюся, якщо одного дня ти завпросиш мене на весілля...із Ніком. Сказав Льоша і почав сміятися.
- припини. Це зовсім не смішно.  а це твій новий помічник? - поглядом я показала на того молодика, що поміг Микитичу з шоу: "Розіграй Марі".
- так. Наш новий кондитер. Орест. Приїхав зі Львова покоряти столицю.
- приїхав покоряти столицю, а покорив "Хлєбовь", - підійшов Орест до прилавку і усміхнувся, - вибачте, почув про що ви говорили, не зміг не мовити про себе. Хлопець засміявся, взяв паперовий пакунок і пішов до пекарні.
- цікавий хлопчина. Як ти його знайшов? Столиця ж не маленька, а от "Хлєбовь"...
- а що "Хлєбовь"? "Хлєбовь" збирає кращих. - усміхнувся Олексій.- він зайшов і пропросив булочку з вишнею, корицею і шоколадом. Всіх своїх я в обличчя знаю, а цей чужий, а знає з чим моя випічка. Я й запитав, а він відповів :" я вчився на кондитера, і ще 2 роки працював у "Львівській майстерні шоколаду", солод на запах відчуваю". Я й запросив його працювати, Орест погодився
- нічого собі. Чого в цьому житті тільки не буває!? - я задумалася.
- що плануєш робити?
- для початку дійти додому, ато до Нового Року ще більше як 2 тижні, а мороз, як у Лютому. Добре, що хоч не замело.
Орест саме приніс пакунок із моїми булочками з бананом.
- ти лишень обернись. - Микитич жестов показав мені за спину.

Звісно ж, сніг. Що іще може бути за вікном в кінці грудня!? Сніг. Не перший, але такий пухнастий. Я вже йшла додому і хоч на дворі мороз, а сніг залітає прямо в очі, мені було тепло. Там, в середині. Вперше за довгий час я відчуваю душевне тепло. Але тривало воно не довго. Вже за кілька хвилин, як я відійшла від пекарні мороз пройшовся по шкірі. І мої думки замерзли разом із тим самим "душевним теплом".
Я згадала слова Олексія про одруження, про Ніка. Це дійсно смішно, я схиблена на ньому. На роботі я з ним зранку до вечора. Вдома, на вихідних та і взагалі, він постійно поруч. Я не уявляю, що колись прокинусь, а його немає. Це не прив'язаність і не хвороба. Просто я не уявляю життя без нього.

Коли я познайомилась із Олексієс, наше спілкування одразу перейшло на рівень "ліпші друзі". Чи не з першого дня ми завжди разом. Я хотіла ТАКОГо друга, хотіла і він в мене є. Нам говорили, що ми ідеальна пара, розуміємо один одного і всі тонкощі характеру, ами лише сміялися їм у відповідь. "Ти створена для кохання з прекрасним чоловіком, а я, я теж створений для кохання з чоловіком, та боюсь, що достойних для нас не вистачить" з посмішкою говорив Льоша, коли святкували день нашої дружби. Тоді я і дізналася , що мій 24-річний друг в пошуках свого "кохання". Сказати, що я здивувалася, ні! Я була така шокована, але в той час і рада. Бо вперше, так, вперше в житті в мене був друг - хлопець, друг - гей, і такий близький і схожий друг. І все це поєдналися в одній людині.

Я набрала повну ванну води, вкинула туди пінну кульку, заварила собі чаю з бергамотом, включила музичне радіо і огорнула своє тіло в теплу пінну ковдру в теплій воді.
Я дозволи собі вийти із ванни лише тоді, коли вода вже була ледь теплою, щоб не замерзнути знову я одягла свій теплий халат (бабуся знає, що дарувати на Миколая. Хоч я вже і доросла, так 22 - це вже доросла (батьки так говорять) , але бабуся все ще передає гостинчик від зайчика і подарунки від Миколая та Діда мороза), та пішла до себе в кімнату. Спочатку я хотіла винаймати квартиру із Мартою (колегою по роботі), але вона помирилась зі своїм хлопцем, який згодом став нареченим і я вирішила, що краще буду одна. Моя хазяйка - дуже привітна жіночка, яка в свої 47 виглядає не більше ніж на 35 зібрала свої речі і лише лишила записку: " Машенька, ти дуже хороша дівчинка і тому я лишаю свої "хороми" на тебе, а мене чекає чоловік та  моя маленька хатина із городиком.
П.С. сплачуй все вчасно. Дзвони хочаб раз в 2 тижні. Поливай квіти." Діти в неї жили в Данії, тому, як каже Ліна Олегівна  "скільки потрібно, стільки і живи, аби сплачувала все вчасно".

Сьогодні я не одразу заснула. Зазвичай після тяжкого робочого дня я сплю вже по дорозі додому, але сьогодні не той день.  Я так думала.

3 роки тому я вступила на факультет психології, але вирішила навчатись заочно. Пішла працювати у місцеву фото школу. Вона найвідоміша у столиці. Тут і вчать фотографії і фотостудія і все що можна поєднати із фото.
Так як я люблю фотографувати і займаюся цим чи не з самого дитинства, якщо точніше то з 9 років. (Тато прививав любов до природи, до деталей, до всього прекрасного і вчив бачити мене всю красу через об'єктив), то така робота одразу ж мене покорила. От уже 3 роки я фотограф. Зі своїм фотоапаратом я не розлучаюсь ще з тих пір, як почала помічати прекрасне через об'єктив.
Я люблю у вихідні їхати до річки і там в тиші фотографувати місцеву природу. Я хочу через фото передавати всю красу води, трав, пташок, цвіркунів та всього що нас оточує. В тому місяці я готувалась до виставки:збирала найліпші фото, "приводила в порядок". А вже того тижня була виставка моїх робіт, деякі з них навіть купили місцеві депутати.
Я люблю фотографію. Я розкривась з фото. Для мене це не просто хобі - це справа мого життя, це моє життя. Я навчилася бачити прекрасне і можу сказати, що кадр робить не фотоапарат, а фотограф.