Запах кави, чи то тебе, что то кохання!? а можливо це одне і теж, просто в різних виглядах?

Частина перша

На годиннику 7:25. Ти, як завжди, після пробіжки пішов в душ. Я пишу нову сторінку книги, дивлюсь на небо і... відчуваю аромат кави. Він змушує мене відірватись від своїх думок,  піднятись і йти на кухню. Так, я не помилилась, ти зварив нам каву з корицею і прянощами(я так люблю коли ти вариш каву чи готуєш на нашій кухні). Ти мені усміхнувся, ледь-ледь кутиком губ, а я підійшла і пригорнулась в обійми. Відчула поцілунок в скроню(наш ранковий ритуал). Подивилась тобі в очі і заплакала.

Сьогодні субота, а я ставлю будильник на шосту, хоч нікуди і не збиралась. Та чекати на цей противний звук (яка б крута мелодія там не була, о шостій щоранку вона буде противна). Я прокинулася о пів на шосту із сльозами на очах та посмішкою на вустах. Якщо кілька місяців тому для мене це було дивно, то нині я вже до цього звикла. Щоночі протягом 6-ти місяців мені сниться сон, де ти вариш каву на нашій кухні, я тебе обіймаю, відчуваю поцілунок в скроню і...і починаю плакати, прокидаюсь в сльозах, але із посмішкою.

Я встаю, йду в душ, варю каву, яка постійно викіпає, а залишки гіркі і терпкі (твоя кава завжди була смачна, ароматна, запашна). Мию турку (не люблю лишати посуд на "потім") та запарюю чай в пакетику. Не фарбуюсь, збираю волосся в пучок і одягаю свій синій спортивний костюм. Чай так і стоїть на столі, а я беру навушники і біжу на пробіжку (це була твоя ідея, аби ми бігали разом, я підтримую її дотепер).

Сьогодні погода не така, як зазвичай: небо сіре (хоча ще не день, але я вже відчуваю, що зима близько), листя майже не лишилося на деревах і на хвильку здалося, що зараз випаде сніг, але нічого такого не було, просто вітер віяв в обличчя і роздував локони, що не влізли в пучок. Я постійно в своїх думках, тому і кава викіпає, забуваю за чай, не помічаю людей і день та ніч для мене злились в одне. Нині мені 26, а відчуваю себе на 70 (стомлена, змучена, постійно думаю і розумію, що все моє життя коту під хвіст, а я так і не встигла пожити). Хоча моя сусідка, Клавдія Іванівна в свої 72 виглядає не більше ніж на 65, а коли з нею говориш, то і взагалі ніби не мені, а їй 26(багато сміється, співає, ходить танцювати щосереди, а в п'ятницю в неї уроки японської, мріє полетіти в Токіо і провести там останні роки життя. Оце я розумію "вічно 18", жага до життя і "я ПРОЖИВАЮ своє життя"). На цій прекрасній ноті мої думки розігнав плач чи то стон з-під лавки за 10 м від мене. Навушниками я так і не скористалась, бо забула телефон (я не здивована). Я підбігла ближче і побачила там коробку накриту маленьким пледиком. В ній сиділо маленьке цуценя, яке, не дивлячись на розмір, пищало дуже гучно і трусилось від холоду.. Малюк був зовсім голодний, холодний і так сумно дивився, що я не могла його залишити там і надалі.