– Ліно, сюди! Здається, знайшла-а-а! – чорнява Тусина голова майнула між дерев і неочікувано різко зникла за горбком.

Поки Ліна добігла, її подруги вже й сліду не було.

– Тусе! Ти де? Нам уже треба повертатися, – вона боязко обвела поглядом навколишній ліс. Старезні дерева на доволі крутому гористому схилі, трухляві пні і каміння, що взялося мохом, нагадали Ліні фільм жахів.

– Агов, сюди! – вигулькнула Туся з-під заростів дикого винограду, що обплели різкий спуск.

Веснянкувате обличчя повненької Ліни просвітліло, і вона не без вагань, але пірнула у зелений килим листя.

Після денного світла дівчата не відразу почали розрізняти обриси не дуже рівних стін доволі просторої печери. Пройшовши вглиб, побачили ліжко, стіл та стілець.

- Та тут жити можна! – присвиснула Туся.

Над столом висів барельєф, що зображував дві стріли, а між ними наконечник. Він був неправильно повернутий. Та коли Туся спробувала його виправити, барельєф відсунувся прямо на неї.

- Дивися, тут щось є! Допоможи мені!

Вони зняли барельєф і поклали на стіл. В стіні відкрилася ніша, а в ній виднівся дбайливо загорнутий обшарпаний блокнот (мабуть, часто користувалися). Поруч стояла чорнильниця, а біля неї перо.

- Що ж тут писали?

- Відкривай швидше!

- Дівчата-а-а-а… – почулося з гори. – Ту-у-усе-е-е… Полін-о-о-о…

- Нас шукають, треба повертатись, – благально мовила Ліна.

- Добре, ми ще сюди повернемося.

Туся вже хотіла йти, та в останній момент прихопила з собою блокнот.

 

- Де ви ходили? Ми ж домовились – півгодинки, а не дві? – обурено сказав Василь.

- Ми знайшли…– не встигла доказати Туся, як Ліна її перебила: - Ми загубились.

Про свою дивовижну знахідку дівчата вирішили поки що змовчати.

- Добре, йдіть за мною, будемо ставити ваш намет. Бо всі вже впоралися. Тільки ви гуляєте, - насупив брови Василь.

Цей молодий жвавий чоловік був їхнім учителем географії та керівником туристичної експедиції. І дівчата мали б звертатися до нього на ім’я-по-батькові. Однак усі чомусь називали його просто Василь. За свої неповних тридцять років уже об’їздив чи не пів-України. Ледь не на кожному уроці географії розповідав про якусь свою подорож. І так розохотив дітей, що вони йому запропонували похід у гори. На відміну від інших учителів, Василь погодився і навіть зрадів.

Туся і Ліна були серед тих щасливчиків, яких відпустили. Їхній радості не було меж. І не лише тому, що вони любили гори і різні пригоди. Вони ще мали власну таємну мету. Старожили розказували дивну історію про чудовисько, яке здавна водилося в горах поблизу їхнього містечка. Воно залишало величезні сліди-вирви і розтрощені дерева. І мало хто залишався живим після зустрічі з Василіском – так його називали. Втім дівчата були впевнені, що вони, звісно ж, залишаться. І коли в Ліни часом з’являлися сумніви і її пухкенькі щічки блідли від переживання, Туся їй відповідала:

- Ми ж його не будемо кривдити, ми не бажаємо йому зла. А тільки подивимося, як він живе, що їсть.

- Та про нього вже років сто ніхто нічого не чув. Його вже, мабуть, і немає. Може, не будемо шукати?

- Аякже! Якщо він і справді помер, то має ж десь скелет залишитися! – Переконувала Туся. – Від динозаврів он скільки знаходять кісток. А вони ж мільйони років тому жили.

Цей аргумент поставив останню крапку в їхніх суперечках.

З допомогою вчителя дівчата швидко поставили свій намет на двох. А тут уже й вечеря підоспіла: смажена на багатті картопля з салом. Однак подругам не їлося й не пилося. «Що ж такого важливого в тому щоденнику? Хто його там заховав?», - мучило дівчат.

Ввечері за вогнищем усі ділилися першими враженнями про похід, лиш подруги сиділи, мов заворожені. Вони чекали відбою. Та коли Василь почав розповідати історію про дивного біолога, подруги, не змовляючись, дружно підсіли ближче до багаття.

- Він приїхав сюди з товаришами після закінчення інституту відпочити. Та друзі поїхали, а він лишився. Лісничі казали, що то божевільний, що втратив розум за своїми тваринами. Бігав зранку до ночі з лупою в руках чи повзав по землі, як змій. Та він не звертав на них уваги і продовжував свою роботу. Його, бувало, не бачили тижнями. Та й з людьми розмовляв він мало й неохоче. Завжди був сам, його ніколи ніхто не провідував і прожив він тут до старості.

- Що ж тут дивного? Ну жив, ну повзав, що нам з того? - запитав задерикуватий Санько, якому цікаво було лише поганяти м’яча.

- Ви ще не все знаєте, – відповів Василь. – Одного разу, коли він знову надовго зник, на нього у нетрях випадково натрапив лісник. Чоловік лежав і ледь чутно кликав на допомогу. Його шия сильно кровоточила і вся була в ранах - наче його пожували і виплюнули. Лісник на руках відніс ученого до лікаря. Але через три дні поранений, не приходячи до тями, помер. Весь цей час він марив, кликав на допомогу і неначе тікав від когось. Ніхто так і не зміг сказати, що за звір його так покусав. А за кілька тижнів до тутешнього села прибився скажений вовк. Мабуть, то була його робота. Так що гори ці не дуже безпечні. Тому запам’ятайте – далеко не заходити і пересуватися тільки разом, групами.

Усі принишкли, охопленні жахом.

- Таких випадків уже з півстоліття не було. Тому дуже боятися не варто, – заспокоїв учитель. – Але пильності не слід втрачати, – додав суворо.

Після тої розповіді діти ще довго не відходили від вогнища, а дехто навіть намет перетягнув ближче.

Подружки ледве діждалися відбою, щоб можна було дослідити знахідку, не побоюючись чиїхось третіх очей. Коли опинилися в наметі, дістали щоденника, увімкнули ліхтарика і взялися вивчати рукопис.

- Який же нерозбірливий почерк у цього біолога! - обурювалась Ліна.

- Нічого, деякі слова все ж можна зрозуміти.

Вони зуміли прочитати заголовок: «Його ознаки».

- Велетенська ящірка червоно-бордового кольору сліди якого були схожі на сліди динозавра… - пошепки прочитала у світлі ліхтарика Туся.

«…Червоно – бордового кольору. Довжина стопи близько півтора метра. Висота тіла близько трьох метрів. Вміє розмовляти. Після зустрічі з ним виживали далеко не всі. Ледь не половина гинули».

- «Василіск», – дочитала Ліна.

Дівчата перезирнулись.

 - Ми підемо на пошуки Василіска! – зраділа Туся.

 - Ти що! Як можна? Ти ж сама читала, що виживає дуже мало людей. Ні-ні, я на таке не підписувалась, – заперечила Ліна.

 - Та чого ти переживаєш? Ми ж разом будемо! – підбадьорила Туся.

Наступний день в таборі був вихідним, тому часу в них було значно більше.

До печери вони дійшли за півгодини. Дівчата запам’ятали це місце, та чомусь ніяк не могли знайти вхід. Раптом Тусина нога різко ринула під землю.

- Ліно, спускайся це вона, - гукнула Туся.

- Почекай мене.

Як тільки вони знову опинилися в печері, у Ліни маленькими мурашками пробіг страх, вона аж здригнулась. Хоча там було не дуже страшно, так казала Туся, заспокоюючи подругу.

- Ліно, ти не пам’ятаєш, ми ставили барельєф назад? – схвильовано запитала Туся.

- Здається, ні. Після того, як нас покликали, ми відразу пішли звідси. А що? – сказала Ліна.

- Схоже на те, що тут хтось був, – тремтячим голосом промовила Туся.

- І вона ще мене називає боягузкою, а сама вся тремтить. Ану зберись! – суворо мовила Ліна.

Туся зрозуміла натяк подруги. І вони вирішили відкрити барельєф знову. Повернули наконечник, барельєф знову відсунувся. У ніші все лежало як і того разу, але, здається, не вистачало пера. Дівчата озирнулися навколо.

- Коли ми приходили вчора, ковдра на ліжку була в пилюці. А зараз її немає, дивись тут перо, і такий слід, наче тут хтось сидів, – досліджувала Ліна.

- Так-так. Я вже майже впевнена, що тут хтось був за нашої з тобою відсутності, – підтвердила Туся.

- Давай оглянемо цю печеру ще раз, може ми щось не помітили, бо я маю здогад ,що в цього біолога було щось ще, а не тільки цінний блокнот, – запропонувала Ліна.

Шукали те, що на перший погляд не помітне. І справді, коли вони зайшли до печери, то відразу не помітили підсвічників. Їх було два. Вони висіли на стіні, і більше там нічого не було. Ліна підійшла до них ближче і побачила, що вони немов нахилились один до одного. «Так не правильно», – подумала Ліна і одночасно їх виправила.

 В цей момент у стіні виник прохід.

- Ура! Я знала, що тут є ще щось! – зраділа Туся.

І першою пішла, обережно ступаючи і присвічуючи ліхтарем. Там було багато павутиння і пилюки, тому коридори нагадував їм фільми жахів. Але цікавість і жага пригод усе-таки перемагали. Перехід закінчився несподівано, і дівчата опинилися в малесенькій кімнатці.

- Наче якийсь алхімік тут намагався перетворити свинець на золото, – насторожено прошепотіла Ліна.

- А може тут він відкривав незнайомі науці види тварин чи рослин?

- Неймовірно-о! - вигукнула Туся з глибини кімнати.

- Що там?

- Це карта! Цікаво, куди вона веде?

- Тут якісь знаки, я таких раніше не бачила… - розгублено сказала Ліна.

- Якщо людина зображує знаки, то до них мають бути пояснення. Їх багато, він не міг усе те запам’ятати. Тому шукай блокнот чи книгу з цими знаками!

- Здається я бачила такі символи в щоденнику, – згадала Ліна. – Вийдемо на світло, я покажу тобі.

Прихопивши карту, вони вибралися з печери.

- Ну показуй, де ті знаки? І куди ж веде ця карта?

-  Чи не до того звіра що вбив біолога? – припустила Ліна і сама ж злякалася того, що сказала. – Тусе , може повернемось до табору і не будемо лізти туди куди не треба?

- Як це – туди куди не треба? Саме сюди і треба, бо ніхто не вивчав і не шукав ні щоденника, ні його житла. Ми будемо перші! – не втрачала оптимізму Туся.

- Ну добре… - зітхнула Ліна.

Над ними зависла важка темна хмара. Вона поглинула сонце і навколо стало моторошно. Ліну трохи трясло. Туся намагалась її розважити анекдотами, та й себе заодно. Та це мало допомагало, бо все так і дихало небезпекою. Час від часу на деревах дівчата помічали обдерту кору, що звисала шматтям. «Може це сліди лютого ведмедя?», – думалося їм, але ніхто вголос цього не казав.

- Ти чуєш цей запах?

- Бензин?.. невпевнено проказала Ліна.

- Ага. Але ж звідки він тут узявся?

Зривався дрібненький дощ. І раптом Дівчата побачили дуже дивні величезні сліди. Мабуть, саме такі залишали колись динозаври, подумалось їм. І тут дівчата почули грім. Він не вщухав, а ставав усе гучнішим. І тоді подруги зрозуміли: ЩОСЬ до них наближається!..

Тікати вже було пізно. Дівчата хутко заховались за могутнім поваленим деревом, сподіваючись, що воно їх урятує. ЩОСЬ підходило все ближче, ближче і … чомусь різко зупинилось. Почувся брязкіт і скрегіт заліза.

- Та що це таке! Третій раз глохне! – почувся чоловічий голос.  

Почувши людську мову, Туся не витримала і визирнула зі схованки. Посеред лісу стояла величезна машинерія на двох стовпах. А по ній дерся вгору якийсь чоловічок.

- А-а-а! – розрізав повітря крик та глухий звук падіння.

- Він упав! – прошепотіла Туся, присівши з несподіванки.

- Тікаймо, поки він нас не побачив! – рвонула Ліна.

- Ти що?! Він, може, поранився, а ми отак візьмемо й підемо? Ні! – вирішила Туся.

Повільно і боязко дівчина наближалася до машинерії. Ліна воліла залишатися за надійним прикриттям і спостерігати здалеку, однак мусила підстрахувати подругу. Близько підійти все-таки не наважилась, бо від нього так смерділо бензином, що білявку ледь не знудило.

Завдяки Тусиним зусиллям чоловік швидко прийшов до тями. Від падіння він ненадовго втратив свідомість. А коли оклигав, то перш за все подякував дівчатам за допомогу:

- Ви мене врятували… Спасибі вам, діти. Але що ви тут робите – самі посеред лісу? Де ваші батьки?

- Ми туристи. Відпочиваємо тут недалеко табором, – щиро відповіла Туся. І додала швидко: – Батьки нас відпустили.

Чоловік виявися добродушним і говірким. Навіть Ліна посміливішала і підійшла ближче – дуже вже кортіло дізнатися, що ж це за дивна така машина і хто цей чоловік.

- Я живу тут, село раніше було, а зараз так – хутірець на десять хат. А моя аж біля лісу. Якось після затяжних дощів пішов гриби збирати, коли дивлюсь – випирає з-під землі якась ломака. Думаю, викопаю – чи то в господарстві пригодиться чи здам на брухт, копійка яка буде. Почав відкопувати  і ледь не провалився. Вона в підземному сховку стояла, в печері якійсь. А після дощів земля попливла і відкрила оцього звіра. Я ж техніку люблю. Мав колись машину, та вже вона своє від’їздила. То я оце розібрався, щось змазав, підрихтував та оце випробовую. А вона глохне й глохне. Якби не ви, то ще й згинув би тут із нею. Тьху! Наче нема мені оце чого робити. От старий дурень!

- То це не ви її зробили?

- Та ні, діти. Вона давня. Я ще й не народився, коли її зробили. То хтось дуже розумецький був. Тільки нащо воно – оце таке одоробло, не знаю.

- А можна подивитися її? - поцікавилася Туся.

- Звісно. Тільки ж бач, яка підступна вона – не впади, дитино.

Оглядини почали знизу.

- Ліно, йди сюди! Тут якийсь знак. - крикнула Туся

- Я бачила такий на сторінках щоденника, зараз знайду, – Ліна взялася гортати блокнот.

- Так це ви нишпорили в покої старого біолога? – промовив чоловік, побачивши в Ліниних руках щоденник. – А я ж думаю, хто це такий прудкий і хитрий – видивився цю схованку. Ще й щоденник встиг забрати. Ви той… поверніть його на місце. Може хто захоче дослідити. Про цей сховок досі ніхто не знав. А я часом там бував.. замість сторожа, щоб не пропало все.

- Це той біолог, що його вовк загриз?.. – злякано запитала Туся.

- Авжеж.

- Це ж треба, як нам пощастило! – вражена Ліна й забула за щоденник у своїх руках.

- То що там про знак? – нагадала Туся.

- Нерозбірливо написано… ось, слухай! «Машина середини 19 століття, для чого її винайшли, невідомо, напевно, залякували… хм… населення. Практичного застосування не бачу. Мені здається, на ній було б зручно обрізати дерева. Та треба перевірити на практиці. Спробую зробити це… тут незрозуміло! В нижньому правому куті знайшов позначку «V». Тому називаю цю машину «Василіск». Тусе, так ми Василіска знайшли! Оце ж той знак!

Тусине обличчя просяяло переможною посмішкою:

- А що? Недарма шукали! Так от якого звіра досліджував біолог. Ходімо всередину. Де наш ліхтарик?

Однак її погляд наштовхнувся на насуплені брови подруги.

- Тусе, нам уже пора. Бачиш – сутеніє. А нам же ще повертатися. Нас Василь більше не відпустить.

- Та ну що ти! Отак на найцікавішому зупинятися!..

- І справді дівчата – ходіть у свій табір. А я вам покажу стежку, і ви до мене прийдете і подивитеся, що то за дивовижна машина. Ви ж мені, можна сказати, життя врятували. Тільки ж там, у тій машині, нічого цікавого для вас немає. Все залізяки та механізми. Там і повернутися ніде. Все у мазуті… То я вас хоч чаєм лісовим пригощу.

- Ми прийдемо, – запевнила Туся.

Дівчата запам’ятали стежину, попрощалися і попростували у напрямку табору, сперечаючись, чи розповідати комусь про їхню несподівану пригоду...