Розділ ІІ
Ліна, задоволено позіхнувши, вистроїлась у стрій на похід до столової. Сонце яскравим промінням, мов куполом огорнуло табір. Надворі стояла жахлива спека, від чого дівчині ще більше хотілось, показавши всьому світу крила, зникнути серед холодних небесних хмарок.
-Вибачте,-почувся позаду приглушений голос. Незнайомець схопив Ліну за руку і потягнув на стежку, яка вела до задньої частини феноменально величезного корпусу. Дівчина покірно йшла за хлопчиною, який міцно вчепившись у її руку, крокував попереду. У повітрі витали запахи сухої деревини і свіжоскошеної трави, які переплітаючись, утворювали найбільш гармонічний союз. Ліна озирнулась, багато почуттів, нахлинули на неї, як хвилі, які під час бурі налітають на маленький човен.
-Я ніколи не була у цій частині табору,-промовила Ліна і обернула голову до співрозмовника, наштрикнувшись на похмурі, блакитні, немов озеро Синевир очі.
-Ти Ангеліна, яка не любить, щоб її називали повним ім'ям?-запитав хлопчина, міцно стинувши у руках блокнот і золотаву ручку.
-Хм. Кумедно, але все ж ти правий,-Ліна ладна була вибухнути дзвінким сміхом, після його слів.
-Фух, вгадав,-хлопчина струснув чорною, мов нічне небо, чуприною і поспіхом занотував щось у блокноті.
-Хто такі таури?-запитав хлопець, явно наголошуючи на останьому слові.
-Ем, а я звідки знаю?-Ліну обгорнув липкий і бридкий покрив страху, проте дівчина намагалась зберігати спокій і зменшити швидкість серця, аби воно не видало її.
-Помилився,-буркнув собі під носа хлопець і розлючено копнув ногою залишки осінього листя.
-Але не може бути! Я точно пам'ятаю твій голос.
Над головою пролинуло три рятівних дзвінка, які сповіщали,що час іти в столову.
-Ем,-Ліна здригнулась під холодним поглядом хлопчини.
-Ти виведеш мене звідси?
-Так,-невдоволено буркнув він і, схопивши Ліну за руку, повів за собою.
-Вибачте,-почувся позаду приглушений голос. Незнайомець схопив Ліну за руку і потягнув на стежку, яка вела до задньої частини феноменально величезного корпусу. Дівчина покірно йшла за хлопчиною, який міцно вчепившись у її руку, крокував попереду. У повітрі витали запахи сухої деревини і свіжоскошеної трави, які переплітаючись, утворювали найбільш гармонічний союз. Ліна озирнулась, багато почуттів, нахлинули на неї, як хвилі, які під час бурі налітають на маленький човен.
-Я ніколи не була у цій частині табору,-промовила Ліна і обернула голову до співрозмовника, наштрикнувшись на похмурі, блакитні, немов озеро Синевир очі.
-Ти Ангеліна, яка не любить, щоб її називали повним ім'ям?-запитав хлопчина, міцно стинувши у руках блокнот і золотаву ручку.
-Хм. Кумедно, але все ж ти правий,-Ліна ладна була вибухнути дзвінким сміхом, після його слів.
-Фух, вгадав,-хлопчина струснув чорною, мов нічне небо, чуприною і поспіхом занотував щось у блокноті.
-Хто такі таури?-запитав хлопець, явно наголошуючи на останьому слові.
-Ем, а я звідки знаю?-Ліну обгорнув липкий і бридкий покрив страху, проте дівчина намагалась зберігати спокій і зменшити швидкість серця, аби воно не видало її.
-Помилився,-буркнув собі під носа хлопець і розлючено копнув ногою залишки осінього листя.
-Але не може бути! Я точно пам'ятаю твій голос.
Над головою пролинуло три рятівних дзвінка, які сповіщали,що час іти в столову.
-Ем,-Ліна здригнулась під холодним поглядом хлопчини.
-Ти виведеш мене звідси?
-Так,-невдоволено буркнув він і, схопивши Ліну за руку, повів за собою.
Коментарі
Показати всі коментарі
(1)