Розділ 1. Екстремум.
Я повертався після виконаного завдання з Ключева. Не пам’ятаю вже чи Великого чи Малого, але у будь-якому випадку шлях не був ні близьким, ні особливо комфортним. Дорожній пил, що його назбирали шини мого автомобіля на ґрунтових дорогах, тільки почав осипатися, хоча я виїхав на асфальт ще пів години тому, а через немалу відстань поволі хилило в сон. День поволі завершувався, а я дістався тільки Нижнього Вербіжа – села, що підпирало Коломию з південного боку, – до дому залишалося близько 10 хвилин їзди...
Свою роботу я виконав добре і без особливих побоювань. Насправді, банальнішого випадку годі й шукати – звичайне зведення рахунків через великі рахунки. Найтонший писачок навіть не знадобився: щоб зобразити світ, де в тебе немає нічого окрім грошей багато розуму не треба. Як і, власне, для того, щоб таке бажати. Та про це пізніше. Краще повернемося до того вечора.
Час був пізній, біля десятої години пообіддя. Напевно. Принаймні до сутінків ще було далеко. Та через вельми продуктивний день, та й, як вже було сказано, через важку дорогу, мене хилило в сон. Не знаю чи багато людей розділяє зі мною цю ж проблему, ніколи не наважувався запитати знайомих, але особисто я від монотонності, яку пред’являє довга пряма дорога, наче поступово відключаюся. І того вечора ця гіпнотична дія, проти якої мені дуже рідко вдавалося встояти, з легкістю пробиралася під чоло й без проблем відкушувала шматки від залишків концентрації. Тому, щоб тримати себе в більш-менш робочому режимі, мені доводилося час від часу відводити погляд від нудної розмітки та фокусуватися на чомусь цікавішому. Розумію, що такий контрзахід може здатися безвідповідальним, але нічого кращого я не зміг придумати і досі.
Втома все міцніше оповивала мої кістки. Чим довше я роздивлявся закляклі на кермі руки, тим більше вірив у те, що вони вже не належать мені: безпричинно напружені, вкриті роздутими через спеку судинами, із неприроднім вигином пальців – наче окремі організми. Здавалося, вони почали своє, автономне життя, але через неможливість відбрунькуватися, продовжували робити вигляд наче слухаються моїх наказів, наче ведуть автомобіль туди, куди хочу я, а не навпаки. З’явилося хвилювання. Не спеціально сфокусувавшись на його відголосах, я відчув, як свідомість все сильніше прагне відділитися від тіла. Резонна тривога збиралася перерости у ірраціональну паніку. Та хоч на той на час я був відносно молодим спеціалістом, чудово знав на що вказують перші прояви деперсоналізації.
– Ти там не заснув? – видав з заднього сидіння мого автомобіля чоловік, який радше був нежданим гостем, аніж пасажиром. Очевидно, він помітив, що почуваюся я не надто здорово.
– Ні, – я спробував прикинутися бадьорішим, ніж був насправді, – просто втомився.
– Не те, щоб я боявся, мені вже якось байдуже, - він видав дивний несміливий смішок і продовжив, – але я тут обдумував твою пропозицію і знаєш що згадав?
– Ні, не знаю, – збрехав я. Бо бачить видющий, останнім часом він згадував про це значно частіше, ніж воно того заслуговувало.
– Той випадок, на ринку. Пам’ятаєш? Мусиш пам’ятати, – додав він, коли зрозумів, що ввічливої відповіді не отримає.
– Це ти про моє зникнення?
– Ну що за драма? Нікуди ти не зникав.
– А й справді – просто залишився невідь де, без тебе і можливості повернутися додому.
– Я ж просив тебе йти поруч! – він кричав без гніву, наче просто вирішив говорити дещо голосніше, ніж зазвичай.
– Мені було десь вісім років! – я ж перейшов на більш роздратований тон.
– Це не моє… – ледь встигло вирватися з його уст, перед тим, як я вставив свої злісні п’ять копійок.
– І справді не твоє, тату…
Він замовк. Тим часом я проїхав майже половину Нижнього Вербіжа. Коломия ставала все ближчою, а гіпнотична пелена дороги все сильніше здавлювала свій вузол навколо моєї ніби не моєї шиї.
– А чого ти хотів? – знову відволік мене від поганих думок батько, – З ким не буває? Звичайна ситуація, – він перейшов на м’якшу інтонацію, – думаєш мені було байдуже? Думаєш я спеціально? Та й не перебільшуй – тебе не було всього хвилину-дві.
– Ти сказав, що тебе привів якийсь дивний дядько, – знову незручний смішок, – що в нього були смішні вуса, і що він говорив якось не по-нашому. Навіть, здається, світився. А я і не знав, що думати. Не знав кому сказати дякую. Доки ти, у якому класі? – я заперечно покивав, мовляв не пам’ятаю, – ну, після якоїсь там культурної екскурсії сказав, що то був Олекса Довбуш.
Все так і було – мені тут нічого додати.
– Скажи, тільки чесно, ти справді сподівався, що я тобі повірю?
Батько, зрозумівши, що мені не до його ностальгії, замовк. Я ж, сповільнивши темп і обережно наближаючись до моста через річку, взявся навсібіч роззиратися: джерело таких сильних емоцій повинно було бути неподалік. Вже через лічені секунди, коли мій автомобіль виїхав на стале-залізобетонну конструкцію, моє припущення наткнулося на нове підтвердження – добре відчутна образа на світ сягнула свого піку. Де ж вона?
Я виглянув у вікно ліворуч – там лежав Прут. Спокійна з висоти течія, що неслася від прилеглих сіл просто на мене, бісила до тріскоту у хребцях. Та, одночасно з тим, манила своєю силою. Її велич спонукала мене вистрибнути просто з автомобіля і віддатися їй, щоб хоча б на мить стати більшим, ніж був чи коли-небудь буду насправді.
Я намагався ігнорувати її поклик, та повністю забути про в рази сильніші за мене чари не вдавалося. Усе, на що виявився тоді здатним, повернути голову праворуч – там на мене чекало таке ж чарівне видовище, та, раптом, гнів посилився й майже одразу, наче перегоріла лампочка, з дзенькотом покинув моє тіло. Я полегшено видихнув, і коли вже збирався повернутися до спостереження за дорогою, зрозумів, що знайшов те, що шукав і як ніколи чітко його бачу: там, приблизно на тому ж рівні, що й я, тільки на тридцять метрів далі за течією, спалахнуло блакитне світло – чистий гнів освітив собою вечірнє хвилювання Пруту. І я збирався його примирити.
Свою роботу я виконав добре і без особливих побоювань. Насправді, банальнішого випадку годі й шукати – звичайне зведення рахунків через великі рахунки. Найтонший писачок навіть не знадобився: щоб зобразити світ, де в тебе немає нічого окрім грошей багато розуму не треба. Як і, власне, для того, щоб таке бажати. Та про це пізніше. Краще повернемося до того вечора.
Час був пізній, біля десятої години пообіддя. Напевно. Принаймні до сутінків ще було далеко. Та через вельми продуктивний день, та й, як вже було сказано, через важку дорогу, мене хилило в сон. Не знаю чи багато людей розділяє зі мною цю ж проблему, ніколи не наважувався запитати знайомих, але особисто я від монотонності, яку пред’являє довга пряма дорога, наче поступово відключаюся. І того вечора ця гіпнотична дія, проти якої мені дуже рідко вдавалося встояти, з легкістю пробиралася під чоло й без проблем відкушувала шматки від залишків концентрації. Тому, щоб тримати себе в більш-менш робочому режимі, мені доводилося час від часу відводити погляд від нудної розмітки та фокусуватися на чомусь цікавішому. Розумію, що такий контрзахід може здатися безвідповідальним, але нічого кращого я не зміг придумати і досі.
Втома все міцніше оповивала мої кістки. Чим довше я роздивлявся закляклі на кермі руки, тим більше вірив у те, що вони вже не належать мені: безпричинно напружені, вкриті роздутими через спеку судинами, із неприроднім вигином пальців – наче окремі організми. Здавалося, вони почали своє, автономне життя, але через неможливість відбрунькуватися, продовжували робити вигляд наче слухаються моїх наказів, наче ведуть автомобіль туди, куди хочу я, а не навпаки. З’явилося хвилювання. Не спеціально сфокусувавшись на його відголосах, я відчув, як свідомість все сильніше прагне відділитися від тіла. Резонна тривога збиралася перерости у ірраціональну паніку. Та хоч на той на час я був відносно молодим спеціалістом, чудово знав на що вказують перші прояви деперсоналізації.
– Ти там не заснув? – видав з заднього сидіння мого автомобіля чоловік, який радше був нежданим гостем, аніж пасажиром. Очевидно, він помітив, що почуваюся я не надто здорово.
– Ні, – я спробував прикинутися бадьорішим, ніж був насправді, – просто втомився.
– Не те, щоб я боявся, мені вже якось байдуже, - він видав дивний несміливий смішок і продовжив, – але я тут обдумував твою пропозицію і знаєш що згадав?
– Ні, не знаю, – збрехав я. Бо бачить видющий, останнім часом він згадував про це значно частіше, ніж воно того заслуговувало.
– Той випадок, на ринку. Пам’ятаєш? Мусиш пам’ятати, – додав він, коли зрозумів, що ввічливої відповіді не отримає.
– Це ти про моє зникнення?
– Ну що за драма? Нікуди ти не зникав.
– А й справді – просто залишився невідь де, без тебе і можливості повернутися додому.
– Я ж просив тебе йти поруч! – він кричав без гніву, наче просто вирішив говорити дещо голосніше, ніж зазвичай.
– Мені було десь вісім років! – я ж перейшов на більш роздратований тон.
– Це не моє… – ледь встигло вирватися з його уст, перед тим, як я вставив свої злісні п’ять копійок.
– І справді не твоє, тату…
Він замовк. Тим часом я проїхав майже половину Нижнього Вербіжа. Коломия ставала все ближчою, а гіпнотична пелена дороги все сильніше здавлювала свій вузол навколо моєї ніби не моєї шиї.
– А чого ти хотів? – знову відволік мене від поганих думок батько, – З ким не буває? Звичайна ситуація, – він перейшов на м’якшу інтонацію, – думаєш мені було байдуже? Думаєш я спеціально? Та й не перебільшуй – тебе не було всього хвилину-дві.
Так, можливо у дечому він правий – я не перша дитина, яка загубилася в натовпі. Не перший хлопчина, який через тисняву не зміг втриматися за куртку батька, а через сором’язливість побоявся окрикнути його, попросити повернутися, зупинитися. Але ж проблема не в цьому. Хіба запам’яталося б мені звичайна життєва ситуація до тепер, до глибокої старості?
Мене не хвилює, що він далеко не одразу помітив моє зникнення. Так само байдуже мені й до того, що я не бачив, щоб він риссю кидався шукати свого сина. Не звертаю уваги і на те, що коли мене однією вічністю пізніше все ж привели до нього, пакунки, через які ми не могли триматися за руки, досі міцно стискалися його пальцями – я не звик вважати себе центром землі, є речі значно важливіші за мене.Я злився тільки тому, що того ранку він взяв мене з собою, коли в цьому не було жодної потреби. Наївний і, як колись казали, тепличний я не був готовим до контакту з цілими потоками людей. На той час мені доводилося бачити натовп тільки по телевізору, і навіть тоді, всередині, десь на лінії стику живота і грудей, у мене появлялося огидне болюче тріпотіння – неспокій.
В ту мить, тільки-но зрозумівши, що батька більше поруч немає, а дороги до дому самому мені ніколи не знайти, я просто зупинився. Тоді я вперше дізнався, що таке розгублення: ніяких ідей, ніяких варіантів, ніяких планів, ніяких думок – нічого, що могло б допомогти прийняти абияке рішення. Просто ступор. Абсолютна безпорадність. Якби не допомога незнайомця, усе могло б закінчитися значно гірше. Та батько, схоже, цього не розумів. Він вважав, що легкий переляк – вершина спектру відчуттів, який восьмирічна дитина могла відкласти собі в багаж після такої незначної ситуації.– Ти сказав, що тебе привів якийсь дивний дядько, – знову незручний смішок, – що в нього були смішні вуса, і що він говорив якось не по-нашому. Навіть, здається, світився. А я і не знав, що думати. Не знав кому сказати дякую. Доки ти, у якому класі? – я заперечно покивав, мовляв не пам’ятаю, – ну, після якоїсь там культурної екскурсії сказав, що то був Олекса Довбуш.
Все так і було – мені тут нічого додати.
– Скажи, тільки чесно, ти справді сподівався, що я тобі повірю?
Я не відповідав. При такому формулюванні, що б я не сказав – виглядатиму наївним дурнем, а багатозначне мовчання передасть мої думки надійно і без зайвих звуків. Думав, настільки очевидна відповідь не варта зайвих слів. Але помилився. Ми саме проїжджали останню сотню метрів селища, коли батько знову перепитав.
– Справді? Чекав, що я в це повірю?
Батько, зрозумівши, що мені не до його ностальгії, замовк. Я ж, сповільнивши темп і обережно наближаючись до моста через річку, взявся навсібіч роззиратися: джерело таких сильних емоцій повинно було бути неподалік. Вже через лічені секунди, коли мій автомобіль виїхав на стале-залізобетонну конструкцію, моє припущення наткнулося на нове підтвердження – добре відчутна образа на світ сягнула свого піку. Де ж вона?
Я виглянув у вікно ліворуч – там лежав Прут. Спокійна з висоти течія, що неслася від прилеглих сіл просто на мене, бісила до тріскоту у хребцях. Та, одночасно з тим, манила своєю силою. Її велич спонукала мене вистрибнути просто з автомобіля і віддатися їй, щоб хоча б на мить стати більшим, ніж був чи коли-небудь буду насправді.
Знову. Дивовижних, нечуваних до того розмірів агресія одним змахом викорінила сонливість з мого розуму і успішно зайняла витіснене місце. Якою ж вона була несамовитою і чужою!
Вдивлятися у чаруючі води довше було б небезпечно, але й відвести погляд без глибинного жалю не вдавалося. Річка продовжувала вабити і виводити мене з себе одночасно. Ніби справді чекала, що я ось так, без вагань і ті про найважливіше, просто здамся. Не на того натрапила!Я намагався ігнорувати її поклик, та повністю забути про в рази сильніші за мене чари не вдавалося. Усе, на що виявився тоді здатним, повернути голову праворуч – там на мене чекало таке ж чарівне видовище, та, раптом, гнів посилився й майже одразу, наче перегоріла лампочка, з дзенькотом покинув моє тіло. Я полегшено видихнув, і коли вже збирався повернутися до спостереження за дорогою, зрозумів, що знайшов те, що шукав і як ніколи чітко його бачу: там, приблизно на тому ж рівні, що й я, тільки на тридцять метрів далі за течією, спалахнуло блакитне світло – чистий гнів освітив собою вечірнє хвилювання Пруту. І я збирався його примирити.
Коментарі