-Який гарний день сьогодні!- я сів на стілець. Звичайний сонячний день, не більше, але тягне на дощ – мені подобається. Я живу у квартирі недалеко від центру міста: дім зігнутий, тому одне моє вікно виходить у невеличкий провулок, де постійно висять випрані речі. Не шикарно, проте мене задовольняє. Ось з-за рогу у затишну трьох стінну кімнатку зайшли троє хлопчаків із м'ячем і почали грати, не боючись, що отримають по шиї. А де їм ще гра... Це що? Знову вона? Звуки гуркоту потроху наближаються: невже один з них? Інтригу розвіяла п'ятірка здоровезних зелених, схожих на мох, пальців – це таки вона. Сподіваюсь, вона просто скорочує шлях. Ні... Все ж вона сюди. Це смерть – неминуче явище для будь-кого й будь-чого, окрім, мабуть, нашого Всесвіту. Це падло постійно ходить по місту, оскільки живе не так далеко звідси. Я не знаю де точно - я не настільки дурний, аби ходити у лігвище смерті, просто через мою цікавість. Стояти! Вона що, спинилась? Стала, розглядає їх. Можливо вона розглядає місц... Вона вже тягнеться до драбини на найнижчому балконі, щоб скинути її на голову хлопцеві унизу: смерть тендітно торкнулася пальцем залізних східців, змусивши їх впасти на бідного хлопчака. Добре, що я його не знав. Малий упав мертвим, друзі стояли в шоці, тому мені довелося викликати швидку. Цікаво, де ж саме живе ця поодинока вбивця? Треба бігти, поки вона ще не перестала драматично розглядати дітей! Так... Де мій плащ? А, ось він лежить! Я накинув плащ і чкурнув геть. Тільки забіг за ріг, як мене вже переступила ця мара. Сподіваюсь, бігти недалеко, бо я не дуже спортивний. Вона повільно йшла своїми довжелезними ногами, переступаючи пішоходів, машини, іноді навіть будівлі і, врешті, ми дістались мосту. Смерть ступила у воду. Я не розумію, як так: вона спокійно ходить у воді, тобто з нею взаємодіє, але ніхто не помічає окрім мене. Я не знаю, чому я її бачу, як і мій брат Марко колись міг... Але ж її ноги мають робити гігантські діри у воді, хоча б. Ай! Немає часу! Вона збільшує відстань. Треба наздоганяти! Я біжу так швидко як можу, і в мене виходить наблизитись до протилежного берега (дякуючи тому, яка вона повільна у воді). Цікаво: чому вона вбиває лише тут, бо ж, ніби, за статистикою кожну секунду у світі помирає приблизно три людини, але ж вона не пересувається з такою швидкістю? Можливо, їх декілька? Ура – берег! Отже, якою ж дорогою... Ай! Побіжу навпростець. Нічого собі, а тут погода краща! Схоже на безлюдний острів: цнотливий, не зачеплений ніким. Ані хмаринки на небі і сонце прикольно світить на горизонті. Трясця! Куди ця смерть поділася? Ага! Вона ніби йшла у той бік, тож я маю йти за нею. Сподіваюсь прав... Ауч! Довбаний камінь! Нащо ти так? Та й пес з ним! Треба наздогнати! Давай, вставай, Максе! Є! Погнали! Це що там, за деревами? Степ? Ну стовбурів там не видно. Ось: вже зовсім близько. Ого, тут і справді степ! Чистий, зелений, освічений сонцем, затишний степ. Я пустив сльозу, хи-хи! Та не течи! Так краще. О, це ж вона! Сидить біля скляного каменю, де літають, ніби в тераріумі, безліч зелених часток, які плавно відбиваються об стінки в нескінченному потоці. Схоже на значки, як в старому телику, коли він входить в пасивний режим. Смерть гладила цю клітку для прекрасних істот, а тоді просто почала витріщатися в даличину. Згодом мохова постать підняла ліву руку, долонею вперед і почала награвати мелодію, завдяки польовому вітру й множинним отворам на її тілі, що вона була здатна затулити своїми пальцями. Я повільно наблизився до прозорої брили: не помічає. Підійшов ще ближче й потягнув руку до неї, проте доступ перекрив здоровезний сирий палець із запахом дощу. Я підвів погляд догори, вловивши не існуючого погляду Смерті. Її голова була повернута, так, що отвори у ній дивилися чітко на мене, чому мені навіть стало лячно – я повільно відсторонився й заклякнув на місці, очікуючи долі, але істота лише прибрала до себе руку й відвернулася від мене, продовжуючи спостерігати за даличінню. Я витер упрілого лоба й просто продовжив стояти на місці. Десять порожніх секунд потому, сутність зняла лівицю з колін і поплескала долонею ліворуч від себе, запрошуючи мене поспоглядати. Нічого не видно: лише дерева, крізь які легким сяйвом визирає сонце яке майоріє на обрії щодня без вихідних та свят. Я підвівся, й подивився на смерть. Вона поглянула на мене у відповідь, тоді відкинула голову назад, ніби я її дістав, опісля чого підставила мені руку, на яку я успішно всівся, й пані здійняла мене над світом на рівні свого обличчя, чи як цю діряву маячню можна було назвати. Сонце вже майже зайшло, лишалися секунди, доки його краєчок теж закотиться у прірву горизонту...