you can call me Red

2020-11-16 12:25:27

#04. Зима

Думки вголос, Особисте

Я дрейфую в повній невизначеності. Моє тіло розчинилося в терпкому просторі, що проникає в найдальші куточки розуму. Мій голос не може покинути горла й існує лише в голові. Мої очі, яких не досягає ані найслабша іскра, певно розплющені, але не бачать нічого. Я знаю, Зима випробовує моє терпіння, і я не хочу нічого від неї ховати. Втома заповнює кожну клітину мого єства, заміщає його. Я терплю ці метаморфози байдуже, здогадуючись, що буде далі. Сперше в пам'яті зринають спогади з дитинства. Невинні й мимолітні. Відчувши тепло в душі, я починаю заглиблюватися в них, дрейфуючи серед примарних образів, витворених із моїх думок. Коли я простягаю руку до котрогось із них, той враз зникає і його заступає новий. Я заспокоююся, бо знаю, що вони не справжні, а лише тьмяні відображення мого світла, але все ж приглядаюся до кожного з цікавості, воскрешаючи в серці минуле. Зовсім не страшно, коли бліда рука несподівано висмикує мене з примарних видив і кидає на безкраю площину, вкриту діамантовими крихтами. Я піднімаюся й поволі починаю просуватися вперед, не зважаючи на біль, що його завдають породжені моїм неспокійним розумом дорогоцінні камені під ногами. Зима хоче здобути перемогу наді мною, та я добре засвоїла цей урок – важливо не скільки зможеш пройти, а як, бо кінця все одно немає, але кожен дістане нагороду, достойну його. Для когось ця дорога всипана білосніжним пухом, який розлітається від найменшого кроку, та мій шлях устелений діамантами – заманливими з виду, але гострокінечними на доторк. Я глибоко вдихаю густе повітря і згадую Зиму. Думки мої, крилаті й вільні, зринають високо й летять до неї. Відлюдна й мовчазна, вона відваджує більшість, лише не мене. Бо я бачу, що вона носить глибоко в серці ту саму тугу нерозкриту, що й я. Згадую її надмінне обличчя й показну суворість, але мене вона завжди пробачає. Коли сил йти далі немає, я падаю на коліна, тоді вона приходить за мною і веде далі, не зронивши ні слова.

26279