Велична постать короля видніється здалеку, освітлена останніми променями вечірнього сонця. Його голову вінчає корона, густо всипана рубінами, а білосніжний атласний поділ стелиться в ногах. Погляд з-під насуплених брів лине кудись за примарний обрій. Він непорушно сидить на високому троні, густо порослому ізмарагдовим мохом, складеному з кісток здобичі та обплетеному чорним корінням. Занедбані в запустілому саду дерева, звиваючись, ніби люди, що колись були вражені страшним закляттям посеред танцю, проросли через вікна, підлогу палацу, і тримають тепер покришену стелю, не даючи їй обвалитися остаточно. Погляд чіпляється за тонкі численні пагони, на яких тремтять ніжні пурпурові квіти, цукрові пелюстки ладні ось-ось розкритися на повну. Їх п’янкий аромат просочив тут усе. Він паморочить голову й навіює страшні видіння. Вже після першого подиху хочеться тікати й ховатися десь далеко, аби не відчути більше цього солодкого запаху смерті. Колись розкішні фрески на стінах втратили свої кольори, поблідли. Фігури на них стерлися, ховаючись від пронизливого вітру. Позолота злетіла з химерних скульптур, і тепер замість замріяної напівпосмішки, із якою вони, певно, колись зустрічали поважних гостей, їх образи потонули у скорботі, холодні дощі вимили на витончених обличчях сліди, немов би від сліз, хоча, захоплюючись їх величчю на відстані, де-не-де та й породжувалася думка, що в цьому місці, тужачи за його минулою славою, навіть ці кам’яні створіння могли впасти в розпач. Зацікавлена, підступаю ближче, поглядом питаючи, що тут сталося, та вони, втаємничені гордістю, не зроняють ані слова. Німі свідки давніх подій. Стоїть мертва тиша, подих вітру гойдає ланцюги на тьмяних люстрах. Тоді згори лине тихий передзвін дорогоцінних каменів. У цьому місці він звучить якось відчужено, неприродно. Не чутно ні птаха, ні звіра, немов після занепаду цього величавого палацу звідси пішли не тільки хазяї, а й природа, підкоряючись вищим силам, поступилася темним чарам. Парча, хутра й самоцвіти в достатку, лежать недоторкані. Ніхто не прийшов їх забрати, лиш час наклав свою печать. Складається враження, що жителі вирішили прогулятися лісом, і мали от-от вернутися, але зникли безслідно. Врешті, не всі облишили цю обитель в самому серці віковічного лісу. Вдихнувши глибоко, я несміло піднімаю погляд на короля. Складки на його чолі розгладжуються, він задумливо заглядає мені у вічі, вирішуючи долю своєї некликаної гості.

Я ховаю спогади в коробку. Чорну, оббиту велюром іззовні, на дотик вона м'яка і, здається, зовсім нічого не важить. Що всередині, точно ніхто не знає. У цій колючій темряві я ховаю свою душу. Час іде. Спадають полум'яні вогнища на деревах, обіймають трави у передсвітанкових сутінках роси. І тоді вона знову зринає в моїй душі. ЇЇ позолочені кутики виблискують в останніх проміннях моєї надії, а чорнота матер'ялу немов би вбирає у себе погляд. Заплющивши очі, я помічаю, як вона падає мені до рук, але відкривати її не збираюся. Ловлю легкий подих морозного вітру на обличчі. Він додає мені рішучості. Ні. Той сховок мій не має вийти назовні, але, навіть будучи замкненим моїм болем надійно, він холодить кров у венах, нагадує про себе. Час зупинився. Місячне світло запрошує повірити йому свої найглибші таємниці, але воно оманливе, йому не можна довіряти. Я дивлюся на коробку у своїх руках. Чорну, оббиту чимось приємним на дотик, срібні кутики холодять мої пальці. Раз за разом опираючися спокусі, я відкладаю її кудись убік, і вона зразу зникає. Із поля зору, але не з душі. Бо не можна просто відкласти частину себе. Тут, у саду, де в ночі перешіптуються про своє яблуні і зорі обіцяють блаженне забуття, я знову згадую про те, як тримала на руках власне тремтяче минуле і була повна рішучості збавитися його. Воно чіплялося і благало не залишати його, знов і знов пронизуючи серце сталевими ножами. Воно все ще тут, поховане глибоко в полі, бо земля дихає спокоєм. Спочиває, приспане піснями моїх мрій. Я стаю і йду далі, за переділ, мокрі трави обіймають ноги і просять забутися хоч на мить. Я покидаю сад і виходжу в поле. Іду далі. Мої очі – сліпі, бо не можна побачити, що чекає попереду, лише відчути. У слідах, що я лишаю, виростають химерні квіти. Їх пелюстки вбирають мій біль і червоніють, як напувані кров'ю. Я повертаюся назад і бачу, нарешті, що ніч минає. Місяць ховається за обрієм, ображений моєю незговірливістю, а хмари набирають пурпурних відтінків. Зачинається день. Моє перебування тут доходить кінця й пелена забуття тремтить у моїх очах. Час прокидається.

Я дрейфую в повній невизначеності. Моє тіло розчинилося в терпкому просторі, що проникає в найдальші куточки розуму. Мій голос не може покинути горла й існує лише в голові. Мої очі, яких не досягає ані найслабша іскра, певно розплющені, але не бачать нічого. Я знаю, Зима випробовує моє терпіння, і я не хочу нічого від неї ховати. Втома заповнює кожну клітину мого єства, заміщає його. Я терплю ці метаморфози байдуже, здогадуючись, що буде далі. Сперше в пам'яті зринають спогади з дитинства. Невинні й мимолітні. Відчувши тепло в душі, я починаю заглиблюватися в них, дрейфуючи серед примарних образів, витворених із моїх думок. Коли я простягаю руку до котрогось із них, той враз зникає і його заступає новий. Я заспокоююся, бо знаю, що вони не справжні, а лише тьмяні відображення мого світла, але все ж приглядаюся до кожного з цікавості, воскрешаючи в серці минуле. Зовсім не страшно, коли бліда рука несподівано висмикує мене з примарних видив і кидає на безкраю площину, вкриту діамантовими крихтами. Я піднімаюся й поволі починаю просуватися вперед, не зважаючи на біль, що його завдають породжені моїм неспокійним розумом дорогоцінні камені під ногами. Зима хоче здобути перемогу наді мною, та я добре засвоїла цей урок – важливо не скільки зможеш пройти, а як, бо кінця все одно немає, але кожен дістане нагороду, достойну його. Для когось ця дорога всипана білосніжним пухом, який розлітається від найменшого кроку, та мій шлях устелений діамантами – заманливими з виду, але гострокінечними на доторк. Я глибоко вдихаю густе повітря і згадую Зиму. Думки мої, крилаті й вільні, зринають високо й летять до неї. Відлюдна й мовчазна, вона відваджує більшість, лише не мене. Бо я бачу, що вона носить глибоко в серці ту саму тугу нерозкриту, що й я. Згадую її надмінне обличчя й показну суворість, але мене вона завжди пробачає. Коли сил йти далі немає, я падаю на коліна, тоді вона приходить за мною і веде далі, не зронивши ні слова.