you can call me Red

2020-11-16 12:38:04

#0 Спогад

Думки вголос, Різне, Особисте

Я ховаю спогади в коробку. Чорну, оббиту велюром іззовні, на дотик вона м'яка і, здається, зовсім нічого не важить. Що всередині, точно ніхто не знає. У цій колючій темряві я ховаю свою душу. Час іде. Спадають полум'яні вогнища на деревах, обіймають трави у передсвітанкових сутінках роси. І тоді вона знову зринає в моїй душі. ЇЇ позолочені кутики виблискують в останніх проміннях моєї надії, а чорнота матер'ялу немов би вбирає у себе погляд. Заплющивши очі, я помічаю, як вона падає мені до рук, але відкривати її не збираюся. Ловлю легкий подих морозного вітру на обличчі. Він додає мені рішучості. Ні. Той сховок мій не має вийти назовні, але, навіть будучи замкненим моїм болем надійно, він холодить кров у венах, нагадує про себе. Час зупинився. Місячне світло запрошує повірити йому свої найглибші таємниці, але воно оманливе, йому не можна довіряти. Я дивлюся на коробку у своїх руках. Чорну, оббиту чимось приємним на дотик, срібні кутики холодять мої пальці. Раз за разом опираючися спокусі, я відкладаю її кудись убік, і вона зразу зникає. Із поля зору, але не з душі. Бо не можна просто відкласти частину себе. Тут, у саду, де в ночі перешіптуються про своє яблуні і зорі обіцяють блаженне забуття, я знову згадую про те, як тримала на руках власне тремтяче минуле і була повна рішучості збавитися його. Воно чіплялося і благало не залишати його, знов і знов пронизуючи серце сталевими ножами. Воно все ще тут, поховане глибоко в полі, бо земля дихає спокоєм. Спочиває, приспане піснями моїх мрій. Я стаю і йду далі, за переділ, мокрі трави обіймають ноги і просять забутися хоч на мить. Я покидаю сад і виходжу в поле. Іду далі. Мої очі – сліпі, бо не можна побачити, що чекає попереду, лише відчути. У слідах, що я лишаю, виростають химерні квіти. Їх пелюстки вбирають мій біль і червоніють, як напувані кров'ю. Я повертаюся назад і бачу, нарешті, що ніч минає. Місяць ховається за обрієм, ображений моєю незговірливістю, а хмари набирають пурпурних відтінків. Зачинається день. Моє перебування тут доходить кінця й пелена забуття тремтить у моїх очах. Час прокидається.