you can call me Red

2020-11-16 16:44:37

#05. Король

Цікаве, Думки вголос, Різне

Велична постать короля видніється здалеку, освітлена останніми променями вечірнього сонця. Його голову вінчає корона, густо всипана рубінами, а білосніжний атласний поділ стелиться в ногах. Погляд з-під насуплених брів лине кудись за примарний обрій. Він непорушно сидить на високому троні, густо порослому ізмарагдовим мохом, складеному з кісток здобичі та обплетеному чорним корінням. Занедбані в запустілому саду дерева, звиваючись, ніби люди, що колись були вражені страшним закляттям посеред танцю, проросли через вікна, підлогу палацу, і тримають тепер покришену стелю, не даючи їй обвалитися остаточно. Погляд чіпляється за тонкі численні пагони, на яких тремтять ніжні пурпурові квіти, цукрові пелюстки ладні ось-ось розкритися на повну. Їх п’янкий аромат просочив тут усе. Він паморочить голову й навіює страшні видіння. Вже після першого подиху хочеться тікати й ховатися десь далеко, аби не відчути більше цього солодкого запаху смерті. Колись розкішні фрески на стінах втратили свої кольори, поблідли. Фігури на них стерлися, ховаючись від пронизливого вітру. Позолота злетіла з химерних скульптур, і тепер замість замріяної напівпосмішки, із якою вони, певно, колись зустрічали поважних гостей, їх образи потонули у скорботі, холодні дощі вимили на витончених обличчях сліди, немов би від сліз, хоча, захоплюючись їх величчю на відстані, де-не-де та й породжувалася думка, що в цьому місці, тужачи за його минулою славою, навіть ці кам’яні створіння могли впасти в розпач. Зацікавлена, підступаю ближче, поглядом питаючи, що тут сталося, та вони, втаємничені гордістю, не зроняють ані слова. Німі свідки давніх подій. Стоїть мертва тиша, подих вітру гойдає ланцюги на тьмяних люстрах. Тоді згори лине тихий передзвін дорогоцінних каменів. У цьому місці він звучить якось відчужено, неприродно. Не чутно ні птаха, ні звіра, немов після занепаду цього величавого палацу звідси пішли не тільки хазяї, а й природа, підкоряючись вищим силам, поступилася темним чарам. Парча, хутра й самоцвіти в достатку, лежать недоторкані. Ніхто не прийшов їх забрати, лиш час наклав свою печать. Складається враження, що жителі вирішили прогулятися лісом, і мали от-от вернутися, але зникли безслідно. Врешті, не всі облишили цю обитель в самому серці віковічного лісу. Вдихнувши глибоко, я несміло піднімаю погляд на короля. Складки на його чолі розгладжуються, він задумливо заглядає мені у вічі, вирішуючи долю своєї некликаної гості.