Олівер прокинувся від дзвінка будильника. Йому було важко відкрити очі, але він зробив це зусиллями. Поглянувши на годинник, він зрозумів, що дуже запізнився. Швидко вставши з ліжка, він попрямував в гардеробну, щоб взяти свій робочий одяг. Проте, коли він зайшов у гардеробну, він зустрів батька, який вже був там, витягаючи пакетик з жовтими пігулками.

- Знову ти витрачаєш мої гроші на наркотики! - Мовив Олівер.

- Це мої справи, а тепер вали звідси! - Крикнув у відповідь батько.

- Пішов ти.

Олівер взяв свою сумку з робочим одягом та вийшов назовні. У бурхливому ритмі життя не зупинявся ні на секунду. Олівер кидається на роботу через бруд на вулицях, завдаючись через людей, які прагнуть встигнути на роботу. Він оглядається на величезні будівлі, які височіли вздовж вулиць, із неоновими вивісками, що пропонують нові імпланти рук, ніг та органів, що нагадували про те, що розвиток не зупинився. За кілька хвилин Олівер дійшов до свого цеху, де трудився. Він вдихнув глибоко, готуючись до нового дня в цьому сучасному світі, де кожен момент був цінним, а кожен крок - важливим.               

По дорозі до свого робочого місця Олівер зустрівся з Ернестом.

- Ну, привіт, Олі! Наша домовленість ще в силі? - Посміхаючись спитав Ернест.

- Привіт... Так, ще в силі, - Відповів Олівер.

- Все гаразд, Олі?

- О, так! Все нормально, просто не поснідав.

- Це погано. Снідати треба завжди. Ну, тоді бувай, зустрінемося вже при виході заводу.

- Гаразд. Бувай.

Розішвошившись, Олівер підійшов до свого станка та почав трудитися, щоб «Обрані» могли спати спокійно, тому що вони мали дуже важливу роботу у допомозі простим людям, як він сам.               

Після десяти години праці, коли вже всі почали збиратися по домівках, Олівер чекав Ернеста при виході з заводу. Пройшло понад вісім хвилин, а Ернеста не було. Олівер вже думав йти, але хтось торкнувся його плеча. Коли Олівер повернувся, він побачив Ернеста, який був вдягнений у чорну футболку та потерті джинси. На руках він носив хромовий браслет.

- Ну, знову привіт ти готовий йти? - Спитав його Ернест.

- Так. Я вже думав, що ти не прийдеш.

- Я просто ніяк не міг знайти свій браслет, а він був в мене вкармані. Ну, то ідемо?

- О, так.

Вийшовши із заводу, Олівер і Ернест мовчки йшли, розглядаючи хмарочоси, в яких працювали більш вищий клас. Після п'яти хвилин ходьби Олівер поглянув на голубі, як сапфір, очі Ернеста. Він ніяк не міг перестати на них милуватися. «Як в людини можуть бути такі гарні очі, ніколи не бачив таких голубих очей. Цікаво, це лінзи чи його природний колір очей?» - подумав Олівер.

- Щось не так? - Спитав Ернест. - В мене щось на обличі?

- Все добре, просто думаю, це в тебе природні колір очей чи у тебе лінзи?

- Тепер все ясно, - Його губи ледь помітно зігнулися у посмішці. - Це прирдний колір.

Дійшовши бару, Олі з Ернестом зайнняли місьця бія вікна, дивлячись на осіний краєвид міста.

- Що будеш, - Спитав Ернест.

- Я буду сидр із горішками, а ти що?

- Пиво разом з товїми горішками. Ти не проти?

- Ні, я не проти.

- Ну тоді я скоро прийду.

Ернест встав та пішов до барної стойки, щоб зробити замовлення.

- Добрий вечір, можна сидр з пивом та сольоні горішки?

- Зараз, - Відповів бармен. - З вас буде вісім норвнів.

Ернест оплатив замовлення та забрав його. Прийшовши з замовленням до Олівера, вони тихо пили та їли.

- Ммм... Олі, як в тебе пройшов день, - Розпочав Ернест.

- Все добре, согодні дороблював вчораншну роботу, а в тебе як?

- Пройшов нормально, але нічого цікавого. Ти коли-небудь був на марсі?

«Що! В нього дуже дивні питання, навіть не розумію, на що він добивається, - думав Олівер».

- Ні, ти що, я не гідний того, - З подивом відповів Олі. - А ти що був?

- Звісно ні! Але дуже хочу туди попасти. А ти, Олі, хотівби жити на марсі?

- Ніколи, там жахливі умови життя, а роботу, яку роблять вони, я не зміг би зробити. Це дуже важко.

- А я думаю, що там добре. І звідки ти знаєш, що вони роблять там на марсі і який марс насправді? Я думаю, що там є сади, озера, поля та гаї.

- Маячня , - Відповів Олівер. - Там мертва пустиння чи ти ніколи не бачив привітання з марсу?

- Я даю тобі гарантію, що це підстава. Ти сам себе чуєш, як люди з ВИШОГО КЛАСУ будуть жертвувати собою ради таких як ми? Тим більше, що вони там таке роблять важливе?

- Не знаю, - Розгубленно відповів Олі.

Допивши пиво та сідр і доївши горішки, Олі з Ернестом вийшли в місто. А саме місто сяяло всіма кольорами, неонові галограми засліплювали кожного.

- Олі... Ти когось любив? - Сором'язливо спитав Ернест.

- Навіть не знаю. Важко відповісти, я ніколи не зустрічався, через це мені важко сказати щось про любов. А ти, Ернест, когось любив?

- Мені теж важко відповісти, але...

Ернест повернувся до Оліевра.

- Але що? - Спитав Олі.

Ернест підійшов ближче до Олівера та заплющив очі. «Що мені робити?! Я ніколи не цілувався, пройдеця, імпровізувати» - думав Олівер. Олі також заплющив очі, з кожним м'яким дотиком їхні уста наближувалися один до одного, прагнучи знайти ту найкращу точку злиття. Поцілунок починався м'яко, з невпевнених дотиків, але з кожним митью він ставав все впевненішим і глибшим. Вони намагалися зрозуміти, як це робиться, як краще відповісти на ці нові почуття.

- Це було цікаво, - Сказав Олівер.

- Так мені також.

          Дійшовши до станції метро, Олівер з Ернестом обнялися та попрощалися.

- Думаю, ми можемо ще раз якось зустрітисья? - Запропунував Олівер.

- Я тільки за, можливо, давай завтра так само, як і согодні?

- О, так! Давай.

- Ну тоді бувай завтра, зустрінемосья - Відповів Ернест.

- Бувай. - Також відповів Олівер.

І так почалась новий роздль життя Олівера.