Нарешті всі машина дістались старого спортзалу. Ми майже всі разом зайшли всередину цього приміщення. Всередині стояв безмовний гул, повсюди було чути як вітер завиває крізь щілини в шибках, які дивом ще залишились. Це було звичайне місце з незвичайною історією. Після того інцидента з дівчиною цей зал закрили і вже більше не відкривали до цього моменту. І так всі знали, що цьому залу потрібен був капітальний ремонт, однак як завжди в бюджеті сільської ради на це ніколи не було коштів і через те сталося, що сталося, нажаль. Ця людина не заслуговувала того, що з нею сталося - це була прикра смерть, несправедлива…
Ми зайшли в середину і розділилися по двоє, щоб швидше знайти те, що стало причиною загибелі Ірен. Я пішла разом із Вітьком в підсобку до фізрука, інші розійшлися в різні сторони. Хах, прикол, я завжди знав, що у фізрука був запас соняшникового насіння десь в підсобці, - промовив Вітьок, коли риючись в речах випадково просипав насіння із карманів спортивних штанів. Дивись сюди – промовила я і ми побачили за усім цим барахлом двері, які вели до таємного проходу.
Відкривши двері, ми побачили сходи вниз. Ці сходи нас привели до величезного тунелю під землею. По розмірах він був заввишки 4 метри, шириною - 3 метри, а довжина його складала десь близько 50 метрів. В одному кінці було вугілля, а в іншому кінці були акуратно складені дрова. Тепер було зрозуміло, де ховали запаси на зиму для опалення спортзалу. Паралельно цьому тунелю йшов ще один такий же, але там не було того, що ми шукали. Ауч, рука – крикнула я, схопившись за шрам, який нам залишила Ірен – і тут зрозуміла, що моя однокласниця Сара в біді.
Ми відразу ринули шукати Сару, не знаю як, але після того дотику Ірен, я почала відчувати Сару так добре, як ніколи раніше і це лякало, попри це я знала, що нам потрібно знайти цей артефакт і весь цей жах нарешті закінчиться…